Юнак із зіркою на чолі
Давним-давно, у давнину, жив один чоловік, добрий і працьовитий. Усе в нього було — і дім, повний усякого добра, і коні, і вівці, і рогата худоба. Тільки дітей не було, і він дуже про те сумував. Щодня заходили до нього мандрівники з далеких країв. Гостинний господар зустрічав їх привітно, запрошував у дім, а господиня метушилася біля вогнища, готувала частування.І ось видався такий день, коли ніхто не зайшов у гостинний дім аж до самого вечора. Вийшов господар на вулицю подивитися, чи не йде якийсь мандрівник, а якщо йде, то закликати його до себе. Чекав-чекав, ніч настала, а мандрівників немає як немає. Сумно йому стало. Вже він хотів повернутися додому, як раптом побачив, що по темній вулиці йде старець з білою бородою до пояса. Підійшов до нього старець і каже:
— Добрий вечір, сину!
— Ласкаво просимо, старче! Що так пізно йдеш? Чи не хочеш зайти до мене в дім переночувати?
— Дякую.
Зрадів старець і пішов до доброго чоловіка. Увійшли в дім. Господиня гостю рада, засучила рукави і взялася готувати ситну вечерю. Після вечері старець став розпитувати господарів, як вони живуть і чи є в них усе, що їм потрібно.
— Живемо-то ми добре, — відповіла господиня, — дім у нас повна чаша! Ось тільки дитинки немає, нікого в колисці піснями колихати.
— Не сумуйте, — сказав старець, — буде у вас і дитинка. Ну, а тепер пора спати — уже за північ перевалило.
На ранок білобородий старець встав рано і зібрався йти. Господар провів його до околиці. На прощання старець пошарив у себе в кишені, вийняв рум’яне яблуко і подав його гостинному господареві.
— Візьми яблуко! Прийдеш додому, розріж його навпіл. Одну половинку з’їж разом із дружиною. Через дев’ять місяців вона народить тобі чудового хлопчика. І буде в нього прикмета — зірка на чолі. Виросте — стане юнаком-богатирем, яких світ не бачив. — Потім старець засунув руку в торбу і вийняв складну шаблю. — Ось тобі шабля, — каже. — Бережи її добре. А коли синові твоєму виповниться двадцять років, віддай шаблю йому і скажи, що, якщо прийде потреба, шабля сама вискочить із піхов. Але якщо не син твій, а хтось інший вийме її з піхов, юнак із зіркою на чолі помре в ту ж мить... Іншу половинку яблука ти розріж на дванадцять шматочків. Є в тебе дванадцять нежеребих кобилиць. Дай їм з’їсти по шматочку. Одна з них принесе тобі лоша з рогом на лобі. Бережи його як зіницю ока — на ньому твій син буде верхом їздити. Ну, прощай, будь здоровий!
Повернувся додому гостинний господар і точно виконав наказ старця. Довго чи коротко, на світ з’явилися хлопчик із зіркою на чолі та лоша з рогом на лобі.
Ріс хлопчик, підростав, і ось виповнилося йому двадцять років. Став він ходити на полювання в гори і щоразу приносив додому оленів і серн, а раз навіть притягнув ведмедя-стерв’ятника.
І ось одного дня рознісся по селу чутка, що в місті з’явився страшний юнак — сила в нього богатирська, може дві конські підкови переломити. Тоді син-удалець сказав батькові, що хоче піти в місто, подивитися на цього силача.
— Іди, сину, тільки спочатку вибери собі коня зі стайні.
Пішов молодий юнак до стайні, схопив одного коня за хвіст, покрутив над головою і викинув його за ворота; потім схопив за хвіст другого коня, покрутив, викинув; потім — третього, четвертого, п’ятого — поки всіх не перебрав.
— Невже немає в нас коня кращого? — питає юнак конюхів.
— Є, як не бути! Та тільки в нього ріг на лобі. З характером кінь — б’ється, кусається. Такого об’їхати не можна, не годиться він для їзди.
Підійшов юнак до коня-єдинорога, схопив його за хвіст, хоче підняти, а кінь і не ворухнеться — стоїть як вкопаний.
