Плут-Малиш
Жили на світі чоловік із дружиною. Жили вони, не журилися, але ось біда: не подарувала їм доля дитинки.Якось раз, коли дружина була сама вдома, постукала до неї циганка з двома маленькими дітьми і, не вітаючись, попросила:
— Дайте нам щось поїсти, бо, не ровен час, помремо з голоду.
Була пані ця жінкою доброю, і тому умовляти її не довелося. Почувши такі слова, вона сплеснула руками, заойкала і тут же дала всім трьом по склянці молока та по шматку хліба.
Наїлися циганка і її циганята, витерли губи і, не подякувавши, пішли далі. Але наступного дня з’явилася знову циганка з дітьми і знову попросила добру жінку їх нагодувати. Не відмовила та циганці і пригостила всіх трьох молоком і хлібом.
Так тривало цілий тиждень. Лише на сьомий день подякувала циганка жінці і, посміхнувшись, сказала:
— Бачу, красуне, гризе тебе туга. Якщо хочеш ти від неї позбутися, іди до свого саду, знайди на стовбурі вишневого дерева краплю застиглого деревного соку і з’їж її.
І раніше ніж через рік виконається твоє заповітне бажання.
Ледачі зникла циганка, як побігла жінка в сад, знайшла вишневе дерево і справді побачила на стовбурі застиглу краплю деревного соку.
Зняла вона її зі стовбура кінчиками пальців і з’їла. Минув призначений час, і народився у неї синок. Такий гарненький, що всі лише дивувалися.
Час минав, чужі діти росли-підростали, а її синок, на відміну від інших, ніяк не міг зростом похвалитися: підріс трохи, але таким же маленьким і залишився. Але хоч і маленький він був, але який веселий і хитрий. Недарма прозвали його Плут-Малиш.
Коли йому виповнилося двадцять років, вирішив він на королівську службу поступити. Задумано — зроблено. Ось і вирушив він у дорогу.
Ішов він, ішов, багато дорік пройшов і якось раз до ночі в глухому лісі заблукав. Довго блукав він лісом, поки не натрапив на величезний дім із освітленими вікнами. Підійшов він до дому і постукав у двері. Вийшла на поріг велетенка, а Плут-Малиш у неї й питає:
— Чи не можна у вас переночувати, господине? Іду я до короля, хочу на службу поступити, а ось у лісі заблукав.
— Ех, не пощастило тобі, бідолашко, — зітхнула велетенка. — Дім цей належить злому Велетню-з-золотою-бородою. Тож краще йди звідси, поки цілий. А то з’їсть тебе Велетень!
— Не можу я далі йти, — зізнався Плут-Малиш, — дуже я втомився і заблукав. Так і так мене звірі в лісі з’їдять. Краще я тут залишуся, а ви сховайте мене десь у затишному місці, а на ранок я піду тихенько.
— Ну що ж, залишайся, коли так. Спробую я свого чоловічка перехитрити.
Повела його велетенка на кухню, де смажилися на залізному вертелі бик, порося і баранець. Нагодувала його, напоїла і сховала в льохі за бочками з вином.
Незабаром почув Плут-Малиш страшний шум — це повернувся додому Велетень-з-золотою-бородою. Сів Велетень за стіл і наказав дружині подати йому смаженого бика. Впоравшись із биком, з’їв він порося і барана і вирішив спуститися до льоху, щоб винцем там поласувати. Підняв він з лави бочку з вином, випив її одним ковтком і вже хотів піднятися нагору, як помітив у куті юнака.
— Еге, — зрадів Велетень, — турботлива у мене жінка. Буде чим закусити мені напослідок. Шкода тільки, що хлопчина якийсь нікудишний, зовсім маленький.
Е-е... та нічого!
Схопив він своєю величезною лапою юнака і притягнув його на кухню.
— Дякую тобі, дружино, за турботу, — засміявся Велетень, піднявши юнака за комір.
— Не чіпай його, чоловіче, — попросила дружина Велетня. — Я тобі на сніданок його припасла.
