Звідки взялися сови
Підніжжям пагорба Сен-Ріволен, де розбіглися по рівнині дерева, на самому березі, де дикий кущ купає свої колючі гілки у швидких водах річки Блаве, жили-були старий із старою. Жили вони в жалюгідній халупі, прозваній «Щурячий домик».Старий рибалив, а стара пряла вовну та в'язала. Тільки не йшла до них удача. То риба не ловилася, то вовни не вистачало. От і доводилося їм частенько лягати спати голодними.
Одного разу старий закинув свій невід у самий глибокий омут, і — ось диво! — приготувала йому цього разу неблагосклонна доля приємний подарунок: потрапила в невід величезна-превеличезна риба. Голова у неї до одного берега сягає, а хвіст по іншому б'є. Ну як одному витягнути таку рибину? Однак і впустити її шкода.
«Не кожного дня мені така удача, — подумав старий. — Не відпущу я її назад у річку!»
Був у старого старий рушничок, тільки куля десь поділася. От і підхопив старий із землі два міцні жолуді та вистрілив у рибу. Здригнулася риба так, що річка з берегів вийшла; підскочила в повітря, а потім знову в воду впала й битися перестала, і очі в неї закатилися.
Скільки років на світі прожив старий, а такого дива не бачив!
Побіг він швидше додому кликати стару, щоб вона допомогла йому дотягнути диво-рибу до їхнього «Щурячого домику». Повернулися вони удвох на берег, а риби-то нема! Ніби її й не було. А замість риби піднялися з дна річкового два дуби, могутні, гіллясті, своїми кронами в небеса впираються.
— Ось дива! — скрикнув рибалка. — Не інакше, чарівна сила тут втрутилася. Де це видано, щоб такі дуби в мить одну з річки виростали, а мертві риби в рідну стихію пливли? Здається мені, не дарма тут дуби виросли, це володар неба нас у гості до себе кличе. Чому б, жінко, тобі й справді до нього не сходити та не попросити в нього того-сього, ну хоч би хліба вдосталь та сидру ігристого? Адже ти йому кожен день поклони кладеш, і він твою просьбу поважить.
— Та що ти, старий, у своєму розумі? В мої-то роки по деревах лазити!
Але старий уперся на своєму: лізь, мовляв, і лізь, проси хліба та сидру вдосталь, він не відмовить.
Довелося старій на дуб лізти, хоч роки її вже були не молоді. З гілки на гілку, але чим вище, тим легше виявилося підніматися. Піднялася вона на саме небо, а там перед ворітьми старий із ключами стоїть і далі її не пускає.
— Ти куди? — питає.
— До твого господаря, — каже стара. — У мене до нього діло є.
— Викладіть свою справу мені, я йому передам.
— Е-е, ні, — сказала стара, — у нас кажуть: проси господаря, а не робітника. Коли я в таку височінь забралася, то вже самого володаря бачити хочу.
Обізлився привратник, дорогу їй заступив. Слово за слово, і почалася у них ганебна перепалка. Один кричить, другая спуску не дає. На щастя, почув галас сам володар-господар і вийшов до них: адже не кожного дня такий шум-крик на небі трапляється. Пізнав він власницю «Щурячого домику» і каже:
— Не соромно тобі, стара, з моїм помічником препиратися?
А стара йому відповідає:
— Прийшла я до тебе, володарю, з великою проханням. Старі ми з чоловіком стали, немає сил у нас працювати, як колись, от і доводиться нам ох як важко! Дав би ти нам хоч хліба насущного та сидру солодкого, вік би ми тебе дякували.
— Що ж, виконається твоє бажання! Будете ви їсти й пити до сита, — сказав господар неба.
На радощах спустилася стара вниз з дуба легко, як молодичка, і швидше до «Щурячого домику» побігла. Та так і завмерла на порозі в здивуванні! На столі вже рум'яний хліб жарем пахне, у великих пляшках золотистий сидр піниться.
З цього дня в «Щурячому домику» їли до сита, пили доп'яна. Але, як то кажуть, людині завжди мало, от і просить старий свою стару:
— Усе хліб та хліб, нема щоб там сала чи м'яса нам послати та вина міцного замість водиці цієї яблучної! Сходила б ти, стара, до нашого володаря, поговорила з ним, щоб відпустив він нам вина міцного та їжі різної. Дорога до нього тобі вже відома.
Що правда, те правда, дорога була відома. От і вирушила стара до господаря неба, володаря ясного дня. Тільки цього разу він зустрів її не так ласкаво, проте прохання обіцяв виконати. І пішло в «Щурячому домику» веселе життя. Тільки ось біда: достаток та безділля — погані порадники в житті. Стало старого честолюбство гризти.
— Добре, — каже він дружині, — їсти й пити до сита, але ж я й більшого заслуговую. Сходила б ти, стара, до нашого володаря. Так і так, мовляв, просить тебе мій старий поступитися йому своїм місцем на один день. І всього-то хочу я, щоб після гірких моїх бід та принижень я став на один день володарем світу.
Ось до чого додумався господар «Щурячого домику»!
Не встигла стара на першу гілку дуба влізти, як почула зверху голос володаря:
— Зупинися, стара! Знаю я, навіщо ти до мене йдеш. Захотілося твоєму старому володарем світу стати? Буде по-вашому, та тільки з поправкою. Станете ви володарями, але лише нічними. Що правда, те правда, це ви заслужили!
Від здивування стара навіть рот роззявила і лише сказала: «Ух!», як тут же перетворилася на сіру сову.
Побачив її старий і від здивування теж ухнув: «Ух!» — у мить совою обернувся. Залишили вони свій «Щурячий домик» і від сорому в дуплі дуба сховалися.
З тих пір удень вони так і сидять у дуплі, бояться на світ показатися. Тільки вночі вилітають і всіх лякають — «Ух! Ух!» — володарі нічні.
Ось тепер і ви знаєте, звідки сови взялися.
Інші казки
