Молодець із зіркою на чолі та його рогатий кінь
Жив колись на світі добрий і працьовитий чоловік. Була в нього дружина, гарна, як маків цвіт, а дітей не було, і він дуже сумував через це.Щодня до його дому заходили мандрівники з далеких країв. Господар радісно приймав гостей і залишав їх на нічліг, а господиня метушилася біля печі, щоб пригостити їх на славу.
Але одного вечора в гостинному домі не виявилося жодного гостя. Господареві стало не по собі. Він вийшов з дому і почав дивитися, чи не з'явиться якийсь запізнілий мандрівник, але дорога залишалася безлюдною. Довго він стояв і чекав. Раптом із темряви вийшов старий із бородою до пояса, підійшов до нього і сказав:
— Добрий вечір, сину!
— Ласкаво просимо, дідусю! — відповів господар. — Якщо ти не поспішаєш, заходь до нас переночувати, а вранці продовжиш свій шлях.
— Ось спасибі! — зрадів старий і увійшов слідом за добрим чоловіком у його дім. Господиня від щирого серця привітала гостя, потім засукала рукави й приготувала смачну вечерю. Після вечері старий запитав господарів, чи добре вони живуть, чи всього в них достатньо і чи не потрібно їм чогось.
— Живемо ми в достатку, у домі в нас усього доволі. Одного нам не вистачає — пташеняти, яке б гукало в колисці.
— Не сумуйте через це, — сказав старий, — буде у вас пташеня. А тепер давайте лягати спати, час пізній.
Вранці сивобородий старий піднявся рано — і рушив у дорогу. Господар пішов провести його до околиці. Коли вони почали прощатися, старий вийняв із своєї котомки червоне яблуко і сталеву шаблю, подав гостинному чоловікові і сказав:
— Коли прийдеш додому, поділи це яблуко навпіл. Одну половину з'їж із дружиною, а іншу розріж ще на дві частини і дай з'їсти двом своїм яловим кобилам. Через дев'ять місяців у вас народиться чудовий хлопчик із зіркою на чолі, який стане наймогутнішим богатирем на всій землі. Кобили ж народять по лошаті: одна — звичайного, а інша — рогатого. Доглядай за цим коником і бережи його, як зіницю ока, бо саме на ньому їздитиме твій син. Візьми й цю шаблю. Зберігай її, а коли син підросте, віддай йому, але скажи, що тільки він сам може виймати її із піхов. Якщо ж цю шаблю обнажить чужа рука, то твій син у той же момент помре. Ну, а тепер, прощавай!
Повернувся гостинний чоловік додому і зробив усе так, як наказував йому старий. Настав час — і на білий світ з'явилися хлопчик із зіркою на чолі та рогатий коник.
Коли хлопчикові виповнилося п'ятнадцять років, він почав ходити на полювання в гори й ліси і щоразу повертався з багатою здобиччю — з живими сернами та оленями, а одного разу приніс додому навіть ведмедя. До того часу по селу рознісся чутка, що в місті з'явився чоловік неймовірної сили: він міг розламати одразу дві кінські підкови. Юнакові захотілося поїхати до міста і подивитися на цього силача.
— Що ж, поїдь, сину, — сказав батько, — але спершу вибери собі одного з двох коней, які стоять у стайні.
Юнак увійшов до стайні, подивився на коня, у якого не було рога, схопив його за хвіст, покрутив над головою і викинув у двір. Потім підійшов до рогатого коня, схопив за хвіст і спробував підняти, але кінь навіть не ворухнувся, ніби прикований до свого стійла.
— Ось цей кінь мені до вподоби! — сказав юнак, стрибнув на нього і поїхав прощатися з батьками.
Коли батько побачив, що син вибрав рогатого коня, то дуже зрадів і згадав про шаблю. Виніс її з дому, подав синові і передав наказ сивобородого старого.
Юнак поцілував руку батькові й матері й рушив у дорогу. Їхав він, їхав і, нарешті, доїхав до міста, де жив прославлений силач. Знайшов він силача в одній кузні.
