Розум і Щастя
Жив-був на світі бідний хлопчина, та ще й трохи дурнуватий. Не раз лягав він спати наголодні, бо не міг заробити собі навіть на шматок хліба. Якби не допомагали сусіди, які згадували добрим словом його покійних батьків, то він би так і помер з голоду. То пошлють його в ліс за дровами, то велять води наносити, то попросять огород перекопати чи допомогти під час жнив. Брався він за найчорнішу роботу, бо ні на що інше не був здатний. Час ішов. От уже на верхній губі хлопця почав пробиватися пух. Настала йому пора якомусь ремеслу навчитися, як це роблять усі розумні люди. Але хлопцеві важко давалося навчання, тому він нічого й не навчився.Одного разу зустрілися серед дороги Розум і Щастя.
— Здоров, побратиме! Яка приємна зустріч! — сказало Щастя. — Давненько ми з тобою не бачилися. Як живеш, що робиш?
— Та ось ходжу по білому світу, навчаю людей розуму, — відповів Розум. — Проходив я недавно повз село і зустрів там одного бідолагу, про якого і ти, і я зовсім забули. І вже такий він нещасний та дурний, що мені його стало шкода.
— Правильно ти кажеш, побратиме! — сказало Щастя. — Давай допоможемо йому стати на ноги.
— Добре, — погодився Розум, — давай допоможемо, а то й справді соромно, що ми зовсім про нього забули.
Сказано — зроблено. Пішли Розум і Щастя до села, де жив хлопчина, і притулилися до дірки в похилому плоті. А хлопчина тим часом вийшов із своєї бідної хати. Взяв ослика і пішов у ліс за дровами. Тоді Розум шепнув йому на вухо, щоб він зрубав великий бук, а не збирав, як раніше, криві суччя та хмиз, які на базарі коштують усього п’ятдесят грошів. Почав хлопчина ходити від дерева до дерева, поки не вибрав старе сухе букове дерево. Засукав рукава і почав рубати. Впало дерево, а з дупла посипалися золоті, які туди поклало Щастя. Хлопчина ще не бачив стільки золота і не знав йому ціни, але Розум порадив йому сховати його в мішок.
Стільки дров навантажив на ослика хлопець, що у бідолаги ноги підкосились. А оскільки хлопчина вже не був таким дурним, як раніше, то й вирішив цього разу піти до найближчого міста і продати дрова дорожче, та дізнатися, скільки коштують його жовті кружечки. Прийшов хлопець до міста і добре заробив, бо дрова були сухі, без сучків. Зайшов він до золотаря і показав йому один золотий. Побачивши монету, у майстра очі загорілися жадібністю, він сховав золотий у скриньку, а хлопцеві кинув усього кілька грошів. Але той здогадався, що золотар хоче його обдурити, і сказав:
— Я не продаю свою монету. Вона залишилася мені на пам’ять від моєї покійної матусі. Я хотів лише дізнатися, скільки вона коштує.
Майстер почав його умовляти продати монету. Він, мовляв, зробить із неї золотий перстень для своєї доньки. Висипав він хлопцеві дві жмені грошей, лише б той продав йому золоту монету.
Побачивши стільки грошей, хлопець подумав:
«Мабуть, ця золота монета коштує дуже дорого. Я не дозволю себе обдурити. Соромно тому, хто бреше, але ще соромніше тому, хто дозволяє себе обманювати. Запитаю-но я в іншого майстра. Якщо цей дає стільки, то інший може дати ще більше.»
Взяв він свою монету назад і пішов по базару розпитувати. Зайшов до одного золотаря, до другого, до третього — кожен хотів купити монету і давав за неї більше, ніж попередній. Зрештою хлопчина продав монету одному міняйлі за великі гроші, купив собі добрий кафтан, ще дещо дріб’язкове і повернувся додому.
