Мамина дочка

У одному селі жили чоловік і дружина. Була в них єдина дочка. Так вони її любили та пестили, що сусіди прозвали її «мамина дочка». Мати й батько працювали від ранку до вечора, не покладаючи рук, а їхня дочка нічого не робила. Вранці вона довго лежала в ліжку. Коли їй набридало валятися, мати приходила до неї, заплітала їй коси, годувала з ложки, як малу дитину, а потім розстилала біля вогнища м'яку кошму, щоб її дочка могла там сидіти, похитуючись з боку на бік, і дрімати. Коли їй ставало холодно, вона вимовляла лише одне слово:

— Підтягни!

Почувши це слово, батько й мати кидалися до дочки, піднімали її під руки й садили ближче до вогню. Коли їй ставало спекотно, вона ліниво вимовляла друге слово:

— Відтягни!

І старі відсадили її далі від вогнища.

Сьогодні так, завтра так, поки не виросла мамина дочка і стала нареченою. Почали до них заходити свата. Мати нареченої зустрічала їх словами:

— Віддамо ми її вам, чому б і ні, але знайте — дочка в нас єдина. За нею потрібен догляд. Чи зможете ви про неї піклуватися, як ми?

І вона розповідала, як їхня дочка любить дрімати біля вогнища, як її садять то ближче, то далі від вогню, як годують з ложки.

— Ця дівчина не для нас! — хитали головою свата і йшли геть.

Багато свата заходило до них, але ніхто не наважувався взяти в наречені мамину дочку. І ось одного разу заявився до них хлопець — відразу видно — роботящий, руки в мозолях, у сорочці, змоклій від поту. Прийшов він прямо з поля.

Коли мати розповіла, яка в неї дочка, той відповів:

— Таку дружину мені й треба. Будемо жити, як голубки. На руках буду її носити, тільки віддайте її за мене.

— Добре, — погодилися старі. Вони відтягли від печі свою улюблену дочку, зняли з неї брудну сукню, одягли весільну й посадили у віз.

Хлопець відвіз наречену до себе додому, посадив її на половик ближче до вогнища, пішов у сарай, нарубав дров, приніс їх у хату й розпалив вогонь.

Як тільки поліна розгорілися й молодій стало спекотно, вона крикнула:

— Відтягни!

Але наречений почухався в потилиці, удав, що не чує, і вийшов у двір. Поліна розгорілися ще сильніше.

— Відтягни! — завизжала мамина дочка, бо полум'я лизнуло її панчоху, але, побачивши, що нікого немає, сама вскочила й кинулася до дверей. Добре хоть здогадалася змочити тліючу панчоху у великій дерев'яній собачій миски для пиття, а то б і ногу обпекла.

Стояла пізня осінь. Дмухнув холодний вітер. Наречена посиділа-посиділа й так змерзла, що в неї зуб на зуб не потрапляв.

— Підтягни! — крикнула вона раз. — Підтягни! — крикнула вдруге, і зрозумівши, що ніхто її не чує, встала й сама поплелася до вогнища.

Вечерю приготувати було нікому, і довелося молодим лягати спати голодними.

Наступного дня молодий чоловік піднявся ледве світа і став наказувати тюфяку, на якому лежала його голодна дружина:

— Слухай, тюфяк, я йду орати, а ти приготуй обід. Половину обіду залиш моїй дружині, а іншу половину принеси у поле. Тільки дивись, не запізнюйся, бо затанцює моя палиця по твоїй спині.

Пішов орач на роботу, а його дружина лежить собі, вилежується. Коли підійшов час обіду, вона каже тюфяку:

— Вставай, тюфяк, чи ти не чув, що тобі наказував мій чоловік? Приготуй їсти, бо з голоду помру. Але тюфяк мовчав.

— Ну, не минеться ж тобі! — погрожувала молода і присунулася ближче до вогню.

Вечером орач повернувся змерзлий, голодний.

— Ей, тюфяк, чому не приніс мені обід? — крикнув він. — Що ж ти, жінко, йому не нагадала? — докорив він молоду.

— Говорила я йому, чоловіче, тільки він удав, що глухий, і мене не послухався, — почала виправдовуватися молода.

Тоді голодний орач схопив тюфяк, кинув його на спину своїй дружині і ну — бити палицею.

— Ой-ой-ой, чоловіче, — закричала вона, — ти б'єш тюфяк, а мені боляче!

— Терпи, жінко, терпи! Я його б'ю, щоб тебе слухався, — сказав орач і почав бити ще сильніше.

Знову вони лягли спати голодними. На третій день повторилося те саме. На четвертий день мамина дочка, побачивши, що тюфяк лежить і в вуха собі не дме, встала, засукала рукава, прибрала в хаті, зварила горщик квасолі, спекла каравай, переодягнулася, приколола квітку до волосся і понесла обід у поле. Сіли молодята й добре поїли.