— Хочеш, поміряємося силами? — сказав молодець із зіркою на чолі.
— Що ж, давай, — погодився силач. Він узяв пару нових підков і зламав їх, ніби то були не підкови, а смачні кренделі.
Тоді молодець, не злазячи з коня, простягнув руку і взяв три підкови, склав їх разом і розламав, навіть не напружившись.
Поклонився йому до землі прославлений силач і сказав:
— Визнаю, що ти сильніший за мене! А молодець торкнув коня і поїхав геть — шукати інших богатирів, щоб помірятися з ними силою. Довго роз'їжджав він, розпитував усіх зустрічних, чи не чули вони про якихось могутніх богатирів. Нарешті йому розповіли, що далеко в горах живе чорний чоловік, якого ніхто не може перемогти, і молодець із зіркою на чолі вирушив до нього.
Як тільки рогатий кінь перестрибнув через огорожу дому, де жив чорний чоловік, той вибіг у двір, стрибнув на вороного жеребця і закрутився, як вихор.
— Навіщо пожалів сюди? — закричав чорний чоловік.
Тут молодець вихопив шаблю і зі свистом махнув нею. Жахнувся назад чорний вершник, подивився на шаблю і рогатого коня, а потім зліз з коня і вклонився до землі перед молодцем:
— Визнаю тебе богатирем над богатирями, — сказав він, — і готов усе для тебе зробити, лише пощадь моє життя.
Піднявся з колін чорний чоловік і в ту ж мить перетворився на вродливого білолицього юнака.
Молодець вклав шаблю в піхи, зліз з коня і увійшов разом із господарем у білий дім, де слуги приготували їм багату вечерю. Їли, пили, веселилися богатирі і, нарешті, побраталися. Чорний чоловік, який тепер став білим, почав хвалитися, які дивовижні речі він може робити.
— Я на три аршини крізь землю бачу, — сказав він. — І як тільки побачив тебе, одразу зрозумів, що ти найсильніша людина на світі. А ще я можу перетворюватися на ведмедя, козу чи осла, можу ходити на руках і зривати ногами з дерев груші та яблука.
— Це все дрібниці! — сказав молодець і запитав: — А ще що ти вмієш робити?
— Коли прикладу вухо до землі, можу чути всі розмови на світі.
— Ось це діло! — сказав молодець. — А тепер, побратиме, настав час прощатися. Щасливо залишатися!
— Будь здоровий, побратиме, в добрий час! А коли ж ми знову зустрінемося, і як мені дізнатися, що ти живий-здоровий і нічого поганого з тобою не сталося?
— А ось як, — відповів молодець. — Бачиш цю квітку? Моя мати посадила її того дня, коли я народився. Виріс стеблик, а на ньому розпустилися дві квітки. Вони зів’януть тільки тоді, коли я помру. Ти візьми собі одну квітку, а в мене залишиться друга. Щодня поглядай на неї. Коли побачиш, що квітка зів’яла, знай, що мене вже немає в живих.
Сказавши це, молодець стрибнув на коня і помчав стрілою. Довго він носився лісами, горами та зеленими долинами, і скрізь питав, чи не зустрічали люди богатиря над богатирями, з яким він міг би помірятися силою, але ніхто не знав такого богатиря.
Якось під’їхав молодець до глибокого озера. І тільки хотів напоїти свого коня, як раптом із хатини, що стояла на іншому березі, вискочив чоловік з величезним животом і почав кричати:
— Гей, ти! Забери коня, щоб він не смів мою воду пити, бо я поїв солоної риби, і тепер мені страшенно хочеться пити! Цілий тиждень чекав, поки ріки наповнять озеро, щоб напитися вдосталь, а ти коня сюди на водопій привів!
З цими словами пузатий чоловік нахилився і одним духом випив усе озеро.
Побачивши це, молодець дуже здивувався, зліз з коня і завів розмову з пузатим чоловіком. Незабаром вони подружилися і навіть побраталися. На прощання молодець дав своєму названому братові другу квітку, розповів про її чудову властивість і поїхав.
