Хлопчик-орач

Давним-давно живів-був один хлопчик, бідняк із бідняків. Батько в нього помер, а мати з великим трудом, у поті чола ледве заробляла на хліб. Влітку вона з кошиком бродила по горах, чорниці збирала. Набере повний кошик, спуститься в місто і там продасть ягоди. Хлопчик ходив до школи. У своїй сумці він носив лише розбиту аспідну дошку, навіть букваря в нього не було. Коли хлопчик народився, його тітка, заможна жінка, подарувала йому теличку. Минуло сім років, теличка виросла, стала коровою, але телят не приносила.

Ось одного разу хлопчик іде додому зі школи, а сам плаче-заливається. Мати його питає:

— Чого плачеш, мамине дитятко?

— Обидно мені, — каже хлопчик. — У всіх моїх товаришів є букварі, вони вже читати навчилися, а в мене немає. Дай мені грошей на буквар!

— Нема в мене грошей, сину, — відповідає мати. — Уся моя надія була на корову. Думала я, виросте вона, отелиться, буду я її доїти, вранці й ввечері по підойнику молока надаювати. А що вийшло? Корова-то виявилася ялова. Ось уже й пізня осінь настала, ягід немає, навіть чорниці перезріли. Незвідки мені взяти грошей. Не сьогодні-завтра випаде глибокий сніг. Куди нам тоді діватися — розуму не прикладу! А корову-то чим годувати? Ні сіна немає, ні соломи. Заведи-но ти її в ліс, дитятко, знайди дерево товстіше та й прив’яжи до нього. Хоч від корови-то відчепимося.

Погнав хлопчик корову, завів її в ліс, прив’язав до дерева і пішов додому. Він уже був біля села, коли до корови підійшла одна старенька. Вона була знахаркою і завжди жила в лісі — доглядала за пташками, що в наших краях зимують. Відв’язала старенька знахарка корову й відвела до себе на двір.

Ось іде хлопчик дорогою додому, у село, і раптом бачить: у дорожню колею потрапив горобець із зламаною ніжкою й общипаним крильцем. Хоче горобець вибратися з колії, та не може злетіти.

«Бідний пташок, що з ним буде, якщо проїде віз? — подумав хлопчик. — Задавить його колесом».

Нахилився хлопчик, обережно підняв пташка і поклав за пазуху. Прийшов додому, розповів матері, де залишив корову, і показує горобця.

— Кинь його коту, — каже мати.

— Ні, мамо, я буду годувати його крихтами, поки в нього ніжка не поправиться та пір’я не відросте на крильці. А тоді випущу на волю.

Узяв хлопчик старий кошик, застелив його паклею та сухою травою і поклав туди горобця. Щодня хлопчик годував пташка крихтами і поїв водою з наперстка. Коли ж у домі не було хліба, горобець теж голодував.

Минула зима. Поправився горобець і одного теплого весняного дня вилетів у відчинене віконце. Полетів прямо в ліс до хати старої знахарки. Прилетів, сів старенькій на плече. Старенька в той час чесала гребенем двох маленьких телят.

— Де зимував, внучку? — питає вона горобця.

Горобець розповів, як один бідний хлопчик вийняв його з колії, годував і пестив, поки не поправилася в нього ніжка і не відросли пір’я на крильці. Розповів і питає:

— Чиї це телята?

— Он тієї корови, що лежить перед хатою.

— Звідки вона взялася?

— Я її в лісі знайшла, вона була до дерева прив’язана. Побоялася я, щоб її вовк не з’їв, та й привела до себе. Нехай, думаю, поживе в мене, поки за нею господар не прийде. Та ніхто за нею не приходить. Взимку я її годувала сіном із Тілілейських дебрів. Поїла вона цього сіна й отелилася двома телятами.

Злетів горобець і почав літати над телятами. Літає, крильцями їх лоскоче, а телята скачуть, граються. Дивиться на них корова, радіє не нарадіє.

Того дня хлопчик сказав своїй матері:

— Мамо, хочеться мені піти в ліс, дізнатися, що сталося з нашою коровою. Скучив я за нею.

— Іди, коли скучив, — каже мати.

Пішов хлопчик у ліс. Цілий день шукав корову, ніде не міг знайти. Стемніло. Заплакав хлопчик — страшно йому стало в темному лісі. І раптом бачить він: між деревами загорівся вогник. Пішов хлопчик на вогник — і що ж він побачив? Стоїть у лісі хата, перед хатою двір, а на дворі лежить корова і з нею два телята. Побачив хлопчика горобець і зацвірінькав:

— Бабусю, виходь швидше, мій рятівник прийшов!

— Який рятівник? — питає старенька.

