Замок Диявола

Давним-давно жив один бідний селянин, який, як там уже було, виростив трьох дітей, трьох хлопців. Старшого звали Рішар, середнього — П’єр. А ім’я молодшого сина було Жан. Усі троє були хоробрими юнаками і до смерті нудилися в своєму селі. І ось одного разу Рішар прийшов до батька і сказав йому:

— Батьку мій, пора мені вибирати ремесло. Я все обдумав і вирішив, що найкраще для мене буде стати воїном. Дозвольте мені покинути вас і найнятися в солдати.

— Рішаре, я завжди сподівався, що тобі буде до душі селянське життя. Але раз ти хочеш стати солдатом — що ж, я тебе не стримуватиму. До того ж, твої брати залишаться тут і допомагатимуть мені. Візьми десять екю, вони стануть у пригоді тобі в дорозі. Прощай, і нехай благословить тебе Бог! Пам’ятай мій завіт — завжди будь чесною людиною.

Рішар обережно сховав у кишеню десять екю, обійняв батька і братів та вирушив найматися в солдати.

Через три місяці П’єр, який дуже хвилювався, не отримуючи звісток від брата, вирішив знайти його і теж найнятися в солдати.

Він став просити батька, щоб той відпустив його.

— Боже мій, — сказав селянин, — ти теж хочеш поїхати! А я ж думав, що ти заміниш мене в господарстві! Значить, ти покинеш нас із Жаном? Подумай добре, а потім вирішуй.

— Батьку мій, все вже вирішено. Я вже думав про це, але мені дуже хочеться спробувати солдатське ремесло.

— Що ж, не буду тобі перечити. Іди, і нехай береже тебе Бог!

Батько вклав десять новеньких су в руку П’єру, і той пішов.

Через три роки Жан, єдиний син, який залишився жити з батьком, прийшов до нього і теж попросив відпустити його до армії.

— Ну, це вже занадто! Ти, значить, теж загубив голову, як твої брати? Ти ж знаєш, як давно вони пішли з села, і з тих пір про них ні слуху ні духу. Залишайся вдома і орий землю.

— Батьку мій, я багато думав про це, але спокуса занадто сильна. Мені хочеться спробувати солдатське життя і якнайшвидше знайти Рішара і П’єра.

— Не буду засмучувати тебе. У мене ще залишилося десять лярів, візьми їх і вирушай.

Жан обійняв батька і пішов.

Він ішов просто і прямо, поки не прийшов у місто, а звідти — до полку. Можете собі уявити подив і радість Рішара і П’єра, коли вони побачили свого брата Жана!

Через півроку сталося так, що Рішар перепив і образив свого командира. Військовий суд засудив його до смертної кари.

Рішар прийшов до братів і сказав їм:

— Мене щойно засудили до смертної кари, і через дві години повісять. Мені дозволили прийти до вас попрощатися, а так як я знаю спосіб непомітно втекти з міста, то йдіть за мною, у нас вистачить часу, щоб сховатися.

— Добре, біжимо, — вирішили брати.

Вони взяли шаблі, вибралися з міста і пішли, куди очі дивляться. Два дні йшли вони без відпочинку, поки не дійшли до якогось перехрестя. Перед ними лежали три дороги. Брати не знали, якою піти, і тоді Рішар, як найстарший, сказав:

— Підемо в різні боки. Хто перший знайде житло, де можна буде зупинитися, скличе інших свистом. Ну, а тепер — у дорогу, кожен своєю стежкою.

І вони розійшлися трьома дорогами. Жан першим помітив на рівнині самотній млин. Він одразу ж голосно свиснув, як було умовлено, і, коли брати підійшли, постукав у двері до мірошника.

— Хто там? — почувся чийсь голос ізсередини.

— Ми троє бідних, заблукалих мандрівників, і хочемо чогось поїсти і знайти притулок на ніч.

— Поїсти? Ще чого захотіли! Ідіть собі далі!

— Але ми не знаємо цих місць, ми чужинці.

— А мені що до того! Ідіть повз замок диявола, і прийдете до міста. Але не дай вам Бог заходити в замок. Диявол убиває всіх мандрівників, які наважуються увійти до нього.

— Що ж, будьте здорові, мірошнику!

Троє братів попрямували до замку диявола і незабаром дійшли до нього. Двері самі собою відчинилися перед ними. В одній із кімнат, розкішно прибраній, був ніби спеціально накритий стіл на три прибори.

«Кращого і бажати не треба», — подумали брати і сіли за стіл, заставлений смачною їжею. Самі розумієте, що вони поїли з великим апетитом, після чого вирішили лягти спати.

Вони увійшли до спальні, де було всього дві ліжка: на них лігли Рішар і П’єр, а Жан зачинив двері на засув і став на варті, охороняючи братів.

Близько півночі роздався такий гуркіт, що здавалося, задрижав увесь замок, — це прийшов диявол. Він спробував відчинити двері, сподіваючись застати братів сплячими зненацька.

