Як хвороби по світу пішли
Колись давно на світі не було жодних хвороб. Люди помирали або від старості, або від ворожого ятагана, або через якусь нещасну випадковість: ну, скажімо, коні злякаються, перекинуть віз у глибокий рів, або сільський бик когось піднесе рогами.Жили тоді в одному місті дві старі дівиці. Не змогли вони вчасно вийти заміж, бо були дуже бідні. А збідніли вони через свою лінь та ненажерливість. Одного прекрасного дня, налякавшись голодної смерті, одна сестра сказала іншій:
— Давай, сестрице, обернемося на лихоманку. Підемо людей лихоманити і знову будемо їсти смачно та ситно. Адже коли людині стане зле, і вона ляже, її близькі готують їй найкращі страви, подають різні напої, солодощі — лише б їй полегшало.
— Добре! — погодилася інша. — Тільки ти мені скажи, які бувають лихоманки, бо я ж і не знаю?
— Коли втомлена людина нап’ється холодної води, наїсться несмачних слив або іншої зелені, з’їсть шматок зіпсованого м’яса, ми вліземо їй прямо в серце і почнемо її трясти: у найнестерпнішу спеку ми дихаємо на неї таким холодом, що у неї зуб на зуб не потрапить, а в найлютіший мороз ми її вкинемо в такий жар, що вона вся покриється потом, як у лазні. Вона мучитиметься від лихоманки, а ми заживемо собі по-царськи. Ну, йди за мною! Як тільки вийдемо на вулицю, так і накинемося на перших зустрічних.
Сказано — зроблено! Сіли вони на лавку біля воріт і стали чекати. Через деякий час на вулиці з’явилися двоє: один із них був багатий купець, інший — бідний мірошник. Підкралися до них ледарки і тихенько пробралися в їхні серця: перша — до купця, друга — до мірошника. Стали вони їх трясти. Трак-трак! — стукає зубами перший. Трак, трак-трак! — вторить йому інший. Стукаючи зубами й кашляючи, вони ледве добралися додому.
Тут же в домі багача всі забігали, засуєтилися, постелили йому м’який матрац, чисті простирадла, підклали йому під голову пухову подушку, накрили його шовковою ковдрою; стали його розпитувати, що дати йому попити, щоб він зігрівся.
Дізналися родичі та приятелі купця, що він захворів, і прийшли його відвідати. Один подає йому пляшку з міцною слив’яною горілкою, інший — трирічне червоне вино, третій — домашню свинячу ковбасу, четвертий — пиріг із борошна, просіяного через шовкове сито, п’ятий — повидло, яблука золотого наливу та всякі солодощі. Кожен приніс найкраще з того, що в нього було — адже ніхто не хотів ударити обличчям у бруд. А родичів і приятелів, які шанували і поважали купця через його багатство, було у нього багато. Побачивши, як тремтить бідолаха і клацає зубами, всі його дуже пожаліли — адже ніхто з них досі ще не бачив, як тримає лихоманка. За час хвороби близькі та родичі принесли купцеві стільки гостинців — хоча б бакалійну крамницю відкривай.
А лихоманка дивилася на смачні частування і облизувалася. Потрясе, потрясе хворого, а потім ненадовго залишає в спокої — перепочинок йому дає. А як тільки його переставало знобити, він відчував полегшення і ставав таким ненаситним, що всі навколо дивувалися, куди тільки вміщається вся ця їжа та питво. А це лихоманка, що сиділа в ньому, все поїдала і випивала. Чого тільки вона не побажає — все їй несуть. Проклята лихоманка їсть, п’є, та спить, а у багатого тільки живіт роздувається, та так, що йому лінь встати. Тому що ледарицю-лихоманку все до сну клонить, розледащілася вона тепер ще більше, ніж раніше, коли ще лихоманкою не була, адже тоді їй не доводилося так смачно їсти і пити, а такі м’які матраци їй навіть і не снилися.
А господиня знай собі розштовхує свого хворого чоловіка і примовляє:
— Прокинься, хазяїне, прокинься! Я принесла тобі води, щоб ти умився. Встань, походи трохи по двору, подьхуй свіжим повітрям, може тобі і стане краще! Залежався ти, чоловіче, ось уже скоро стане три роки. День і ніч спиш, більше за всіх нас їси, а нічого тобі впрок не йде. Тільки живіт роздувся, наче бочка, а шия витягнулася, як жердина.