— На сніданок, кажеш? Ну добре, нехай тоді поживе ще нічку. А що ти вмієш робити, козяво-маляво? Історії цікаві знаєш?
Зібрався з духом Плут-Малиш і давай Велетню історії різні розповідати, цікаві та смішні. А Велетень слухав їх і від сміху так і котився. Коли Плут-Малиш замовк, він його питає:
— А як тебе звати?
— Плут-Малиш!
— Ха-ха-ха... Гарне ім’я! Веселий ти, бачу, хлопчина. З тобою від нудьги не пропадеш. Ось що, Плут-Малиш, з’їсти я тебе завжди встигну, а поки що будеш ти мене своїми байками розважати. Погоджуєшся?
— Ви цілком праві, — охоче погодився Плут-Малиш. — До чого поспішати, я нікуди від вас не втечу, а історій я знаю про все на світі!
— Про все, про все?
- Рішуче про все! - відповів Плутишка-Малиш.
Після вечері Велетень відвів юнака до сусідньої кімнати і наказав йому лягати спати, а сам повернувся на кухню і каже Ясені:
- Чула, як розхвастався цей Плутишка-Малиш? Усе-то на світі він знає! А не відає, що стоїть у моїй стайні мул у золотих чобітках. Та не просто у золотих, а в чоботях-швидкоходах. Зробить крок — і сорок льє позаду. Ах, плутяга-хвалько! Ну та добре, я теж піду спати.
Ліг Велетень на ліжко, засопів уже, та раптом як зарегоче:
- Ха-ха-ха!.. Усе він знає! Ну й смішно! Клянусь моєю золотою бородою, не знає він, що лежить тут у мене в мішку за дверима ясний місяць, що освітлює все навколо на сорок льє.
Минув якийсь час, і знову зареготав Велетень:
- Ха-ха-ха!.. Багато знає цей Плутишка-Малиш, а не відає, що схована під моїм ліжком скрипка зі срібними струнами. І невдомік йому, всезнайці, що скрипка ця чарівна. Ледве почують її люди, як мовляв-німляв у танець пускаються. Ха-ха-ха!..
Насміявшись досхочу, позіхнув Велетень і раптом так захрапів, що весь дім затрясся.
А Плутишка-Малиш не спав і все чув. Щойно Велетень захрапів, схопився він з ліжка і пробрався до стайні, відв’язав мула в золотих чобітках і хотів уже його осідлати, як мул візьми та зареві на весь ліс. Прокинувся Велетень, розсердився і як закричить:
- Замовчи, осле! Не заважай мені спати! - Це він на мула так.
А тим часом Плутишка-Малиш осідлав мула, вивів його зі стайні і сів верхи. Заревів мул удруге, але й тут Велетень полінувався з ліжка встати, а лише гукнув:
- Замовчи, скотино! Не заважай спати! А то встану з ліжка і відлупцюю тебе палицею.
Коли ж Плутишка-Малиш дёрнув за поводи, заревів мул втретє.
- Ах, так! - розлютився Велетень. - Ну, постривай! Отримаєш у мене сповна!
Схопився Велетень з ліжка, вхопив палицю і кинувся зі спальні. А Плутишка-Малиш, як побачив його в дверях, весело гукнув:
- Егей, Велетню! Ось тобі моя перша штука! Пам’ятатимеш, який Плутишка-Малиш! А тепер у дорогу, мій швидкий муле!
Крокнув мул уперед і одразу ж опинився за сорок льє від цього страшного місця. Велетень у одній сорочці кинувся був у погоню, та хіба ж за мулом-швидкоходом встигнеш? Повернувся він ні з чим додому і давай лаяти свою дружину. А за що її-то лаяти?
Раннім ранком приїхав Плутишка-Малиш до королівського замку і розповів королю про свою нічну пригоду. Слухав його король і зі сміху котився, а потім, не роздумуючи, взяв його до себе на службу, у радники.
