Бідняцька правда

Жив-був гончар-бідняк. Він робив з глини горщики, миски та глечики, добре випалював їх у гончарній печі, а потім вирушав по селах міняти свій товар на зерно. Був у цього гончара худий коняка, який ледве тягнув по дорогах візок, і син Іванчо — дуже кмітливий та спритний. Коли хлопцеві виповнилося вісімнадцять років, батько завантажив у візок горщики і сказав йому:

— Сину мій, Іванчо, ти вже виріс, пора тобі замінити мене. Сідай у візок і їдь на базар продавати горщики. А до того часу, коли ти повернешся, я приготую інші. Не буду навчати тебе розуму. Ти в мене кмітливий. Скажу тільки одне: на базар їдь верхньою дорогою, а звідти — нижньою. Як будеш повертатися і доїдеш до роздоріжжя, обернись обличчям до місяця і підніми ліву руку. Місяць вкаже тобі вірну дорогу. Ну, з добрим часом!

Сів Іванчо у візок і ляснув батогом. Їхав він цілих сім днів. На восьмий день дістався до бідної селища. У цьому селі багатих було всього десяток — староста та його бородаті радники. Сім шкур здирали вони з селян і жили собі припіваючи. Приїхав Іванчо на базар, розпряг свого коняку і почав закликати покупців:

— Горщики продаю! Дешево віддаю! Миску зерна за розписний глечик!

Але ніхто нічого в нього не купив, бо комори у селян давно порожні стояли. Молодий гончар зажурився. «Переночую, та й поїду звідси», — подумав він.

Ввечері на сільській площі вісник забив у барабан і оголосив:

— Продається столітня громадська гноївка, що за околицею села. Хто її купить — не прогадає!

— Я куплю! — вирішив Іванчо і відправився до сільської громади.

— Що ти даси за наш столітній гній? — запитав у нього староста.

— Даю, — відповів Іванчо, — візок із горщиками.

— Замало, — похитав головою бородатий староста, — додай ще щось!

— Даю впридачу свого худого коняку! Староста вирішив порадитися зі своїми дев'ятьма радниками:

— Як ви думаєте, віддати йому нашу нікому непотрібну гноївку?

— Віддай, — відповіли радники. — Ти візьмеш візок та худого коняку, і будеш кататися зі старостихою, а ми поділимо між собою горщики.

Угода відбулася. Ставши господарем столітньої громадської гноївки, Іван довго думав, що з нею робити, і зрештою вирішив роздати гній біднякам. Вийняв він останню монету, заплатив віснику і попросив його ще раз забити в барабан і повідомити селян, що він безкоштовно роздає гній усім, у кого запущені ниви. Впряглися бідняки у свої візки і двадцять днів возили гній на поля. І ось, коли один із бідняків став збирати рештки гною, взявся Іванчо йому допомогти. І раптом його лопата вдарилася об камінь. Розкопавши землю, син гончара побачив велику гладку кам'яну плиту. Він відсунув її вбік і від подиву роззявив рота: під плитою лежав срібний глечик, повний золотих монет.

Остовпіли здивовані бідняки, а староста та його бородаті радники почали хитрувати:

— Ми, Іванчо, продали тобі тільки гноївку, отже срібний глечик, що ти знайшов під кам'яною плитою, — наш.

Тоді в суперечку втрутилися люди, вдячні Івану, і почали заступатися за нього:

— Раз глечик був заритий у його власній гноївці, значить, він по праву належить йому.

Зрештою суперечка вирішилася так: срібний глечик Іванчо віддасть сільській громаді, а золоті залишить собі. Купив Іванчо вороного коня, швидкого як вітер, пересипав золоті в нову саф'янову переметну суму, перекинув її через сідло, сів на коня і поскакав назад у своє село нижньою дорогою, як наказав йому батько.

Але не встиг він ще зникнути з виду, як староста зібрав своїх бородатих радників і наказав їм відібрати золоті у сина гончара. Раптом усі дев'ять радників дёрнули себе за бороди і опинилися безбородими.