— Ох, мила жінко, — ледве промовив хворий, — який сліпий не хоче прозріти! Я й хотів би встати та походити, тільки ось задурманила мене ця проклята хвороба — все до сну клонить. А як тільки я висплюся, проклята знову хапає мене за шиворот і трясе, як собака требуху. А коли їй це набридає і вона залишає мене в спокої, я відчуваю такий голод, наче всередині мене завівся ненаситний змій, і я їм, їм, але чим більше їм, тим важче мені стає, дрімота мене перемагає, і я забуваюся і вже не пам’ятаю, хто я і де я. Тому, жінко, мені і не в міць піднятися з ліжка.
— Що ж нам робити, чоловіче, як нам тебе поставити на ноги? Триста лікарів ми кликали, але ніхто тобі не допоміг. Дозволь мені пошукати якусь мудру ворожку, може вона тобі допоможе.
— Шукай, жінко! Скликай ворожок, знахарок, дервішів, попів! Усіх клич, тільки вилікуй мене.
Зібралася жінка і пішла до однієї бідної старенької знаменитої знахарки. Розповіла їй про страждання свого чоловіка і привела до себе додому. Подивилася старенька на хворого, розпитала, що в нього болить, що він їсть і п’є, а потім сказала:
— Беруся я тобі допомогти, якщо тільки ти будеш мене слухатися і робити все, що я скажу. А головне — треба буде терпіти!
— Ох, бабусю, — застогнав хворий, — все витерплю, буду слухатися і робити все, що ти скажеш, тільки визволь мене від цих страждань.
— Не хвилюйся, сину! Якщо ти будеш мене слухатися, я за три дні поставлю тебе на ноги, — сказала старенька і пішла.
Повернувшись додому, старенька нарвала біля тину пучок полину, зварила відвар і віднесла хворому. Дала йому випити натщесерце повний стакан відвару. Від гіркого зілля у хворого мало очі на лоб не вилізли.
— Ох, мила бабусю! — застогнав він. — Що це за зілля таке?
— Не бійся, сину, потерпи! — відповіла старенька. — Ця лихоманка, що впилася в твоє серце, не відпустить тебе, поки ти їси тільки солодке та смачне. Ти повинен їсти гірке та несмачне, щоб її прогнати. І годі тобі ніжитися в м’якому ліжку, ляг-но краще на голу рогожу, поклади камінь під голову і ще два дні нічого в рот не бери, окрім мого відвару, і ти побачиш, як утече від тебе ця проклята лихоманка.
Хворий її послухав: три дні нічого не їв, тільки полину-воду пив. На четвертий день старенька прийшла його провідати. Хворий лежав на рогожі у дворі на самому сонячному пеклі і міцно спав.
Старенька так тихенько підійшла до нього, що він навіть не прокнувся, взяла відро з водою, що стояло неподалік, і облила хворого. Схопився купець на ноги бадьоро, як у давні часи.
— Ой, бабусю! — закричав він. — Навіщо ти мене налякала, облила холодною водою?
А лихоманка ще більше перелякалася купця, вискочила з нього і забралася до старої жінки.
«Постривай же ти, стара відьмо, — подумала лихоманка, — от я тебе потрясу за те, що позбавила мене спокою та задоволення. Адже до цього часу я жила, як цариця. Хіба не чорт навчив тебе тримати мене три дні голодною і поїти цією гіркотою, від якої я прогіркла на все життя, та ще й холодною водою мене облила?»
Багатий купець одразу одужав і повеселішав.
— Бажаю тобі, бабусю, довгих літ! — сказав він і щедро її обдарував.
Стара жінка сховала гроші і пішла собі додому, але дорогою раптом відчула, що її починає морозити. Ледь-ледь вона дотягла свої старі кістки до хати. Лягла на земляну підлогу біля вогнища, скорчилася, здригнулася від ознобу, клацнула двома зубами, що залишилися спереду, з трудом підвелася і випила велику чашку полинної води; трохи перевела дух і випила ще одну чашку.
Зрозуміла лихоманка, що стара жінка буде лити чашку за чашкою цю гіркоту і не ляже в м’яке ліжко. Розлютилася вона і побігла шукати якогось багатія.