Через деякий час хлопець навантажив на спину мішок із золотими і пішов їх продавати з міста в місто. Якщо в одному місці йому давали за один золотий, скажімо, тисячу грошів, то в іншому — дві тисячі, а в третьому — три тисячі грошів. Так хлопець зібрав купу грошей, а в його мішку ще залишалося чимало золотих. Купив він собі доброго коня, гарний одяг і вирушив до столичного міста. Там він продав за добру ціну всі золоті і став дуже багатою людиною.
А Розум і Щастя, ніби тіні, йшли за ним і у всьому йому допомагали. Розум підказав йому стати купцем і найняти крамницю на самій оживленій вулиці. Хлопець так і зробив. Найняв крамницю, наповнив її різними товарами і розпочав торгівлю.
Хто б не зайшов до його крамниці, кожен дивувався, бачачи гарне вбрання та рідкісні товари, а найбільше їм подобався сам хлопчина, розумний і привітний. Незабаром про нього заговорило все місто, його крамниця ніколи не пустувала, бо Розум навчав молодого купця: «Продавай дешевше, від покупців не буде відбою. І виручку велику отримаєш, і добру славу та повагу здобудеш».
Навіть царські слуги почали купувати все необхідне для свого государя в крамниці хлопця. Дізнався царь, що його купець дуже багатий і слухняний. А в цей час йому потрібні були гроші, щоб заплатити своєму війську. Ось і послав царь скарбника до нього з проханням позичити йому грошей. Хлопець охоче дав скарбникові стільки грошей, скільки той попросив. Так повторювалося багато разів. Минув рік, а хлопець навіть не заїкнувся про борг. Здивувався царь багатству купця, який цілий рік не вимагав грошей назад, тоді як інші щомісяця просили повернути їм борг, та ще й з великими відсотками.
Одного разу царь запросив до гостей усіх знатних людей столиці. Запросив він і багатого купця. Юнак одягнувся в дорогі шати з оксамиту та парчі. Пішов до палацу і сів за стіл разом з іншими знатними гостями, ніби якийсь важний пан. Ця важливість не псувала його, бо він був розумним, статним, а обличчям — як ясне сонечко.
Гості почали їсти й пити, через деякий час з’явилася цариця зі своєю донькою, щоб привітати запрошених гостей. Як тільки царевна побачила юнака, так і закохалася в нього. А коли вони пішли до своїх покоїв, дівчина зізналася матері, що хотіла б мати собі за чоловіка молодого купця.
— Ой, мила доню, навіть не думай про це, — відповіла їй цариця. — Твій батько вирішив видати тебе за королевича, щоб ти жила в достатку і царювала. А цей молодець, може, і багатий, та простого роду. Не пара він тобі.
Заплакала царевна:
— Вір мені, мила матусю, сподобався він мені, за нього хочу вийти заміж. А якщо ви не погодитеся, то я кинуся з вежі або повішуся, і ви будете у всьому винуваті.
Сказавши це, царевна замкнулася у своїй кімнаті і розридалася.
Задумалася цариця. Як тільки гості розійшлися, розповіла вона чоловікові, що задумала їхня донька.
Пішли вони обидва до царевни, стали її умовляти через двері, щоб вона викинула цю думку з голови. А царевна плаче і твердить своє:
— Або він, або я помру.
Зворушили царя сльози доньки, і сказав він дружині:
— Ну що ж, мила царице, якщо таке діло — видамо її за цього купця, лише б царевна була жива, здорова і весела. Нічого, що він не царського роду.
— Якщо ти згоден, великий царю, хай буде по-твоєму. Іди сюди, доню, поцілуй руку своєму батькові.
Тоді ж підвелася царевна, розвеселилася, відчинила двері, вклонилася батькові й матері, поцілувала їм руки, як належить за звичаєм.
Тоді ж наказали вони покликати молодого купця. Прийшов молодець, дізнався, у чому справа, вклонився і сказав:
— Милостивий царю, милостива царице, дякую вам за велику честь. Тільки чи добре ви все обдумали, чи не пожалкуєте потім? Адже я не знатного роду.
— Нічого, що ти з простого роду, тепер будеш із царського, бо щастя тобі привалило. А тепер надінь цей золотий перстень і живи з моєю донькою в мирі та любові, — сказав царь.