— Ось це кінь мені до вподоби! — каже юнак.
Сів верхи на коня і під’їхав до батьків попрощатися.
Побачив батько, що син вибрав коня-єдинорога, зрадів великою радістю і пішов за шаблею. Виніс її на двір, подав синові і передав йому наказ білобородого старця.
Юнак поцілував батьків у руку і рушив у дорогу. Їхав-їхав, доїхав до міста, де жив знаменитий силач — той, що конські підкови ламав. Знайшов його юнак в одній кузні і каже:
— Давай з тобою силою мірятися.
— Давай, — погодився силач.
Взяв він дві нові підкови в обидві руки і переломив, як шматок хліба.
Тут наш юнак зліз з коня і взяв три підкови. Поклав їх одну на одну і розкришив граючись.
Знаменитий силач уклонився йому в ноги.
— Визнаю, що ти сильніший за мене! — каже.
Тоді юнак із зіркою на чолі сів на свого коня-єдинорога і поїхав шукати інших богатирів, щоб і з ними силою помірятися. Довго він їздив, розпитував у всіх зустрічних, де живуть знамениті юнаки. І сказали йому, що десь далеко, на горі, живе богатир, і подолати його ніхто не в силах. Вершник направився в той бік. Ось під’їхав він до тієї гори, бачить — стоїть за огорожею білий дім. Кінь-єдинорог перестрибнув через огорожу. Того ж часу з дому вибіг чоловік, скочив на вороного коня і кинувся на прибульця.
- Що шукаєш у моєму домі? - кричить.
Юнак із зіркою на чолі вихопив свою шаблю з піхов і розсік повітря – по повітрю свист пішов. А противник його раптом відступив – побачив шаблю, побачив ріг на чолі у коня й очей з них не зводить. Зіскочив він зі свого вороного коня й упав на коліна перед юнаком.
- Визнаю тебе, гостю, за такого юнака, якому немає рівних! Віднині й до віку готовий я служити тобі вірою й правдою.
Юнак із зіркою на чолі вклав шаблю в піхи, зійшов з коня, увійшов у білий дім. Тут служниці заквапилися, приготували багату трапезу. Господар і гість сіли за стіл. Їли, пили, веселилися й, нарешті, побраталися. Господар став розповідати гостеві, які чудеса він може творити.
- Я, – каже, – можу обернутися у ведмедя, козу чи осла; можу ходити на руках головою вниз, а ногами працювати, як руками.
- Це все діла – не діла! Ну, а ще що можеш?
- Якщо припаду вухом до землі – почую, що говорять люди на всьому білому світі.
- Ось це добре! – сказав юнак із зіркою на чолі. – А тепер прощай, побратиме!
- Прощай, побратиме! Час тобі добрий! Але коли ж ми знову побачимося, і як мені знати, чи живий ти, і чи не трапилося чого з тобою?
- Я тобі скажу так, – відповів гість. – Візьми ось цю квітку. Вона росла в саду у моєї матері: вона її посадила в той день, коли я народився. З насінини виріс стебло, і з’явилися на ньому дві квітки. Розцвіли й до сьогодні не зав’яли. А зав’януть вони, коли я помру. Візьми одну, а в мене залишиться інша. Щодня дивись на свою. Поки вона буде цвісти – знай, що я живий; а якщо зав’яне, – значить, мене вже немає в живих.
Сказав ці слова юнак із зіркою на чолі, схопився на коня-єдинорога, пришпорив його й вилетів із двору, як сокіл. Довго він мчався зеленими луками й лісами, переправився через дев’ять рік. На всіх шляхах і роздоріжжях розпитував перехожих і проїжджих, чи не зустрічався їм такий богатир, щоб усіх сильніший був. Хотілося йому з таким силою помірятися. Але ніхто не міг йому вказати такого богатиря.
І ось доїхав юнак із зіркою на чолі до одного глибокого озера. Посеред озера стояла хатина. Юнак торкнув коня – хотів його напоїти, але раптом із хатини вискочив чоловік із величезним черевом та як крикне:
- Гей ти, не пий моєї води! Я сам від спраги помираю – солоної риби наївся. Цілий тиждень я чекав, щоб ріки наповнили озеро та спрагу мою вгамували.
