Вовк і сорока
Літає сорока — чорні крила, білі боки. Літає не поспішаючи, все навколо розглядає. Дивиться, йде вовк — хвіст піджатий, голова понура. Сіла сорока на дерево й питає: «Чого невеселий, куме вовче?»«Ох, і не питай, — відповідає вовк. — Погане в мене життя. Ніхто мене не любить. Що погане в лісі не станеться, всі мене звинувачують. А сьогодні вранці гналися за мною мисливці з рушницями, зі злими собаками. Ледве я від них утік. Піду я з цього лісу».
«Що ж, — каже сорока, — діло твоє. А я тебе на новому місці провідаю. Крила не лапи, з ними всюди дорога. Тільки ось скажи, куме, що ти з собою на нове життя забереш?»
«Як що?! — здивувався вовк. — Що при мені, те й заберу. Сірі боки, що собакам обдерти не терпиться, швидкі ноги, чутливі вуха, зоркі очі...»
«А куди дінуться твої гострі зуби та злий норов? Тут залишаться чи з собою візьмеш?»
«Ну й дурна ж ти, сороко! — загарчав вовк. — Смієшся з мене, чи що? Як вовкові без гострих зубів прожити?! І норов мій непоганий, не на заячий же його міняти!»
Затріщала сорока, наче засміялася: «Ех, вовче, вовче! Адже з нас двох не я дурна. У кого норов злий та зуби гострі, за тим погана слава по п'ятах гониться. Хоч іди, хоч тут шукай — нікуди від неї не втечеш».
Інші казки
