Ропіке
Давним-давно жила одна жінка. Одного разу зібралася вона віддати свою пряжу в роботу ткачу, але коли вона закінчувала сучити нитки, у дім увійшов диявол і сказав:— Здравствуйте, господарко!
— Здравствуйте, пане!
— Якщо хочете, я буду безкоштовно ткати для вас, але з однією умовою: ви маєте вгадати моє ім’я.
— Охоче, — відповіла жінка. — Може, ваше ім’я Жан?
— Ні, люб’язная.
— А може, Клод?
— Ні.
— Тоді, може, Франсуа?
— Ні, ні, добра жінко, вам, мабуть, до цього не додуматися. Але запам’ятайте: якщо вгадаєте, я безкоштовно витчу вам полотно.
Жінка перебрала всі імена, які тільки приходили їй на думку, але так і не змогла вгадати ім’я диявола. Нарешті той сказав:
— Я йду; через дві години я принесу виткане полотно; якщо ви до цього часу не вгадаєте імені, полотно буде моє.
Коли диявол пішов, жінка вирушила до лісу за хмизом. Вона зупинилася біля високого дуба й почала збирати хмиз. А диявол сидів якраз на тому дереві — він старанно ткав і все стукав-стукав станом, а навколо нього крутилися дияволятка, його помічники. Диявол ткав і примовляв:
Тікі-так, тікі-так! Звуть мене Ропіке, Ропіке. Знала б пряха, як мене звуть, Вона б від радості почала танцювать.
Жінка подивилася вгору і впізнала свого гостя. Вона поспішно записала на своєму дерев’яному черевику ім’я, яке щойно почула, і дорогою все повторювала: «Ропіке, Ропіке». Ледь вона встигла повернутися додому, як з’явився диявол.
— Ось ваше полотно, — сказав він. — Ну що, тепер ви здогадалися, як мене звуть?
— А може, вас звуть Еженом?
— Ні, ні.
— Може, Емілем?
— Знову не те.
— А може, ваше ім’я — Ропіке?
— Ай! — заверещав диявол. — Якби ти сама не побувала під деревом, ти б ніколи не взнала!
І він кинувся бігти до лісу, страшно рикаючи й вириваючи з корінням дерева на своєму шляху.
А я тоді на дубі сидів, тільки встиг із нього зістрибнути та ледве встиг додому.
Інші казки
