Вапняночка
Жили на світі дід із бабою. Дітей у них не було, і вони дуже сумували через це. Ось одного разу баба й каже дідові:— Коли настане зима, давай виліпимо собі дівчинку зі снігу. Не можу я більше жити без дітей.
— Виліпити-то неважко, — погодився дід. — Тільки ось біда: коли весна прийде, вона розтане.
— Тоді візьми тесло та зроби дівчинку з дерева.
— Зробити-то можна, — відповідає дід, — але якщо посадимо ми її біля вогню і впаде на неї іскра, вона одразу згорить.
Засмутилася баба, почувши ці слова, і з її очей полилися сльози.
— Не плач, — став втішати її дід, — я ж і без того вапно палю, завтра буду гасити, от і зроблю тобі дочку з вапна.
Баба дуже зраділа і лягла спати задоволена. Спить собі, а вві сні чує чийсь голос:
«Дочка ваша буде біла й гарна, але якщо хочете, щоб вона жива залишилася, то виведіть її за ворота, коли вона говорити почне, і віддайте першому, хто повз пройде. І накажіть їй, щоб, коли заневіститься, перед женихом рота не розкривала, поки він не здогадається, з чого вона зроблена, а якщо хоч слово йому скаже, одразу розсиплеться вапняним пилом».
Наступного дня дід взявся за роботу. Нагасив у ямі вапна й виліпив дівчинку білішу за сніг. Як тільки дід провів паличкою у неї під носом і зробив рот, дівчинка промовила:
— Доброго ранку, татусю! Як ся маєш, матусю?
Шкода було дідам одразу розлучатися зі своєю білолицею дочкою, але робити було нічого — не можна не послухати того, кого баба вві сні чула. Вийшли вони на дорогу й стали дивитися, хто пройде перший, щоб віддати йому Вапняночку. І що ж вони побачили? Бреде по дорозі кляча. Здивувалися вони, але все ж відчинили ворота, ввели клячу до себе на двір, розчесали їй гриву, вуздали, засідлали м'яким сідлом, посадили на сідло Вапняночку.
Перед тим як прощатися з дочкою, діди наказали їй, щоб вона не відповідала ні слова своєму нареченому, поки він не скаже: «Ти з вапна зроблена». А треба вам сказати, діти, що стара кляча була з конюшень місцевого воєводи. Поки кінь був молодий і гарячий, його годували рисом і розчісували йому гриву золотим гребінцем, а коли постарів і ноги в нього почали плутатися, слуги воєводи завели бідолагу в ліс і залишили там диким звірам на поталу. Але кінь, звиклий жити серед людей, вибрався з лісу і побрів назад у місто дорогою, що проходила повз хатку дідів.
Відчувши на собі вершника, кінь підбадьорився і побіг риссю прямо до дому воєводи. Син воєводи в цей час сидів біля вікна і дуже зрадів, побачивши білу дівчину на спині їхнього старого коня.
— Хто ти така і звідки їдеш? — запитав він Вапняночку.
Та мовчала.
— Чому ти не відповідаєш мені? Чи, може, ти німа?
Вапняночка і цього разу нічого не відповіла. Воєводич допоміг їй зійти на землю, взяв за руку і повів у хороми до батька з матір'ю:
— Подивіться, яку гарну дівчину привіз мені наш старий кінь.
Воєвода з дружиною здивувалися красі дівчини й стали її розпитувати, чому вона така біла. Але Вапняночка так і не розкрила рота.
Наступного дня воєводич збирався на полювання, але повернувся з порожніми руками, бо перед його очима невідступно стояла біла дівчина.
Пішов він до своєї матері й каже:
— Матусю, я поверну перстень царської дочки.
— Як же так? Адже вона твоя наречена.
— Я не одружуся на ній, а одружуся на тій дівчині, яку привіз учора старий кінь.
— Та ти що! — скрикнула мати. — Хіба ти не бачиш, що ця дівчина німа?
— Ну і що з того? Одружуся на ній, і справа з кінцем.
— Роби, як знаєш, — сказала мати.
Воєводич повернув перстень царській доньці й заручився з Вапняночкою. Йому й на думку не спало сказати їй, що вона зроблена з вапна, і тому дівчина мовчала. Цілих три місяці воєводич доглядав за своєю нареченою, одягав її в золото й парчу, возив у позолоченій кареті і все просив, щоб вона сказала йому хоч словечко, але Вапняночка не розмикала губ.
«Адже вона й справді німа», — сказав собі воєводич і вирішив її покинути.
Запір він Вапняночку в маленькій кімнатці на горищі й послав за царською донькою. Оселившись у домі воєводи, царська дочка першим ділом запитала, де біла дівчина. Служниці сказали їй, що дівчина замкнена в кімнатці на горищі.
— Підіть і подивіться у дверну щілину, що вона робить, — наказала царська дочка.
Служниці тихенько підкралися до дверей, заглянули у щілину й побачили, що Вапняночка сидить на стільці біля вікна, а на колінах у неї лежить жовта шовкова сорочка.