Тут черевань нахилився до води й одним духом випив усе озеро.
Подивився юнак із зіркою на чолі, зіскочив з коня-єдинорога й завів розмову з водопийцею-череванем. Побалакали вони по-приятельськи й стали побратимами. На прощання юнак із зіркою на чолі дав череваневі іншу свою квітку й розповів про неї; потім потиснув руку побратимові й поїхав.
Довго чи коротко, кінь-єдиноріг спустився в глибоку долину. У долині стояла висока башта, вкрита золотою черепицею.
"Тут, мабуть, живе якийсь великий чоловік", – подумав юнак із зіркою на чолі й постукав у зачинені ворота. Постукав він раз, другий, третій, потім заглянув через огорожу. Бачить – по кам’яних сходах спускається молода жінка, красуня писана, вся в шовку й золоті, на пальцях дорогоцінні камені блищать. Підійшла вона до воріт, відчинила їх, а як підняла очі на удалого доброго молодця, так і залилася слізьми.
- Про що плачеш, красуне? – питає її гість.
- Як же мені не плакати, невідомий юначе? Довелося мені стати дружиною розбійника. Адже я царська дочка. Ось уже рік минув, як заручили мене з одним добрим молодцем, красенем не гіршим за тебе, але в самий день весілля на палац мого батька напали розбійники й забрали мене від нареченого. Привезли сюди. І ось я тут день-у-день ллю сльози. Чорне у мене життя. Але не так мені гірко за себе, як за тебе – адже й ти загинеш у молодих літах. Розбійник може знищити тисячу таких, як ти.
- Не бійся, красуне, – каже юнак із зіркою на чолі. – Я його подолаю й на той світ відправлю.
Розбійник у той час був на полюванні. Побачив він здалеку, що якийсь вершник розмовляє з його полонянкою, запалав, як запалений порох, – іскри з очей посипалися – і погнав коня до башти. Але не встиг він під’їхати, як юнак із зіркою на чолі вихопив свою шаблю з піхів і розсік навпіл розбійникового коня. Гепнувся розбійник на землю. Ще раз замахнувся юнак і вдарив шаблею – убив розбійника наповал. А красуня стояла в сінях із ножем у руці: вирішила руки на себе накласти, якщо розбійник подолає юнака. Але ось побачила вона, що розбійник мертвий, побігла відчиняти ворота переможцю й, заливаючись слізьми, кинулася його обіймати. Юнак із зіркою на чолі в’їхав у двір, відвів коня-єдинорога до стайні, а сам пішов у башту, та так і залишився в ній жити, одружився з красунею-царівною.
Довго чи коротко, дізнався царь, батько красуні, що розбійника вже немає в живих. І ось послав він сказати дочці, щоб вона поверталася додому – хоче-мол батько видати її заміж за одного князя. Але красуня не погодилася повернутися й сказала посланцям:
- Передайте моєму батькові, що я вже заміжня, і не треба мені ніякого князя.
Цар був злий чоловік. Став він шукати мисливців, щоб знищити юнака із зіркою на чолі, та нікого не знайшлося. І ось прийшла до палацу чарівниця, хитра, як лисиця, і каже:
- Царю-государю, я беруся знищити цього юнака й привести до тебе твою дочку. Багато чи ти мене нагородиш?
- Дарую тобі торбу червінців, – відповів цар.
Чарівниця переодяглася жебрачкою-побирушкою й пішла до башти, де жив юнак із зіркою на чолі. Він у той час був на полюванні. Постукала чарівниця у ворота, красуня підійшла, а чарівниця й каже їй:
- Донечко, пожалій мене! Немає в мене в домі ні крихти хліба. Подай милостиню!
Красуня була жаліслива. Винесла вона за ворота цілий кошик хліба, смаженого м'яса, плодів, подала відьмі й каже:
— Прийде потреба, бабусю, ти знову приходь. Я завжди сиджу вдома сама. Приходь, побалакаємо, я тобі ще щось подарю.