— Беріть ятагани! — наказав староста.

Дев'ять чорних рук простяглися до стіни, зняли дев'ять важких ятаганів і засунули їх за пояси.

— Сідайте на найшвидших скакунів, доженіть хлопця з переметною сумою і відсічіть йому голову. Щоб золоті були тут до перших півнів! — наказав староста.

Дев'ять розбійників кинулися на вулицю, відкрили стайню, замкнену на три замки, сіли на швидких скакунів і зникли вночі.

А в цей час Іванчо похитувався у сідлі і безтурботно посвистував. Кінь ішов риссю по рівному полю. Раптом ніби з-під землі виріс перед Іванчо вершник із чорними палаючими очима, з сокирою в лівій руці та у високій папасі, такої ж, як у Іванчо.

— Куди ти путь держиш, брате? — запитав незнайомець.

— Додому повертаюся, — відповів Іванчо.

— Візьми мене в товариші.

— Із радістю, — відповів Іванчо, — я для друга себе не пожалію.

Поїхали вони поруч і повели сердечну розмову. Ось нарешті доїхали вони до роздоріжжя.

— А тепер куди? — зупинив коня Іванчо, але тут згадав батьківський наказ, обернувся обличчям до місяця і підняв ліву руку. — У той бік! — сказав він, — там вірна дорога.

З цими словами він повернув коня ліворуч, а незнайомець повернув праворуч і гукнув:

— Скачи за мною!

— Постривай, брате, — заперечив Іванчо, — ця дорога заведе нас у розбійничий притон.

— Раз я з тобою, не бійся жодних розбійників! — запевнив його незнайомець і махнув сокирою.

Іванчо покірно поскакав слідом за ним.

Минули вони поле, виїхали в ліс і скакали всю ніч напроліт. На світанку дісталися до незнайомого села, їхали вулицями, але ніде не зустріли жодної живої душі, не побачили жодного вогни
— Він, напевно, уже спить, минуло більше півгодини з того часу, як ми чули тупіт кінських копит, — прошипів третій голос.

— Пора! Виходьте по одному! — наказав перший голос.

Почувши це, названий брат Іванчу ще міцніше стиснув сокиру й наблизився до колодязя. Як тільки над зрубом показалася голова першого розбійника, молодець заніс сокиру.

— Одним ударом голову зрубаю, двічі не повторюю, — крикнув він, і голова розбійника покотилася на землю.

Другого розбійника чекало те саме.

І третього...

І четвертого.

І п’ятого.

Нарешті з’явився сам отаман.

— Де ви? — крикнув він, але в той момент названий брат Іванчу зрубав голову й йому. Повернувся він до трактиру й розбудив Іванчу.

— Уставай, — сказав він, — пора збиратися, адже нас чекає далека дорога.

Вони знову запрягли коней і скакали цілий день. Дев’ять річок перепливли, вісім гір залишили позаду. Темрява застала їх у великому місті. Зупинилися вони в найбільшому постоялому дворі, поїли, як слід, і лягли спати. А правив цим містом злий цар. Як тільки він дізнався, що на постоялому дворі зупинилися невідомі люди, так відразу й послав своїх слуг дізнатися, хто вони, звідки і що везе з собою. Слуги швидко все розвідали й розповіли цареві, що в подорожніх перевісна сума з золотими та маленька сокира. Запалали вогнем злі очі царя.

— Заберемо в них гроші й знімемо голови з плечей. Нехай приходять завтра вранці до палацу! — наказав він.

Наступного дня сам царський виночерпій відніс на постоялий двір баклагу з вином і передав царське запрошення.

— А чи гарний царський палац? — запитав Іванчу у царедворця.

— Палац-то гарний, та царська дочка ще краща. Іншої такої не знайти в усьому світі.

— Раз так, ходімо! — підхопив названий брат Іванчу.

