Мудрість старців

Один жорстокий цар видав наказ знищити всіх старих людей.

— Яка від них користь, — сказав він, — вони не можуть ні орати, ні жати, ні дров нарубати. Тільки даремно хліб їдять та плутаються в домі. Без них жити буде краще.

Взялися за справу царські кати. Усіх старих людей знищили. Залишився лише один старий — батько боярина. Шкода стало йому свого старого батька, сховав він його в таємне місце і почав нишком носити йому їжу.

У жорстокого царя був норовистий чорний кінь. Він бився, кусався, ставав на диби і скидав із себе їздців. Ніхто не міг його об'їздити. Дізнався цар, що в столиці живе одна премудра знахарка. Наказав він привести її до палацу і став розпитувати, як приборкати гарячого коня.

— Накажи, державцю, своїм боярам сплести мотузку з піску і цією мотузкою нехай закутують коня. Стане він лагідним, наче ягня.

Цар почесав потилицю і скликав бояр.

— Гей, бояри, — гукнув він, — слухайте мій наказ: щоб завтра вранці була в мене мотузка з піску! Якщо ви прийдете до палацу без мотузки, я зніму вам голови з плечей!

Розійшлися бояри, понуривши голови. Нікому з них не спадало на думку, як можна сплести мотузку з піску. А серед бояр був і той, який зберіг життя свого батька. Прийшов він додому, задумливий і сумний, от старий і питає його:

— Що це ти такий похмурий, сину? Розповів йому боярин про царський наказ.

— Твоєму горю легко допомогти, — сказав старий. — Завтра вранці, коли ти прийдеш до палацу, і цар запитає: «Де ж мотузка?», ти йому відповіси так: «Царю, ми готові сплести мотузку з піску, але не знаємо, якою вона має бути — товстою чи тонкою, жовтою чи червоною. Дайте нам зразок».

Наступного дня цар, почувши таку розумну відповідь, похилив голову і сказав:

— Ви праві, я повинен дати вам зразок, але мені нізвідки його взяти.

І цар подарував своїм боярам життя.

Того ж літа в країні була посуха. Під променями палючого сонця згоріло все: і трави, і хліба, і плоди. Пересохли річки й колодязі. Комори стояли порожні, у них не залишилося жодного зернятка. Налякалися люди — усім загрожувала голодна смерть. Задумався цар, скликав своїх бояр і наказав їм:

— Робіть, що хочете, але якщо завтра вранці ви не скажете мені, де знайти зерно для посіву, я накажу зняти вам голови з плечей.

Пішли бояри, засмучені, — нелегка це справа знайти зерно. Побачив старий, що його син знову прийшов від царя чорніший від хмари, і запитав, що з ним?

— Цього разу, батьку, і ти не зможеш мені допомогти, — відповів боярин.

— Чому?

— Бо цареві потрібне зерно для посіву, а його немає в усій країні.

— Не журся, сину. Коли ви завтра прийдете до царя, ти порадь йому, щоб він наказав селянам розрити всі мурашники. У них багато зерна. Мурахи збирали його зернятко по зернятку.

Так воно і виявилося. Вийшли селяни в поля, розрили мурашники і знайшли в кожному по мішечку відібраного зерна. Дуже здивувався цар такій знахідці.

— Скажи мені, хто дав тобі цю мудру пораду? — запитав він у боярина, який зберіг життя свого батька.

— Не смію сказати, державцю, бо ти мене згубиш.

— Обіцяю, що жоден волос не впаде з твоєї голови, говори!

Тоді боярин зізнався, що він ховав свого батька і що батько навчив його, як бути з мотузкою з піску і де знайти зерно.

Тоді вийшов новий закон: заборонялося ображати старих людей, а при зустрічі з ними на вулиці кожен повинен поступатися їм дорогою.

↑ Догори

Мудрість старців

Інші казки