Їздив він, їздив по світу, і нарешті рогатий кінь привіз його до одного глибокого ущелини. Посередині ущелини стояла висока башта, вкрита золотою черепицею.
— Тут, мабуть, живе якийсь знатний чоловік, — подумав юнак і постукав у замкнені ворота.
Постукав раз, другий, третій, потім заглянув через огорожу і побачив, що по мармурових сходах спускається писана красуня, одягнена в шовк і парчу, а на пальцях у неї сяють персні з дорогоцінними каменями. Підбігла вона до воріт і відчинила їх. А коли підняла очі і побачила молодця, сльози так і покотилися по її щоках.
— Чому ти плачеш, красуне? — запитав молодець.
— Як же мені не плакати, добрий молодець, адже я полонянка злого розбійника. Я царівна. Раніше я жила у палаці мого батька. Був у мене наречений, такий же молодий і вродливий, як ти, але в день весілля розбійник увірвався до палацу, вбив мого нареченого, а мене привіз сюди. З тих пір я не знаю радості. А зараз я твоєї долі жалкую, бо загинеш ти у розквіті літ. Побачить тебе розбійник і вб’є. Він може впоратися з тисячею таких юнаків, як ти...
— Не журися, красуне, — сказав молодець. — Я подолаю розбійника і на той світ відправлю!
А розбійник у цей час повертався додому з полювання. Він ще здалеку помітив, що якийсь вершник розмовляє з його полонянкою. Розгнівався розбійник, спалахнули вогнем його очі. Погнав він свого коня. Підскочив розбійник до молодця, а молодець махнув своєю шаблею і розрубав його коня навпіл. Упав розбійник на землю. Молодець махнув шаблею вдруге і відрубав злодію голову. А красуня стояла в цей час із ножем у руці. Вирішила вона заколоти себе, якщо розбійник подолає молодця. Побачивши, що злодій убитий, царівна кинулася назустріч переможцю і зі сльозами на очах обняла його. Відвів молодець свого рогатого коня до стайні і залишився жити в башті разом із красунею-царевною.
Чи мало, чи багато часу минуло, тільки дізнався цар, що розбійника вже немає на світі, і вирішив видати свою дочку за князя. Послав цар до дочки гінців, але вона не захотіла повернутися до палацу.
— Скажіть моєму батькові, — промовила вона гінцям, — що я вже заміжня і чути не хочу ні про якого князя.
Розгнівався цар і задумав погубити молодця з зіркою на чолі. Став він підмовляти різних богатирів, але жоден із них не наважився викликати молодця на поєдинок. Але от одного разу до палацу прийшла чарівниця — хитра, як лисиця.
— Я беруся погубити молодця і повернути тобі дочку, — сказала вона цареві. — Але яку ти мені даси за це нагороду?
— Я дам тобі цілий мішок золота, — пообіцяв цар.
Переодягнулася чарівниця в жебрачку і пішла до башти, де жили молодець із царевною. Постукала чарівниця у ворота. На стук вийшла красуня-царевна. А молодця в цей час не було вдома, він поїхав на полювання.
— Пожалій мене, доню! — звернулася лукава чарівниця. — Немає в мене в домі ні шматочка хліба. Дай мені чогось поїсти.
У царевни було милосердне серце. Винесла вона з дому цілий кошик із хлібом, фруктами та смаженим м’ясом, подала його жебрачці і сказала:
— Коли тобі, бабусю, знову нічого буде їсти, приходь до мене. Я часто сиджу вдома сама і сумую. Приходь, побалакаємо про те, про це, і я знову дам тобі різної їжі.
Наступного дня відьма вичекала, коли молодець поїде на полювання, і знову прийшла до царівни. Так і почала до неї що дня навідуватися. Підружилися вони. І ось почала відьма випитувати у царівни, чи добре вона живе з чоловіком.
— Дуже добре, — відповіла царівна. — У мого чоловіка немає від мене жодних таємниць.
— Ні, не вірь цьому, моя мила, — сказала відьма. — Не може бути, щоб твій чоловік нічого від тебе не приховував. Спробуй, запитай у нього, в чому схована таємниця його життя, — подивимось, чи скаже він тобі.