Але тепер, варто було лихоманці причепитися до когось, як одразу кликали стару знахарку, яка прославилася на весь город. Вона давала хворому випити полинну воду і проганяла хворобу. Не могла вже лихоманка жити по-царськи, як жила три роки поспіль у хворого купця.
Переконавшись, що стара жінка не залишить її в спокої, надумала вона перебратися в інше місце, де люди ще не знали, як від неї позбутися. Зібралася лихоманка в дорогу. Вийшла вона з города і бачить: попереду йде її сестричка — друга лихоманка. І вона теж вирішила втекти з цих місць.
— Добридень, сестричко, — гукнула лихоманка.
— Постривай на мене, підем разом! Віталися вони, обійнялися, стали розповідати одне одному про своє життя-буття.
Розповіла перша, як вільненько їй жилося у багатого купця, про всі свої біди та негоди, що накликала на неї знахарка, розповіла, а потім запитала сестру, як жилося їй у мірошника та в інших місцях.
— Ох, і не питай, сестричко! — почала скаржитися та. — Не пощастило мені. Почала я лихоманити мірошника, а він пішов на млин, взяв дерев’яну ступку, подробив у ній часник, залив його оцтом і одним духом випив усю цю бурду. Ледь не отруїв мене, щоб йому пусто було! Мало того, коли я його кинула в жар, він роздягнувся і плюхнувся в крижане водосховище. Остовпіла я зовсім, тут би мені і кінець, якби я не втекла. Пішла я від нього і забралася до однієї багачки. Три роки я її лихоманила, наситилася смачненьким. Але життя для нас більше немає в цьому городі: звідки не візьмись — з’явилася проклята знахарка, усе слідом за мною ходить. Як тільки заживу я десь на широку ногу, одразу її кличуть. Замість смачного їдва, вона дає пити гірке зілля, що отруїло мені все життя. Не витримала я і вирішила втекти з города.
— І я, сестричко, тікаю від цієї проклятої старої. Піду, куди очі дивляться, де не водяться такі відьми.
— Знаєш, сестричко, що я тобі скажу?
Раз уже вирішили ми з тобою втекти з города, то нам не варто розлучатися: зловимо когось і будемо його лихоманити удвох. Тільки давай виберемо когось багатшого, щоб пожити в своє задоволення, поки нам не набридне.
— Ти права, сестричко, — погодилася перша ледащиця, — погано жити у бідняка: заморозиш його холодом, а він як схопить сокиру — тільки тріски летять у всі боки, а він знай собі, рубає без утоми, поки не пройме його піт, а мені тоді зовсім погано доводиться.
— А коли кидаєш бідняка в жар, — перебила її друга, — плюхнеться він у крижану воду, як мій мірошник, а ти зовсім замерзай.
— Ой, сестричко, інше я хотіла тобі сказати...
— Кажи, кажи, що придумала твоя розумна головонька!
— Давай-ка поживемо деякий час так, як ми жили, — запропонувала перша розумниця, — а потім візьмемо, та вийдемо заміж, народимо діток і навчимо їх нашого ремесла. Їм буде добре, а люди нехай собі мучаються.
— Добре ти придумала, сестричко! Дай тобі Боже здоров’я і радості. Тільки хай береже нас Господь від гіркого полинy та крижаної води.
З такими думками відправилися дві негідниці в інший город, де люди ще не знали лихоманки. Поки вони навчилися, як її проганяти, минуло чимало часу, і сестрички добре попирували. А потім вони знайшли двох дурнів і одружили їх на собі. Народили сестрички купу дітей — і дівчаток, і хлопчиків, і від них розповзлися різні хвороби по всій землі. Були ці хвороби найрізноманітніші, як і самі люди: одних кидало в холод, інших — у жар; одних лихоманило щодня, інших — через день чи через два; одні хворіли на жовтяницю, інші — кашляли, і ще багато-багато інших страждань принесли вони людям. Хвороби чоловічого роду — це сказ, цинга, серцевий недуг. Як причепляться до когось — або швиденько на той світ відправлять, або швидко залишать його, бо чоловіки дуже нетерплячі. А від хвороб жіночого роду люди вмирали не швидко і не часто, бо жінці не під силу подолати чоловіка, але якщо вже вчепиться така хвороба, то довго тримає в своїй владі, і нещасний живе собі роками, ні здоровий, ні хворий.
Ось так пішли хвороби по людях і мучать їх донині.
Інші казки