— Та той хлопчик, господар корови. Старенька прийняла хлопчика ласкаво, пригостила його молочною тюрею, уклала спати в хаті, а на ранок розбудила зранку.

— Іди на базар, — каже. — Заведи туди корову з телятами. Корову продай, а телят не продавай. На виручені гроші купи собі віз на залізному ходу і залізний плуг. Запряжи в віз телят. Вони хоч і маленькі, та міцні — повезуть віз.

Послухався хлопчик знахарки, усе зробив, як вона наказувала. Повернувся додому з візом на залізному ходу, а на возі — залізний плуг. Телята везли віз граючи, ніби на ньому не залізний плуг лежав, а муха сиділа. Не встиг хлопчик заїхати на двір і телят випрягти, як чує — сільський вісник б’є в барабан.

— Слухайте, люди-селяни! — кричить вісник. — У нашого царя є поле, а на тому полі родиться просо. Просо це не просте, наливається воно золотим зерном. Хто оре царське поле за один день, до заходу сонця, тому царь дасть усе, чого він побажає. А хто візьметься орати до заходу, та не дороє, тому царський кат зніме голову з плечей.

На ранок запряг хлопчик телят у віз і виїхав з двору.

— Ти куди? — питає його мати.

— Їду орати царську ниву.

— Не їдь, сину! Телята маленькі, де їм орати ниву? Бачиш, ріжки в них ледве пробилися — маленькі, як горішки. На царському полі земля тверда, як залізо. А цар у нас лютий: навмисне заманює людей на своє поле, щоб їх згубити.

— Не бійся, мамо, — каже хлопчик, — у мене плуг залізний.

— Він тобі голову відрубить!

— Не відрубить!

Приїхав хлопчик на поле, зняв з воза залізний плуг і запряг у нього телят. А тут якраз приходить на ниву злий цар. Кричить хлопчику здалеку:

— Ти що тут робиш, хлопчисько?

— Ору поле під просо. До вечора дорою.

— Забирайся звідси! Це діло тобі не по силам, та й телятам твоїм теж.

— Побачимо, — каже хлопчик. Тронув телят, взявся за ручки і ну орати тверду землю. Легко йдуть телята, на ходу жуйку жують, а хлопчик крокує за плугом та посвистує. Оре собі та оре, борозну за борозною проводить. Ось сонце перевалило за полудень, і залишилося хлопчикові провести лише одну борозну. Цар дивився-дивився і задумався, бачить — до вечора хлопчик усе поле зоре. І тоді послав він одну стареньку чаклунку заколдувати голову орачу. Прийшла чаклунка на ниву, покликала хлопчика:

— Постой, внучку, відпочинь трохи! Бач, сонце то як високо, а тобі лише одну борозну провести залишилося, вистачить часу дороти ниву. Сядь-но посиди, я тобі казку розповім.

Зупинив хлопчик телят, сів у борозну — любив він казки слухати. А чаклунка взялася розповідати. Сама говорить, саме сипле хлопчикові в очі сонний порошок. Заснув хлопчик. Побачила чаклунка, що хлопчик спить, і пішла.

А сонце спускається все нижче і нижче, ось-ось зайде. Тут один телятко і каже іншому:

— Сонце то заходить, а ми ниву не дороїли. Загине наш господар. Що робити?

— Ось що, — відповідає інший телятко.

— Я зійду на ту гору і бодну рогом сонце — воно й повернеться на полудень. А ти розбуди хлопчика.

І ось телята скинули з себе ярмо, і один став підніматися на гору, а інший — лизати руку сплячому хлопчикові. Прокинувся хлопчик, подивився на небо, бачить — сонце заходить. Затремтів він від страху. Та телятко вже зійшло на гору. Боднуло воно сонце маленьким своїм рогом, і сонце повернулося на полудень. Тоді телятко-богатир спустилося на поле.

Схопився хлопчик, запряг своїх телят у плуг, провів останню борозну і пішов до царського палацу. Викликав злого царя і каже:

— Ну, царю, виконуй свою обіцянку! Розгнівався цар, тремтить від люті, та

— дав слово, тримай.

— Проси, — каже, — чого хочеш.

— Хочу, — відповідає хлопчик, — щоб ти від престолу зрікся, а коли на полі дозріє просо, нехай воно дістанеться всьому народові. Адже земля-то не твоя, а народна.

Цар пожовк від злості, та, мабуть, робити нічого. Зняв він з себе царський вінець, зрікся престолу і втік у дикі дебрі Тілілейські. А хлопчик пішов до найвправнішого коваля і попросив його викувати сталевий серп, щоб тим серпом жати золоту ниву народну.

↑ Догори

Хлопчик-орач

Інші казки