— Звичайно скаже! — вигукнула царівна.
— А я ось думаю, що не скаже! Потім відьма пішла. Ввечері, коли молодець повернувся з полювання, царівна накрила на стіл, а сама сіла в кутку і губи надула.
— Чому ти сьогодні така сумна? — питає її молодець. А царівна йому у відповідь:
— Зізнайся, чи немає в тебе якихось таємниць від мене?
— Ти сама знаєш, що немає.
— А чому ти мені досі не сказав, де схована таємниця твого життя?
— Тому що тоді зі мною може статися лихо.
— Прошу тебе, скажи мені! — заплакала царівна.
Молодець занепокоївся, обійняв дружину і сказав:
— Не плач. Так і бути, відкрию тобі таємницю мого життя. Вона схована в шаблі, яка висить у мене на боці. Поки я сам виймаю шаблю з піхов, буду живий і неушкоджений, але якщо хтось інший її вийме, я в ту ж мить помру. Ось це і є таємниця мого життя. Тільки ти нікому не розповідай про неї, бо тоді мені кінець.
Але царівна не вміла зберігати таємниць, і наступного ж дня відьма дізналася про все. Ввечері вона попрощалася з царівною і вийшла за ворота. Там вона мявкнула тричі, обернулася кішкою і промайнула через підворітню назад. Потім тихенько прокралася до башти і сховалася там під ліжком.
Повернувся молодець додому. Коли настав час спати, він повісив шаблю на стіну, а сам ліг і заснув. Вилізла відьма вночі з-під ліжка і знову обернулася старою. Схопила вона шаблю, вийняла з піхов і викинула з вікна в озеро. У ту ж мить молодець перестав дихати. Заплакала царівна, коли вранці побачила, що молодець лежить бездиханний. А відьма тим часом повернулася назад і розповіла про все цареві. Зрадів злий цар, скликав полк солдатів і поїхав за дочкою. Оточили солдати башту, але тут вискочив із воріт рогатий кінь. Піднявся він на диби і почав бити царських солдат копитами. Валіть їх на землю, топче, нікого в башту не впускає.
А ще до цього названі брати молодця помітили, що зів'яли ті квіти, які він їм дав.
«Сталося з нашим побратимом лихо!» — подумали вони і поспішили один до одного. Зустрілися вони і вирішили дізнатися, що ж таке трапилося з молодцем.
Той, який міг чути все, що на світі говориться, приклав вухо до землі і почув, як відьма каже цареві:
— Лише я витягла шаблю з піхов, він одразу й перестав дихати.
— А куди ти поділа ту шаблю? — питає цар.
— Кинула її в глибоке озеро за баштою.
Почув усе це чорний чоловік і каже пузатому:
— Це стара відьма погубила богатиря з богатирів. Поспішаймо ж йому на допомогу!
Сіли побратими молодця на двох великих гірських орлів і полетіли до башти. Орли перелетіли через гори і спустилися на березі озера. Пузатий чоловік нахилився і одним духом всю воду з нього випив. На дні озера заблищала оголена шабля. Чорний чоловік схопив її і побіг по мармурових сходах до опочивальні, де лежав молодець. Знайшов там піхи і, лише вклав у них шаблю, молодець почав дихати. Відкрив він очі і побачив чорного чоловіка, який розповів йому про все, що сталося.
А в цей час рогатий кінь продовжував хоробро битися з царськими солдатами, не пускаючи їх до башти. Виглянув молодець у вікно, схопив свою шаблю і побіг на допомогу своєму коневі. Тепер він сам вийняв шаблю. Щойно засвистіла шабля богатирська над головами солдатів, так вони й розбіглися в усі боки, наче налякані курчата. Але молодець не став їх переслідувати, а взяв у полон лише царя та відьму і покарав їх по заслугах.
Потім він влаштував багатий бенкет для своїх побратимів, а коли вони поїхали, знову щасливо зажив у башті з красунею царівною.
Інші казки
