Блакитний килим
Жив був цар. І був у нього єдиний син.Ось виріс царевич, став дорослим юнаком. Дивиться на нього цар, милується і думає:
«Старію я. Треба б мені царство синові передати. Добре б, якби й у нього маленький спадкоємець ріс. Тоді міг би я померти спокійно».
Ось одного разу кличе він царевича до себе і каже:
— Чи не час тобі, сину, наречену собі шукати? Пора вже і своєю родиною обзаводитися.
І повів його цар у велику залу. Усі стіни її портретами були повішані — і на всіх портретах дівчата намальовані, одна однією кращі, одна однією миліші.
— Ось, сину,— каже цар,— вибирай собі дружину.
Обійшов царевич усю залу, усі портрети оглянув і каже батькові:
— Ні, батьку, не можу собі до серця жодну вибрати. Усі вони красуні, слів немає. Але жодна з них мені до душі не лягла. Дозволь мені краще самому все наше царство обійти. Може, я й зустріну свою суджену.
Цар погодився, і вирушив царевич у дорогу.
Ходить він по рідній землі, ходить по горах, по виноградниках, заходить у давні міста, заглядає в села. Багато дівчат у його рідній країні, багато красунь і розумних, і добрих, але серце царського сина до них не лежить.
Але ось одного разу в горах, на краю бідного села, зустрів він дівчину — струнку, як кипарис, з косами, наче коричневий шовк. Побачив царевич дівчину і зрозумів, що її одну кохатиме все життя.
Увійшов він до неї в саклю і сів поруч.
— Виходи за мене заміж, красуню,— просить.
— Хто ти? — питає дівчина.
— Я — царевич.
— А що ти вмієш робити? Яке ремесло знаєш?
Здивувався юнак:
— Ремесла я не знаю. Я ж кажу тобі, що я — царевич.
Зареготалася дівчина:
— Бути царевичем — це ще не заняття. Сьогодні ти царевич, а завтра — ні. Чим тоді будеш родину годувати? Іди навчися якомусь ремеслу. Навчишся — тоді вийду за тебе заміж, а ні — більше не показуйся.
Похилив голову царевич, вийшов із саклі сумний. Якому ремеслу навчитися — не знає.
Повернувся він до палацу, розповів батькові про своє горе. Посміхнувся цар:
— Не сумуй, сину. Це справа поправна.
І наказав він скликати до себе в палац майстрів-ремісників з усього царства. Прийшли на царський поклик ковалі й печники, бондарі й ткачі, та теслі. Стоять у золотій залі, чекають царя, між собою шепочуться, не знають, навіщо їх цар покликав.
І ось виходить із покоїв цар і з ним царевич.
Вклонилися їм ремісники.
— Здорові були, майстри,— каже цар.— Зібрав я вас сюди ось з якої справи. Хоче мій син, царевич, навчитися якомусь ремеслу. Хто з вас може його в науку взяти?
Зашепотіли майстри, головами похитували. Нелегке це завдання — царського сина простому ремеслу вчити.
— Ну, що ж, ніхто не наважується? — питає цар. І кличе він до себе майстра-слюсаря, який у палаці всі замки ставив.— Я знаю, ти хороший майстер. Берешся навчити царевича слюсарській справі?
Збентежився слюсарь.
— Чому б і не навчити, ваша величність? — відповідає.— Та не знаю, чи впораюся.
— А скільки часу потрібно, щоб стати хорошим слюсарем? — питає царевич.
Подумав слюсарь:
— Та років три потрібно…
— Ну, це мені не підходить,— каже юнак.— Стільки часу моя наречена чекати не стане.
Покликав цар бондаря і питає:
— Скільки часу потрібно, щоб царевича твоєму ремеслу навчити?
Вклонився бондар цареві:
— Два роки, ваша величність.
— Ні, і це занадто довго,— каже царевич.
Майстра за майстром усіх цар питав. Нарешті дійшов до останнього. Це був старий ткач — рідкісний умілець. Ткав він килими такої краси, що з інших країн приїжджали ними милуватися.
— Ну, а ти, старий, чи не допоможеш? — питає цар.
Подумав старий ткач, потер лоб:
— Добре, ваша величність. Я навчу царевича моєму ремеслу.
— А за скільки часу? — питає царевич.
— За три дні,— каже старий.
— На це я згоден,— зрадів царевич.— Три дні — термін невеликий!
Пішов царський син за старим ткачем і пробув у нього три дні. А коли повернувся до палацу — умів ткати такі килими, що вони були не гірші за роботи його вчителя. Виткав царевич чудовий килим і повіз його показувати своїй нареченій.
Приїжджає він у село, заходить у саклю, килим перед очима красуні розгортає:
— Ось, подивись, чому я навчився. Підеш тепер за мене заміж?
— Тепер піду,— каже дівчина.