— Нарешті тюфяк послухався мене, — сказав чоловік, наситившись.

— Так уже й послухався! З місця не зрушився! Знай собі вилежується біля вогню.

— А хто ж тоді приготував обід?

— Я!

— Раз так — викинь тюфяк геть, як прийдеш додому! Не хочу я його більше бачити.

Вечером молодий орач, побачивши, як усе в хаті чисто й прибрано, сказав дружині:

— Не дозволяй більше тюфяку вилежуватися біля вогню, бо знову затанцює моя палиця.

— Та я в хату його не пущу, — відповіла молода. — А то гляди, знову моя спина посиніє. Не хочу страждати через лінивого тюфяка.

Так і зажили молоді. Орач працював у полі, а його дружина доглядала за домом. Одного разу приїхала до них у гості її мати й закричала ще здалеку:

— Вирішила я, дочко, подивитися, як ви живете. Добре тобі тут, чи піклується про тебе твій чоловік, чи годує з ложки, чи підсуває до вогню, чи відсуває, коли тобі спекотно?

— Ох, мамо, якби ти знала, що зі мною сталося, — почала розповідати дочка. — Був у нас огидний тюфяк, такий лінивий, що й словами не передати. Щодня чоловік бив його палицею, а він усе удавав, що нічого не розуміє.

І молода розповіла своїй матері про все.

— Ох, ось як! — закипіла мати. — Значить, він змушує тебе йому готувати й увесь дім прибирати. Хіба ці рученята для мітли, дитинко моя мила, ненаглядне? Ох, як тобі не пощастило з чоловіком. Не будеш ти більше жити в цьому домі. Де твоє посаг, дочко? Збирай-но швидше свої речі, і підемо звідси.

— Куди ж ми підемо, мамо? — запитала дочка.

— До нас додому. Я буду піклуватися про тебе, як раніше. Не дозволю я, щоб ти надривалася тут від роботи.

Молода звикла слухати свою матір. Вона зібрала посаг, зав'язала все у вузол, навалила його на спину матері, і пішли вони до себе. Тільки вийшли на вулицю, а назустріч їм орач повертається з поля.

— Куди ти її повела? — заступив він дорогу тещі.

— Забираю я її у тебе. Замучив ти її роботою, а вона до такого життя не звикла.

— Повертайтеся негайно додому, поки я не взяв палицю! — крикнув орач і змусив жінок повернути назад.

Увійшли вони в хату.

— Збирай на стіл, голодний я, як вовк! — наказав чоловік дружині. — Налий юшки у дві миски й дай каравай.

Молода покірно налила юшки у дві миски й принесла рум'яний каравай. Чоловік узяв каравай, розламав його на дві половини, одну простягнув дружині й сказав:

— Їж!

— А мені? — запитала мати.

— Тобі? — обернувся до неї зять. — Устам твоїм золотим, які вчать дочку не працювати, належиться зовсім інша їжа.

Орач встав з-за столу, пішов на сіновал, набив торбу соломою, а потім повісив її на шию тещі й сказав:

— Їж!

Мати позеленіла від злості, вскочила, кинула торбу й закричала:

— Моєї ноги більше не буде у вашому домі! Так і знайте!

Мати грюкнула дверима й пустилася бігти дорогою.

Повернувшись додому, вона крикнула чоловікові:

— Візьми різку й приведи назад мою дочку. Я її вчила пані бути, а вона служницею зробилася. Їдь, не гаючись!

Зібрався батько й пішов до дочки. Розпитав він її про життя-буття, і, зрозумівши, що до чого, сказав:

— Я, дочко, прийшов за тобою, але бачу, що тобі краще залишитися у чоловіка. Роби свою роботу, а додому не повертайся. Ми з твоєю матір'ю старіємо, пора вже нам на той світ збиратися. Нікому буде тебе відсунути від вогню — так і згориш, чого доброго. Важка твоя робота?

— Ні, батьку, адже я здорова, молода, з усім справляюся.

— Тоді працюй, дитинко, допомагай чоловікові й не слухай порад матері. А тепер іди, зустрічай свого чоловіка-трудівника ласкавим словом, допоможи розпрягти волів, відведи їх у хлів.

Схопилася молода й кинулася у двір. Побачив орач, що дружина його зустрічає, здивувався й запитав:

— Хто тебе послав? Досі ти ні разу мене не зустрічала.

— Батько, — відповіла молода, — він до нас у гості завітав.

Зрадівший орач увійшов у хату, привітався з тестем, посадив його за стіл, нагодував, напоїв, поклав спати на м'яке ліжко, а вранці накинув йому на плечі кожух і щиро провів старого до околиці.

Вийшла стара до воріт зустрічати чоловіка й, побачивши його здалеку в кожусі, запричитала:

— Ой-ой-ой, старче, що наробив наш проклятий зять! Мене змусив солому їсти, а тебе так бив, що всю шкіру здер.

↑ Догори

Мамина дочка

Інші казки