— Гей, — крикнув йому вартовий, — сюди не можна входити без мого дозволу!

— Кажу тобі, впусти мене.

— Ні, не впущу.

— Якщо ти відчиниш двері, я подарю тобі скатертину-самобранку, за допомогою якої ти зможеш у будь-який час вимагати стільки їжі, скільки забажаєш.

— Згоден, але поклянись, що не зачепиш ні мене, ні моїх братів.

— Клянусь! — заревів диявол.

Солдат відчинив двері, і злий дух увійшов до кімнати, де спали Рішар і П’єр. Він кілька разів перекинувся в повітрі і вилетів через димар.

Наступної ночі, поки брати спали, на варті стояв П’єр.
Настала північ. Диявол знову прийшов і побачив, що двері зачинені.

— Відчини мені! — гукнув він.

— А що ти мені даси, якщо я відчиню?

— Подарую тобі палицю.

— Нащо мені палиця?

— Вона дасть тобі стільки золота, скільки ти побажаєш.

— Згоден, але поклянись, що ти не зачепиш ні мене, ні братів.

— Клянусь!

П'єр відчинив двері. Диявол знову пострибав по кімнаті, як і напередодні, і зник.

Наступної ночі стояти на варті мав Рішар.

Близько півночі прийшов диявол, постукав у двері й попросив, щоб його впустили в кімнату. Рішар відмовив дияволові.

Але дияволу дуже хотілося увійти, і він сказав:

— Відчини мені двері востаннє, і я дам тобі плащ, який зробить тебе невидимкою й у мить перенесе туди, куди ти побажаєш.

— Поклянись, що ти не зашкодиш ні мені, ні моїм братам.

— Клянусь!

Після цього диявол увійшов у кімнату, віддав скатертину, палицю й плащ-невидимку, настрибався вдоволь і знову вилетів через трубу.

Наступного дня Рішар, П'єр і Жан пішли з замку, забравши з собою дари диявола.

Не встигли вони дійти до лісу, як роздався жахливий тріск, земля затремтіла, і на їхніх очах замок диявола зруйнувався.

Через деякий час Рішар запропонував братам випробувати палицю, плащ і скатертину, щоб перевірити, чи не обдурив їх диявол.

Він узяв скатертину, розклав її на траві й сказав:

— Скатертино-самобранко, подай нам швидше смачний сніданок.

І одразу на скатертині з'явилася смачна їжа. Коли брати добре поїли й попили, Жан узяв паличку й сказав:

— Паличко-виручалочко, наповни наші кишені золотом.

Монет виявилося так багато, що довелося висипати частину на землю, інакше брати не могли зрушити з місця.

Потім усі троє загорнулися в плащ і сказали:

— Плаще-невидимко, перенеси нас до Франції, у місто Париж.

І одразу ж вони опинилися в Парижі. Брати зайшли до готелю, випили, а потім вирушили до міста.

На всіх вулицях лунали звуки труб і барабанів: це офіцери французького короля оголошували, що король віддасть руку своєї дочки й у придачу половину королівства тому, хто зуміє за одну годину приготувати розкішний бенкет для п'ятисот іноземних послів, які щойно прибули до палацу.

— Ось це нам і потрібно, — сказав Рішар. — Я візьму з собою скатертину-самобранку й піду до короля.

Він повернувся до готелю, узяв скатертину диявола й побіг до королівського палацу. Варта не хотіла його пропускати, але коли він сказав, що йому потрібно поговорити з королем, його провели до нього.

— Чого ти хочеш? — запитав у нього король.

— Я випадково почув, що оголошували на вулицях ваші офіцери, і я приготую вам цей обід; тільки спочатку ще раз обіцяйте віддати мені руку вашої дочки й половину королівства.

— Обіцяю, але як ти це зробиш?

— Це вже моя справа. Покажіть мені, де буде бенкет.

Король привів його до бенкетного залу, і Рішар там замкнувся.

Він узяв скатертину, розклав її на підлозі й сказав:

— Скатертино-самобранко, подай мені зараз же найкращий обід на п'ятсот осіб.

Не встиг він це сказати, як усе було готове до прийому послів. Король дуже здивувався й сказав солдату:

— Свої обіцянки ти виконав, тепер я маю виконати свої. Зараз я покличу мою дочку. Весілля влаштуємо завтра, коли виїдуть посли англійського короля.

Прийшла принцеса й повела Рішара до себе. Коли вони піднімалися сходами, королівська дочка почала розпитувати, як це Рішарові вдалося так швидко все влаштувати.

— Мені це було нескладно. У мене є скатертина, яка, як тільки я побажаю, подає мені й їжу, й питво.
І Рішар показав скатертину принцесі, яка одразу схопила її. Він хотів забрати скатертину, але королівська донька закричала:

— Допоможіть! Допоможіть! Вбивають!

Прибігла варта, Рішара відвели до темниці й замкнули його там.

Брати, бачачи, що Рішар не повертається, вирішили, що він помер.