Наступного дня відьма дочекалася того часу, коли юнак із зіркою на чолі поїхав на полювання, і знову приплелася. Сьогодні прийде, завтра прийде — от і подружилася з царівною. Стала хитра лисиця розпитувати красуню, як вона живе з чоловіком.
— У злагоді живемо, — відповідає красуня. — Чоловік від мене нічого не ховає.
— А ти не дуже й вірь чоловікові, — говорить відьма. — Бути того не може, щоб чоловік від тебе чогось не приховував. Ось, наприклад, запитай у нього, у чому таємниця його життя, він тобі нізащо не скаже.
— Скаже!
— Спробуй! Побачиш, що не скаже.
Пішла відьма. Ввечері красуня накрила на стіл і сіла з краю; сидить понурившись.
— Чого зажурилася? — питає її юнак.
— Скажи, чи не ховаєш ти чого від мене?
— Сама знаєш, що не ховаю.
— А чому ти мені досі не сказав, у чому таємниця твого життя?
— Скажу — лихо буде.
— Благаю тебе, скажи! — просить дружина, а сама слізьми заливається.
Зворушився юнак, обійняв дружину.
— Не плач, — каже, — я тобі скажу. Таємниця мого життя криється в тій шаблі, що висить у мене на поясі. Поки я сам виймаю шаблю, нічого поганого зі мною не стається. Але якщо хтось інший вийме її з піхов — я в ту ж мить помру. Це й є таємниця мого життя. А ти нікому про неї не розповідай, бо мені загибель.
Наступного ж дня відьма дізналася таємницю — не вдалося красуні її зберегти. Ввечері відьма зібралася йти додому, але, як тільки вийшла з двору, обернулася кішкою, пролізла під замкнені ворота, прокралася в башту й сховалася під ліжком у спальні юнака. Перед сном юнак зняв шаблю з пояса, ліг і заснув. Тоді відьма вилізла з-під ліжка, обернулася жінкою, схопила піхи, вийняла з них шаблю й викинула її у вікно. Шабля впала в озеро. У ту ж мить юнак із зіркою на чолі перестав дихати.
Вранці прокинулася красуня, заплакала, закричала, а відьма пішла повідомити царя. Дізнався злий цар, що зять його помер, озброїв цілий полк і відправив його силою забрати красуню. Але як тільки полк підійшов до воріт, за ворота вискочив кінь-єдиноріг, і почався лютий бій. Кінь-єдиноріг один бився з цілим полком, нікого не підпускав до башти.
Того ж дня побратими юнака помітили, що їхні квіти зів'яли.
— Нашого побратима немає в живих! — гукнули вони й ударили в долоні.
Зібралися побратими й поїхали дізнатися, що сталося. Той, що міг чути всі розмови на світі, припав вухом до землі й почув, як відьма говорила цареві:
— Не встигла я витягнути шаблю з піхв, як він перестав дихати.
— А де шабля?
— Я її кинула в озеро, що перед баштою.
— Ага! — сказав перший побратим. — Так ось хто погубив славетного юнака! Стара відьма. Їдемо швидше, повернемо йому життя.
Сіли побратими на двох величезних гірських орлах, полетіли до башти й опустилися на березі озера. Брюхан-водопивець нахилився і одним духом випив усю воду. На дні озера заблищала оголена шабля. Перший побратим узяв її, піднявся кам'яними сходами й увійшов у спальню, де лежав бездиханний юнак. Схопив піхи, і, як тільки вклав у них шаблю, юнак із зіркою на чолі протер очі й підвівся.
А в той час кінь-єдиноріг хоробро бився з царським полком і нікого не підпускав до башти. Юнак із зіркою на чолі схопився на ноги, узяв піхи з шаблею й вибіг на двір. Вихопив він свою гостру шаблю, і, як тільки вона засвистіла над головами ворогів, ті розбіглися в різні боки, як курчата. Юнак не став за ними гнатися, взяв у полон лише царя й відьму.
Злого царя замкнули в підземеллі, а відьма теж отримала по заслугах — кинули її в озеро.