Зрадів молодий купець, вклонився в пояс царю та цариці і надів обручку.
Посаг царевни вже давно був готовий, і, не відкладаючи надто, через тиждень зіграли царське весілля. Запросили до палацу важливих гостей з усіх кінців землі; покликали музикантів, накрили довгі столи.
У день весілля Розум і Щастя зустрілися перед палацом.
— Куди ти зник, побратиме, — гукнуло Щастя, — подивись-но, куди залетів наш молодець! Сьогодні стане царським зятем. Бачиш, як я про нього подбала? Недарма кажуть старі люди: «Народи мене, мамо, щасливим, і не думай про мене!»
— Та як тобі сказати, побратиме, — відповів Розум, — якби не мої поради, не злетів би він так високо.
— Значить, на твою думку, він тобі всім зобов’язаний? — розсердилося Щастя. — Адже сам царь сказав, що віддає йому доньку тому, що щастя йому привалило, а не через те, що він розумний.
Почали вони сперечатися і посварилися.
— Якщо так, — віддаю я його тобі. Ось побачиш, як він усе зіпсує!
Сказавши це, Розум покинув хлопця в той момент, коли молоді прийшли до своєї спальні.
Хлопець, який до цього був таким розумним і кмітливим, знову став таким же дурнуватим, як і раніше. Коли вони залишилися наодинці з царевною, він ні з того ні з сього замахнувся, і бац! — дав їй ляпаса. Ошелешена наречена хотіла була запитати його, за що він її вдарив, але не встигла вона й рота роззявити, як хлопець знову — бац! бац! Заплакала царська донька. Адже до цього часу ніхто й пальцем її не торкався, і від цього їй стало ще більш прикро. Побігла вона скаржитися батькові та матері.
Царь одразу послав за нареченим. Став він його розпитувати, а той поніс таку нісенітницю, що цареві одразу стало ясно, що зять не в своєму розумі.
— Мила царице, — сказав розгніваний царь. — Бачиш, що сталося з багатим купцем? Як став він царським зятем, так і голову втратив.
— Мабуть, у нього від радості запаморочилася голова, — зітхнула цариця. — Може, він виспиться і завтра знову поумнішає.
— Може, і поумнішає, якщо щастя йому не зрадить. А якщо не поумнішає, то завтра я накажу дати йому сто паличних ударів і вижену з палацу.
Побачило Щастя, що справи погіршуються, стало йому важко на серці: стільки воно працювало, і все намарно. Переконалося Щастя, що саме, без допомоги Розуму, нічого не може зробити, і пішло шукати свого побратима. Ходило воно, ходило, нарешті знайшло його.
— Помилуй, побратиме, — звернулося Щастя, — допоможи і ти хлопцеві, осоромився він. Я визнаю свою неправоту і обіцяю з цієї хвилини ніколи більше не розлучатися з тобою.
А Розуму вже набридло сердитися. Повернувся він і пішов до хлопця. І той одразу ж знову став розумним.
Постав наречений перед царським троном, вклонився низько, а царь запитав його, чому він тричі вдарив царевну. Але молодець уже знав, що відповісти.
— Великий царю! Коли мій батько помирав, він мені такий наказ дав: «Я вмираю, сину, і залишаєшся ти сам-один на світі. Коли ти одружишся, батьки дружини стануть тобі батьком і матір’ю. Ти повинен їх шанувати і любити, як своїх рідних. А ще я тобі наказую: першого вечора після весілля вдари свою наречену тричі. Перший раз — щоб вона на все життя запам’ятала своє весілля; другий — щоб шанувала своїх батьків, а третій — щоб шанувала і любила тебе». Ось чому я вдарив свою дружину, а не тому, що розсердився на неї.
Почувши ці мудрі слова, царь з полегшенням зітхнув і похвалив перед усім двором свого зятя за його розум і добре серце. Прийняли цар і цариця молодого купця, як рідного сина. І зажили молоді в палаці весело і щасливо, і живуть там, мабуть, донині.
Інші казки