І все б обійшлося добре, якби не королівна. Їй теж захотілося послухати веселі історії, які розповідав Плутишка-Малиш. І ось одного разу він візьми та розкажи їй, що живе в густому лісі у великому домі Велетень-з-золотою-бородою і ховає він у мішку ясний місяць, який освітлює все навколо на сорок льє. Мало того, є в нього ще чарівна скрипка зі срібними струнами, під яку всі пускаються в танець. І так захотілося принцесі отримати ці дивовижні речі, що зовсім вона спокій втратила. Їсти й пити відмовилася, у своїх покоях замкнулася і нікого до себе не впускала. Занепокоївся тут король.
- Що з тобою, доню? - питає. - Чи не хвора ти?
- Ах, батьку! - зітхнула принцеса. - Ніщо мені не миле, доки немає в мене ясного місяця, що освітлює все навколо на сорок льє. Накажи, щоб Плутишка-Малиш пішов до Велетня і приніс мені світлий місяць. Якщо не принесе, я помру з туги.
І довелося королю покликати до себе свого молодого радника і розповісти йому про волю принцеси. Зажурився Плутишка-Малиш, дуже не хотілося йому повертатися до дому Велетня. «Як би і він не зіграв зі мною одну зі своїх штук», - зі страхом думав Плутишка-Малиш. Але слово короля - закон, довелося йому підкоритися. Тільки попросив він у короля на дорогу мішок солі, сів на мула і вмить опинився на галявині, де стояв дім Велетня-з-золотою-бородою.
Чекаючи ночі, Плутишка-Малиш виліз на дах дому, заглянув у димохід і побачив на плиті величезний казан із юшкою, під яким весело танцювали язики полум’я. Зробив він у мішку дірку і почав обережно сипати сіль прямо в казан. Так і висипав усю сіль у юшку. Трохи згодом сів Велетень за стіл, підсунув до себе казан із юшкою і проковтнув першу ложку.
- Ну й насолила! - так і скрикнув він, проте юшку всю з’їв і вирішив піти за водою, щоб запити смажену сіль.
Вийняв він із мішка ясний місяць, причепив його на ріжок даху, щоб світло було, і, взваливши на плечі дві порожні бочки, побіг до річки.
А Плутишка-Малиш тут як тут: підкрався до дому і хап місяць за ріжок. Потім сунув його в порожній мішок із-під солі і гукнув уголос:
- Гей, Велетню-з-золотою-бородою, ось тобі моя друга штука!
Від несподіванки Велетень навіть спіткнувся, але, опам’ятавшись, кинувся наздоганяти маленького Плута. Проте далеко не втік, бо в темряві зачепився за корч, гепнувся на землю і розбив собі ніс. Що ж, і так буває. А Плутишка-Малиш сів на мула і вмить опинився біля королівського замку.
Зраділи король і його донька, отримавши ясний місяць, що освітлював своїм світлом все навколо на сорок льє. Ввечері наказав король причепити місяць на самій високій вежі, і стало в місті світло, як удень. Просунувшись про цю дивовижну річ, повалив у місто цікавий народ: треба ж на таке диво поглянути!
І все ж недовго тішилася капризна принцеса цією забавною іграшкою і ось знову зажурилася, їсти відмовилася і замкнулася у своїх покоях.
- Що з тобою, дочко? - знову занепокоївся король. - Невже ти захворіла?
- Ні, батьку, не хворію, але дуже хочу послухати чарівну скрипку зі срібними струнами.
- Буде тобі скрипка, не сумуй! - сказав король.
І наказав покликати до себе свого радника. Так і так, мовляв, хоче моя донька, спадкова принцеса, отримати чарівну скрипку зі срібними струнами.
- А як не принесеш, голова твоя з плечей злетить!
Бідний Плут-Малиш! До Велетня йти - той його живим не відпустить, у короля залишитися - голову втратить. Ну, що б ви йому порадили? Подумав-подумав він і вирішив таки їхати, тільки попросив у короля бочонок сонної води.
Видали йому бочонок сонної води. І до вечора Плут-Малиш опинився на галявині біля дому Велетня-з-золотою-бородою. Коли зовсім стемніло, пробрався він через слухове віконце в льох, налив у почату бочку з вином сонної води, а сам у кутку сховався.