— Цю сорочку мій наречений, воєводський син, носитиме, — раптом сказала дівчина. — Ну-ну, вдінься, ниточко, в голочку!
Тут голка, що була вколота в голкострий, підскочила на стіл, підійшла до золотої нитки, простягнула їй вушко, і нитка вділася. Дівчина взяла голку, почала пришивати ґудзики до рукавів, та раптом ненароком уколола собі великий палець і, кинувши голку на підлогу, сердито крикнула:
— Ох, навіщо ти мене уколола, погана голко?
Коли біль минула, біла дівчина заспокоїлася й сказала:
— Прости мене, голочко, іди до мене, будемо працювати.
Але голка, мабуть, дуже образилася й не хотіла повертатися до дівчини. Тоді дівчина розгнівалася, схопила ножиці, відрізала собі ніс і наказала йому:
— Іди принеси мені цю свавільницю!
Відрізаний ніс — стриб на стіл, зі столу — на підлогу, схопив голку й віддав білій дівчині. Та взяла голку лівою рукою, а правою приставила ніс на місце.
Служниці царської дочки з усіх ніг кинулися вниз по сходах, ледь ніг собі не поламали. Прибігли до своєї пані й стали наперебій розповідати їй про те, що бачили й чули.
— Невелика хитрість, — сказала царська дочка, — я теж так можу. Принесіть мені полотна на сорочку, голку, золоті нитки й ножиці.
Коли все це принесли, вона сказала голці:
— Наказую тобі, голко, простягнути вушко нитці, нехай нитка вдіється. Ну-ну!
Але голка не рухалася. Царська дочка тупнула ногою:
— Та чи знаєш ти, хто я така? Якщо ти зараз же не послухаєшся, я накажу покликати коваля, і він розплющить тебе молотом на ковадлі!
Але голка, як і раніше, не рухалася з місця.
Тоді царівна схопила її, кинула на підлогу і закричала:
— Ти, огидна, іржава голко, негайно йди до мене!
Голка і цього разу не послухалася її.
Розлютилася царівна, схопила ножиці, відрізала собі ніс і як заверещить:
— Ой-ой-ой, як боляче! Гей, нісе, швидше принеси мені голку, бо я помру від болю!
А ніс, як упав на підлогу, так і залишився там лежати. Тоді царівна сама підняла його, приставила на місце і міцно притиснула, але як тільки вона відняла руку, ніс знову впав на підлогу.
— Матусю, що ж тепер мені робити? — зітхнула царівна і забралася в ліжко під ковдру.
Повернувся додому воєводич, побачив, що у його дружини немає носа, і розсердився:
— Не можу я жити з безносою дружиною! Відправте її назад, а мені приведіть іншу царівну. У неї, принаймні, є ніс, хоч і довгий.
Привели йому довгоносу царівну. Влаштували весілля, і зажив воєводич зі своєю новою дружиною. Довгоноса царівна наступного ж дня послала служниць подивитися, що робить замкнена на горищі дівчина. Служниці заглянули у дверну щілину і побачили — біла дівчина біля печі стоїть.
— Розпалися, пече! — раптом наказала вона.
У печі миттю спалахнув вогонь. Дівчина повернулася до діжки, повної білого борошна:
— Просійся, борошно!
Борошно само насипалося в сито і просіялося.
— Замісися, тісто! — наказала дівчина.
Тісто замісилося і швидко піднялося. Тут дівчина розплела свої довгі коси і вимела ними гарячі вуглі з печі. Сирі хліби самі стрибнули в піч, спеклися, вилізли з печі і лягли на полицю. Тоді дівчина наказала сковороді стати на залізний треножник над вугіллям. Сковорода миттю послухалася і стрибнула на треножник.
— Налийся, масло!
І обернулася дівчина до пляшки з маслом. Пляшка зіскочила з полиці, і масло полилося на сковороду. Як тільки масло зашипіло, біла дівчина опустила в нього руки, а коли підняла їх, то на сковороді опинилися дві великі риби і почали смажитися.
Служниці миттю збігли вниз до довгоносої царівни і розповіли їй усе, що бачили.
— Ека важливість! — промовила царівна. — Я теж так можу.
Ось вона наказала служницям добре розтопити піч і встромила туди голову, щоб косами вимести жар. Коси спалахнули і згоріли, і стала довгоноса царівна схожа на обпалене порося.
— Налийте масло на сковороду! — сказала вона.
Коли масло закипіло, царівна опустила в нього руки і завизжала від болю:
— Ой, матусю, я руки собі обпекла!
А риб на сковороді немає як немає. Тут у кімнату увійшов воєводич і запитав:
— Що тут у вас відбувається?
Побачивши дружину, він похитав головою і сказав:
— Не можу я жити з обпаленою дружиною. Відведіть її до палацу до батька.
Довго чи коротко — настала пора воєводичу йти на війну. Усі його воїни йшли веселі. Знав