Незабаром офіцери короля знову оголосили по місту Парижу, що їхній володар віддасть свою доньку і половину королівства тому, хто добуде золото для сплати викупу за королівського сина, який потрапив у полон до прусського короля.

Жан узяв чарівну паличку і пішов до королівського палацу. Його привели до величезної зали, де лежало безліч мішків, які потрібно було наповнити золотом, щоб зібрати викуп.

Жан узяв свою палицю і сказав:

— Палиця-рятівнице, наповни всі мішки луїдорами та пістолями.

Паличка, як завжди, виконала його наказ.

Король повів Жана до своєї доньки і одразу оголосив йому, що завтра він може на ній одружитися.

Принцеса сказала нареченому, як раніше казала Рішару:

— Підемо зі мною, я покажу вам мої покої. Побачите, ви будете задоволені.

— Добре, — відповів нічого не підозрюючий Жан.

Потім королівській доньці захотілося побачити чарівну паличку. Не встиг Жан показати палицю, як принцеса вихопила її у нього з рук.

— Віддайте мені палицю, інакше я викину вас у вікно! — закричав Жан.

— На допомогу! На допомогу! Варта! — покликала принцеса.

Перш ніж солдат встиг опам’ятатися, його схопили, зв’язали по руках і ногах і кинули у вежу, де вже страждав Рішар.

П’єр залишився один. Втретє по місту оголосили, що король віддасть свою доньку і половину королівства тому, хто в короткий час перенесе його до одного короля, який жив далеко-далеко від Франції.

П’єр, бачачи, що брати не повертаються, вирушив до палацу, але вирішив бути весь час насторожі.

Він спочатку уважно оглянув все навколо палацу, потім підійшов до дверей. Його провели до короля.

П’єр накинув на себе і на нього плащ, який колись отримав у замку диявола, і сказав:

— Плащ-невидимко, перенеси нас до палацу короля, який володіє дванадцятьма вогняними кіньми.

І одразу ж вони опинилися в тому палаці.

Побувавши в гостях у господаря і поговоривши з ним трохи, король захотів повернутися додому. П’єр узяв короля під руку, накинув плащ, і того ж вечора вони повернулися до Франції, до міста Париж.

Тепер П’єру залишалося лише сказати королю:

— Ну що, віддасте ви мені в дружини свою доньку?

Король відповів йому:

— Вона зараз прийде до тебе. Через годину можеш на ній одружитися. Я розпоряжуся щодо весілля, а ти поки оглянь разом із моєю донькою палац.

Прийшла принцеса і повела П’єра до себе. І одразу ж вона схопила плащ-невидимку.

Коли П’єр спробував його забрати, вона покликала варту. Але П’єр спритно вистрибнув через вікно у двір і сховався у сараї.

Його шукали цілий день, але так і не знайшли.

Коли настав вечір, П’єр вийшов із свого сховища і пробрався до королівського саду. Побачивши на одному дереві прекрасні груші, він виліз на нього і почав зривати плоди. При цьому він помітив, що на дереві росли груші двох сортів — великі й маленькі. Він набрав і тих, і інших, набив ними кишені і зліз на землю.

Але яким же було його здивування, коли, з’ївши велику грушу, він помітив, що його ніс раптом подовжився на шість футів! Однак він продовжив свою вечерю і з’їв кілька маленьких груш. Тоді його ніс знову скоротився. Зрозумівши, що ці груші можуть йому знадобитися, він не став їх більше їсти і пішов із саду. Якісь муляри зводили стіну; вони запитали П’єра, чому він виходить із палацу в таку пізню годину, але він відповів, що був у короля, і вони його пропустили.

Наступного дня у палаці було велике свято: святкували весілля однієї придворної дами. Почувши про це, П’єр переодягнувся так, що його не можна було впізнати, і вирушив до палацу, захопивши із собою великі груші. Їх подали до столу на солодке. Гостям дуже сподобались прекрасні плоди, і незабаром усі груші були з’їдені. Одразу ж носи гостей подовжилися на шість футів.

А оскільки королівська донька з’їла дві груші, то її ніс подовжився на цілих два туази.

Покликали лікаря. Він сказав, що ці нарости треба зрізати. Але одна старушка померла, коли їй різали ніс, і після цього вже ніхто не наважувався на це діло.

Тоді з’явився П’єр і запропонував вилікувати принцесу, якщо тільки король погодиться повернути йому обох братів, скатертину-самобранку, чарівну паличку і плащ-невидимку.

Крім того, він вимагав собі в дружини королівську доньку і половину Франції. Король із радістю на все погодився.

П’єр вилікував принцесу і всіх гостей: він одразу нагодував їх маленькими грушами. Того ж дня він одружився з принцесою і з того часу щасливо жив разом із своїм батьком, братами і численними дітьми, які потім у нього народилися.

А що сталося з паличкою, плащем і скатертиною із замку диявола, мені невідомо. Якщо колись я дізнаюся про це, то розповім вам.

↑ Догори

Замок Диявола

Інші казки