Попався, Цвіркун!
Давним-давно дітям не доводилося, як зараз, щодня ходити до школи, до того ж тоді й шкіл-то не було. А замість школи навчав дітей сільський староста, який умів з гріхом пополам трохи читати, трохи писати і трохи рахувати. Ось і збирав староста в своєму домі всіх, хто хотів вчитися. Вчилися діти лише взимку, бо ранньою весною брався староста разом із селянами до посівних робіт — тут уже не до навчання. До речі, і дітям знаходилася робота: вдягали вони одяг попроще і пасли на лузі стадо чи хмиз у лісі збирали. А іноді збиралися всі разом на якійсь галявині, розпалювали багаття і веселилися аж до самого ранку.Ось у ті часи, про які розповідаю я вам, жив-був у селі маленький пастух. Звали його Венсан, а на прізвисько Цвіркун.
Якось підійшов він до свого батька і каже:
— Знаєш, батьку, щоб заробити собі на життя, стану я провидцем.
— Провидцем? Ти? — засміявся батько. — Вийде з тебе провидець, тільки липовій.
— А ось побачиш! — сказав Венсан і побіг на луг до хлопців, щоб розповісти про свій намір.
— Влаштуємо йому іспит! — вирішили хлопці. — Ти повинен три речі вгадати, — сказали вони Венсану. — Якщо вгадаєш, будемо вважати тебе провидцем, а ні — отримаєш на горіхи!
Зібралися хлопці всі разом, взяли олов’яний тарілку, поклали щось у неї, прикрили великим лопухом і поставили перед Венсаном.
— Кажи, що в тарілці?
Почесав хлопчина за вухом, подумав-подумав і, нічого не придумавши, сказав з досадою:
— Ех, недаремно батько казав мені, що буду я провидцем, та тільки липовим!
Скинули хлопці лопух з тарілки, а в ній лежать листя липи.
— Молодець! — похвалили його. — Розгадав першу загадку. Тепер друга.
Написали вони щось на клаптику паперу, склали його вчетверо і питають у Венсана:
— Що ми написали на цьому папірці?
Знову став Венсан у тупик і, пожалівши, що похвалився рано, пробурмотів ніби до себе:
— Ех, Венсан, Венсан!
Розгорнули хлопці папірець і показали написане на ньому слово «венсан», що означало в ті далекі часи цифру «дві тисячі».
— Знову ти вгадав! — похвалили його хлопці. — Тепер остання, третя загадка. Ну, почекай нас трохи!
Пішли кудись і незабаром повернулися, тримаючи в руках закриту коробку.
— Вгадай, що в ній?
Ламав, ламав собі голову Венсан, думав, думав і, вирішивши нарешті, що дістанеться йому, вигукнув:
— Ну, попався, Цвіркун!
Відкрили коробку, а в ній сидить справжній цвіркун. Ось тоді й визнали Венсана-Цвіркуна провидцем. Та й сам він у це повірив і вирішив вирушити в далеку дорогу, щоб на людей подивитися та заодно своє велике мистецтво показати.
Ішов, ішов Венсан і дійшов до великого міста. Саме в ті дні був ярмарок, і народу там зібралося чимало. Не злякався Венсан і оголосив на всіх, що він — великий провидець і готовий показати своє мистецтво будь-кому, хто побажає.
От і відчайдушна голова!
Тут підбігла до нього якась жінка і в сумніві запитала, оглядаючи його бідний одяг:
— Це ви провидець?
— Так, я, Венсан-Цвіркун власною персоною, справжній провидець.
— Тоді йдіть за мною. У моєї пані вкрали дороге кільце з діамантами. Якщо знайдете злодія, вона нагороджуватиме вас по-королівськи.
Пішов Венсан за служницею до дому її пані і там дізнався, що сталося. Виявилося, що коли вона підрізала в саду троянди, то зняла кільце і поклала його на край фонтану. І забула його там. Потім згадала, а кільця вже й слід простыл.
— Пані, я знайду злодія, — впевнено заявив Венсан. — Дайте мені на це три дні!
— О! Живіть у нас скільки забажаєте! — сказала пані. — Я накажу відвести для вас найкращу кімнату, і подаватимуть вам найвишуканіші страви!
«І то непогано, — подумав про себе Венсан. — Принаймні, буде в мене цілих три дні гарна постіль і смачна їжа. Ну, а там побачимо».
Ввечері приніс йому слуга у кімнату обід. Ніколи в житті не їв Венсан таких смачних страв. Наївся він на славу, вийшов з-за столу і, подумавши, що один із трьох обідів уже з’їдений, вигукнув:
— Ну ось, один уже позаду!
Почувши ці слова, слуга, що стояв позаду Венсана, поблід і кинувся на кухню, де його з нетерпінням чекали двоє інших слуг. А чекали тому, що це вони, змовляючись, вкрали кільце.
— Він справжній провидець! — закричав слуга, вриваючись на кухню. — Побачив він мене і каже: «Ну ось, один уже позаду!» Більше ні за що до нього не піду.
А наш Венсан провів ніч у м’якому ліжку, чудово виспався і вранці вийшов у сад. Подивився він на квіти, оглянув фонтан і з задоволеним виглядом повернувся до своєї кімнати.
Того дня приніс йому обід інший слуга. Наївся, напився провидець, встав із-за столу і сказав:
— Скажіть, чи немає на пташиному дворі гусака?
— Ну як же, як же! У нас на дворі п’ятнадцять гусок і один білий гусак.
— Тоді йдіть за гусаком і змусьте його проковтнути це кільце.
Згорнули слуги кільце в грудку солодкого тіста і підсунули його білому гусаку. Схопив дзьобом гусак солодку грудку і проковтнув її миттю.
Наступного ранку попросив Венсан-Цвіркун провести його до пані.
— Пані, — урочисто промовив він, — знайшов я винного. Проковтнув ваше кільце білий гусак. Накажіть його зарізати, і в зобі у нього знайдете ваше кільце.
Наказала пані кухарці зарізати білого гусака, і в зобі у нього справді знайшли кільце.
— Пане! — вигукнула захоплена пані. — Справді, ви великий провидець. Отримайте з моїх рук щедру нагороду!
І простягнула Венсану великий гаманець, набитий золотими монетами.
Вирушив Венсан у зворотний шлях і незабаром опинився вдома. Купив він собі гарну ферму і зажив славно і весело. Нікому не відмовляв у пораді, ну, а про те, що був він колись провидцем, не любив згадувати.
Дізналися про цю історію лише через багато років, але, як би там не було, обійшла вона всю Францію. І тепер, наприклад, коли поліцейський затримує злодійка, або солдат хапає за комір браконьера, або ж хлопчик знаходить схованого від нього товариша, всі — і поліцейський, і солдат, і хлопчик — завжди кажуть: «Попався, цвіркун!»
Інші казки