Вони купили нові кафтани, постриглися, закрутили вуса й вирушили до палацу, а гроші залишили під замком на постоялому дворі.

Цар радісно зустрів гостей, плеснув у долоні й наказав пригостити їх найсмачнішими стравами. Коли гості наїлися досита, цар знову плеснув у долоні:

— Принесіть вина!

І раптом ніби посвітлішало в царських палатах — це увійшла сама царська дочка, несучи золоту баклагу на срібному підносі. Онімів Іванчу. Що правда, то правда — такої красуні він відродження ще не бачив. Якось дуже сумно глянула на нього дівчина, подаючи баклажку з вином, але нічого не сказала. Стали куштувати й інші гості царське вино, а Іванчу все не може відвести очей від царської дочки.

— Сподобалася тобі моя донька? — запитав його цар.

— Так! — відповів Іванчу.

— Якщо так, даю я тобі її.

Глянув Іванчу на свого названого брата.

— Бери, — прошепотів той. — Раз я з тобою, нічого не бійся.

Зіграли пишне весілля. А поки всі веселилися, царська дочка, якій дуже сподобався Іванчу, все плакала потай і витирала очі шовковим хусточкою. Чого ж так зажурілася красуня? Сумувала вона тому, що знала — настав останній час для її нареченого. Сорок разів видавав її заміж батько за найкращих молодців із молодих, і кожну ніч, коли вона з нареченим йшла спати, злий цар посилав гадюку, щоб та вкусила нареченого між брів. Змія проповзала в кімнату нареченого і нареченої через замочну щілину. Інших царських і боярських синів дівчина і жаліла, і не жаліла, а ось через Іванчу боліло її серце.

Весілля закінчилося. Замовкли пісні й музика. Вирушили Іванчу і його наречена до своєї опочивальні. Зачинили за собою позолочені двері. А названий брат Іванчу постелив собі тулупчик і розтягнувся біля порога кімнати, поклавши під голову сокиру. Минула північ. Заснули Іванчу і царська дочка, а названий брат лежить, дивиться в стелю й прислухається. Коли заспівали перші півні в царському городі, до нього донісся якийсь шелест. Вдивився він уважно і бачить — повзе по сходах змія, високо піднявши голову. Заплющив він очі, удаючи сплячого. Змія проповзла по його грудях, піднялася на хвіст перед дверима і тільки просунула голову в замочну щілину, як названий брат Іванчу схопився, вхопив сокиру, розмахнувся і вдарив змію.

— Одним ударом голову зрубаю, двічі не повторюю! — вигукнув він.

Відрубана зміїна голова впала в кімнату нареченого і нареченої, а до ніг звалився лускатий хвіст.

Закінчивши і з цією справою, названий брат постукав у двері, розбудив нареченого і наречену й таємно вивів їх із палацу. Вирушили вони на постоялий двір, взяли перевісну суму й поскакали в ліс, поспішаючи піти якнайдалі, поки не прокинувся цар. Царська дочка сиділа на коні попереду Іванчу й тремтіла, як осиковий лист, а Іванчу шепотом заспокоював її:

— Нічого не бійся, раз із нами мій вірний названий брат!

Сім днів і ночей скакали вони горами й долинами і, нарешті, під’їхали до рідного села Іванчу. На околиці зупинив названий брат Іванчу свого коня й сказав:

— Тут я з вами попрощаюся. Ідіть додому й живіть чесно та справедливо!

— Хто ти такий? Хто послав тебе берегти мене в дорозі? — запитав його Іванчу.

— Я — народний воїтель. Провела мене моя матуся й наказала тебе берегти, бо ти зробив добро біднякам.

— Як звати твою матір?

— Правда бідняцька.

І з цими словами названий брат зник — ніби крізь землю провалився.

— Дивний чоловік! — промовив Іванчу й поскакав із царською донькою до батьківського дому.

↑ Догори

Бідняцька правда

Інші казки