Привіз її царевич до палацу. Дуже дівчина цареві та цариці сподобалася. Благословили вони сина, зіграли щасливе весілля, і зажив царевич із дружиною у мирі та злагоді.
Минуло кілька років. Помер старий цар, і став царевич царем. Ось одного разу і каже він дружині:
— Хочу я пройти по своїй землі, щоб дізнатися і довідатися, що піддані про мене говорять, чи не замишляє хто зраду. Але зроблю я це потай, щоб ніхто не знав.
Одягнувся він у лахміття жебрака, взяв торбу і палицю і вирушив блукати країною. А державою керувати дружині доручив.
Довго ходив цар містами й селами. Пора йому вже скоро додому повертатися. Та одного вечора заблукав він у горах і потрапив у дике ущелину. Називалося воно Зміїним, і недобра йшла про нього слава. Збився цар з дороги і потрапив у руки розбійникам.
Потягли його розбійники до своєї печери. А цар кричить:
— Не смійте мене чіпати! Я — цар.
А розбійники сміються:
— Ось ще вигадав! Стане наш цар у таких лахміттях по горах швендяти!
— Якщо ти цар, то давай викуп! — кричать одні.
— Прикінчимо його. Що з нього взяти? — кажуть інші.
А цар і відповідає:
— Грошей у мене з собою немає, але вбивати мене вам все-таки невигідно. Я можу виткати такий килим, якого ще ніхто не бачив. Продасте його — багато грошей отримаєте.
Задумалися розбійники:
— А довго ти ткатимеш?
— Ні, недовго. За три дні всю роботу закінчу.
— Гаразд,— кажуть розбійники,— три дні почекати можна. Берися швидше до роботи.
Заперли вони царя в підземеллі, дали йому вовни й шовку.
Взявся цар килим ткати.
Ще треті дні не минули, як килим був готовий.
Вийшов він весь блакитний, золотими квітами затканий. По всіх чотирьох краях дивовижні візерунки біжать, між казковими квітами невидані птахи крила розпустили.
Глянули розбійники на килим — так і завмерли.
— Так, така робота дорого коштує. Повеземо килим у місто продавати.
Взяли вони килим і поїхали до міста. Цілий день по базарах і по купцях ходили, чудовий килим купувати пропонували. Та не знайшли покупця. Дивуються всі майстерній роботі, оцінюють килим у тисячі рублів, а купити — ні в кого грошей не вистачає. Так і повернулися розбійники ввечері в гори. Злі повернулися і заходять до царя в підземелля.
— Ніхто твого килима купити не може. Грошей навіть у купців не вистачає. Ні до чого твій килим. Завтра стратимо тебе.
А цар і каже:
— Почекайте ще трохи. Поїдьте завтра прямо до палацу і просіть, щоб вас до дружини царя допустили. Вона-то купить мій килим.
Подумали розбійники, порадилися і погодилися. Вранці поїхали двоє з них до царського палацу. Приїжджають, просять допустити їх до цариці. А придворні не пускають:
— Зайнята цариця, не до вас їй.
Розгорнули тоді килим розбійники.
— Подивіться, що ми їй продавати привезли.
Зітхнули придворні, в очах у них зайграло.
— Ну, заради такого дива доведеться про вас доповісти.
І пропустили розбійників до цариці. А цариця сумна сидить, цілими днями плаче. Скучає вона, турбується за чоловіка. Давно всі терміни минули, а царя все немає.
Увійшли розбійники, вклонилися.
— Подивися, царице, який килим у нас. Чи не купиш?
Глянула цариця на килим — і завмерла. Це не візерунок дивовижний, це букви химерні по краю килима виткані, а з букв напис виходить:
«Я в полоні у розбійників у Зміїному ущелині. Присилай допомогу, інакше мене стратять».
І виду не показала розумна цариця, що прочитала напис. Заплатила розбійникам, не торгуючись, скільки за килим попросили. А лише вони з кімнати вийшли, цариця всіх своїх головних полководців до себе покликала і наказала негайно в гори вирушати, царя визволяти.
Сидять вечором розбійники у своїй печері, ділять отримані гроші. І раптом — шум за дверима, крики, тупіт: цілий загін військових на ущелину наступає.
Увірвалися полководці в печеру, стали стіни обшукувати, підземний хід шукати. Спустилися в підземелля — і вийшов звідти цар: блідий, знедолений, у лахмітті.
Схопили тут розбійників, руки всім зв'язали і до міста на суд повезли.
А цариця чоловіка в палаці зустрічає і каже:
— Вже й не сподівалася тебе живим побачити.
Відпочив цар, поїв, вимився, знову своє царське вбрання надів. Вийшов вечором із царицею в сад, сів під трояндами. А цариця і каже йому:
— Ну, що б ти робив, якби ремесла не знав? Не допомогло б тобі, що ти цар! Убили б тебе розбійники.
Інші казки
