Сорок братів і сестра
Було в старого сорок синів і одна дочка. Донька була сліпою дівчинкою, вона клопоталася по господарству. Щоранку вона заправляла сорок дві ліжка, готувала на обід великий казан юшки, а на стіл ставила сорок дві миски.Батько й сини працювали в полі. На своїй ниві вони вирощували добру пшеницю, кожне зерно якої було завбільшки з виноградину. Посередині ниви росла яблунька, а під нею бив із-під землі джерело з найсвіжішою холодною водою.
Ось прийшла осінь. Пожовкли листки на яблуньці, дозріла жнива. Старий і сини обмолотили снопи, зібрали зерно й відвезли його до комори. Потім сини вивели на ріллю волів і почали орати землю. Старий ходив з межі на межу і розсівав зерна, які падали в землю, ніби золоті градини.
На важкій роботі надорвався старий, через три дні захворів і ліг. Не допомагали йому лікувальні відвари, якими поїла його донька. Відчувши наближення останньої години, покликав старий своїх синів.
— Дорогі мої діти, — сказав він, — Настав мій час. Підходьте до мене по черзі, щоб я з кожним попрощався.
Коли батько попрощався з усіма своїми дітьми, сказав він свій заповіт:
— Дружно живіть, як належить жити братам. Обробляйте нашу ниву, найкращий і найсолодший хліб на ній родиться. А тепер візьміть глечик і принесіть мені води з джерела під яблунею. Хочу востаннє напитися води, яку пили ще мої діди.
Усі сорок братів схопили по глечику й побігли до джерела. Однак, прибігши, тридцять дев’ять братів кинули глечики під яблуню, відламали собі по гілці й почали міряти ниву.
— Брати, що ви робите, навіщо ви міряєте ниву? — запитав наймолодший брат.
— Зараз почнемо її ділити! — відповіли йому тридцять дев’ять голосів.
Міряли-міряли брати землю, потім почали її ділити, та й посварилися. Почали голосно кричати, сперечатися, а потім і палицями один на одного замахуватися. Почалася між ними бійка, так і всі глечики побили.
— Що там роблять мої сини? — запитав старий, почувши галас.
— Б’ються через ниву, — відповіла йому донька.
— А води мені принесли?
— Ні, батеньку.
Розгнівався батько і прокляв синів.
— Коли ви такі жадібні до землі, то перетворюйтесь на кротів і рийтеся в ній вічно! — вигукнув він.
У ту ж мить обернулися сорок синів на сорок кротів, вирили нори в землі й провалилися під землю.
А сліпа дівчинка поховала батька й пішла на ниву шукати братів. Кликала вона їх, кликала, всі сорок імен голосно вигукувала, але ніхто не відгукнувся. Сіла вона тоді під яблуню й гірко заплакала.
Почула її ящірка, що копошилася біля джерела, стало їй шкода дівчинки, вилізла вона на камінь і сказала:
— Не плач, мила, живі твої брати! Вони в підземному царстві.
— Звідки ти це знаєш? — запитала дівчинка.
— Мені сказало джерело, воно ж тече з самих надр землі.
— Як же мені знайти їх?
— На краю вашої ниви є пересохлий колодязь, сідай у бадью й спустись униз. У джерелі немає води, а на дні лежить кам’яна плита. Під нею буде сходи, спустишся по них і потрапиш до підземного царства.
Сліпа дівчинка пішла до хати за кошиком, потім повернулася до яблуньки й зібрала з неї стиглі яблука. Усього яблук набралося рівно сорок. Вона склала їх у кошик і вирушила в далеку дорогу. Знайшла вона пересохлий колодязь, сіла в бадью, спустилася на дно, підняла кам’яну плиту й почала спускатися вниз сходами. Двадцять тижнів вона йшла, знемогаючи від втоми й голоду, але не доторкнулася до яблук — вона хотіла, щоб кожному братові дісталося по яблуку з батькового дерева.
У понеділок двадцять першого тижня сліпа дівчинка дісталася, нарешті, до підземного царства. Тут вона зустріла старушку.
— Що ти тут шукаєш? — запитала старушка.
— Моїх братів, — відповіла дівчинка.
— Ось вони, заперті в клітці, — вказала старушка на сорок кротів. — Я годую їх солоною землею тричі на день, а коли даю їм напитися, тільки вони підносять чашки до рота, як дно у чашок відпадає, і вся вода витікає. Не можуть вони втамувати свою спрагу, мабуть, важкий гріх на них.
— Дозволь мені дати їм по яблуку! — благала дівчинка.
— Добре, дай, — відповіла старушка.
Дівчинка підійшла до клітки, і кроти жалібно заскулили. Вона відкрила клітку, виймала кожного крота й давала йому яблуко. Вони жадібно накидалися на їжу. І як тільки яблука були з’їдені, кроти знову перетворилися на людей. Їхня сестра радісно плакала, почувши знову їхні голоси. Тільки молодшому братові, щоб знову стати людиною, знадобилася лише половинка яблука, а другу він простягнув своїй сліпій сестрі.
Легенько вона відкусила перший шматочок, і в ту ж мить прозріла.
Радості братів і сестри не було меж, і всі вони ніяк не могли надивуватися один на одного. Пішли вони в зворотний шлях, а сестра показувала їм дорогу. Ішли вони двадцять тижнів, а на двадцять першому тижні в понеділок вилізли вони всі з пересохлого колодязя на свою ниву.
Нива тим часом налилася міцним зерном. Взяли сорок братів сорок серпів і дружно взялися за жнива. Зібрали вони зерно, а їхня сестра напекла хлібів. І одну половину вона віддала бідним людям, щоб згадали вони її батька, а другу половину спекла для братів, які жили тепер дружно, у мирі й злагоді, як і належить братам.
Інші казки