Після вечері спустився до льоху сам Велетень, випив з бочки все вино і повернувся нагору.
- Ох... Щось мене до сну клонить, - сказав він. - Постели мені, жінко, швидше, а то я, здається, на ходу засну.
Постелила йому жінка, ліг він і відразу ж захрапів на весь дім. А Плут-Малиш ще трохи почекав, потім піднявся до його кімнати і витяг з-під ліжка скрипку зі срібними струнами. Але лише ступив він через поріг дому, щоб тікати разом із скрипкою до короля, як вона сама собою заграла. Що ж тут дивного, адже то була чарівна скрипка!
Почувши скрипку, Велетень прокинувся і мовчки пустився в танець. Очі йому заплющуються, а ноги самі собою виплісують.
- Ох, нема сили... - застогнав Велетень. - Та замовкни ти! - кричить він, а сам, пританцьовуючи, із дому виходить.
Вийшов він на галявину і бачить: це ж Плут-Малиш на його скрипці грає!
- Перестань грати! - благав Велетень. - Спати хочеться!
- Якщо скрипка буде моя, я накажу їй замовкнути, а так вона мене не послухається! - знайшов що відповісти Плут-Малиш.
- Твоя, твоя! - погодився Велетень-з-золотою-бородою. - Віддаю її тобі назавжди! І нехай це буде твоя третя витівка. Але, чурайся, остання!
Охоче погодився на це Плут-Малиш, підхопив скрипку, сів на мула і був такий.
Отримавши чарівну скрипку, король влаштував пишний бал. Гостей він скликав з усієї Франції. І день танцювали гості, і другий, і третій, а скрипка все грала та грала. Надовго запам’ятався їм це свято! А принцеса через якийсь час знову почала скаржитися на нудьгу. І їжа їй не мила, і розмови огидні, і скрипка набридла.
- Хочу, - каже, - золоту бороду Велетня. Нехай дістане її Плут-Малиш, інакше помру з туги. Тут уже не на жарт розсердився сам король.
- Це небезпечно! - говорить він. - Велетень його живим не відпустить. Через твою примху я втрачу найкращого радника!
Але принцеса від свого не відступилася, лігла в ліжко, їсти відмовилася, ні з ким не розмовляє, нікого бачити не хоче. Не витримав король і наказав, щоб наступного ж дня Плут-Малиш вирушив по золоту бороду Велетня.
«Напевно, мені так і треба, - подумав Плут-Малиш. - Не ту службу я обрав. Не того господаря. Але хочеш не хочеш, а їхати треба».
Сів він на мула в золотих черевичках і миттю опинився на галявині біля дому Велетня-з-золотою-бородою. А той його вже давно чекає.
Так і так, все відверто розповів йому Плут-Малиш. Ну і посміявся над його бідою Велетень! Так сміявся, що про всі старі образи забув і каже:
- Ось тобі моя борода! Ріж її! У мене нова відросте. Будеш пам’ятати, який Велетень-з-золотою-бородою.
Так виходить, велетні бувають кращі за деяких людей.
Повернувся Плут-Малиш до короля з золотою бородою Велетня і, не чекаючи нових доручень капризної принцеси, сів на свого швидкого мула і вмить опинився в рідному селі.
Давно б так, скажете? Так-то воно так, але якби наперед все знати, ніхто б у яму не падав і собі шишок не набивав. Коротше кажучи, Плут-Малиш поумнішав за свою нелегку службу.
Ну, а його матуся і батько так йому зраділи, так зраділи, що влаштували свято на все село. Найкращий скрипаль грав їм, хоч і на звичайній скрипці, але гості танцювали всю ніч. І світила їм повний місяць, ось так. Я сам на тому святі був, але, як на лихо, закрутилася в мене під ранок голова, і пішов я додому. Ішов, ішов, та так і не дійшов - впав від втоми на довгій нашій вулиці Мюлен.
Інші казки
