Казка про польову діву
Було, та й не було нічого —Дрізд веселий співає,
Нам він радість посилає.
Жив один багатий чоловік, і було в нього три дочки та лише один син. Настав час старому вмирати, покликав він сина й сказав:
— Сину мій, Бог і доля допомогли мені нажити це багатство. І сам я трудився, і людей тіснив, так і вас виростив. Закінчилося моє життя на цьому світі, вмираю я і прошу тебе видати заміж трьох твоїх сестер — дочок гріха. Женихів не шукай — хто перший з'явиться, тому й віддавай.
— Не турбуйся, батьку, — відповів син, — ти живі, а сестер прилаштувати я вмію.
Помер цей багатий чоловік, і поховав його син, як велить закон і звичай.
Минув час. Сидить якось син біля порога і бачить — далеко-далеко йде хтось. Ішов, ішов, прийшов, не остиг, не зігрівся і каже:
— Віддай за мене старшу сестру.
Згадав син, що заповідав батько, і каже:
— Добре, чоловіче, віддам, але скажи хоч ім'я чи прізвище. Хто ти і звідки, яке твоє ремесло? Адже я маю прийти до тебе — чи ворогом обурений, чи просто по дружбі. Може, ти злодій чи розбійник. Я віддам тобі сестру, а ти забереш її, та й продаси в рабство.
— Я до тебе не розмовляти прийшов, — каже гість, — ні імені, ні прізвища тобі не скажу. Хочеш — віддавай сестру, ні, то будь здоров! — і вже йде.
Подумав син: "Що ж, не мій гріх, така воля батька", — вивів старшу сестру і віддав.
Минув час. Приходить інший чоловік і каже:
— Віддай за мене середню сестру.
Син і цього питає:
— Хто ти, чоловіче, звідки, куди йдеш, чим займаєшся? Адже я маю чи в гості до тебе прийти, чи від ворога захисту в тебе шукати, чи в горі допомоги в тебе просити. Сестра ж моя, плоть моя і кров, ну хто ж викине так сестру чи брата.
— Ні імені я тобі не скажу, ні про рід-плем'я розповідати не буду. Хочеш — віддавай сестру, ні — я піду, ти залишайся, — каже гість.
Що робити братові? Віддав йому середню сестру, лише тим і втішився, що волю батька виконав.
Минув ще час, з'явився третій чоловік і так само попросив молодшу сестру за дружину. Брат і йому так само говорив і його розпитував, як першого й другого, і цей відповідав, як і ті.
Що робити братові? Віддав він і молодшу сестру і залишився один.
Засумував юнак: "І батька я втратив, і сестер не знаю, куди порозкидав", — увійшов у темницю, замкнувся і сидить, ні дня не бачить, ні ночі. Сидить і сидить там один.
Дізнався про те цар. Покликав радників і наказав:
— Знайдіть такого чоловіка, щоб того юнака з темряви на світ вивів, стільки-то і стільки-то дам у нагороду.
Знайшли одну бабусю.
— Я виведу його на світ, дайте лише мені два десятки дітей.
— Та хоч сто! — сказали бабусі, дали їй дітей і відправили.
Чекають. А бабуся забрала дітей, дала їм м'яча в руки, привела їх на дах тієї темниці й наказала грати до ночі. Заграли діти, носяться туди й сюди, шумлять, топочуть. Терпів, терпів юнак у своїй темниці, не витерпів, вибіг нагору і кинувся ловити дітей. Побачили царські вартові юнака, схопили й повели до царя.
Звільнив цар юнака і питає:
— Яка причина, що ти в темниці замкнувся?
— Був у мене батько, я його поховав, — каже юнак, — Були три сестри, і їх я втратив — таким людям віддав, що ні роду, ні племені їх не пізнав, ні де живуть, ні що роблять.
— А чиєю волею ти так вчинив? — запитав цар.
— Волі батька: він наказав, хто перший прийде і попросить — без розмов віддавати сестер.
— Так якщо на те воля батька, даремно ти турбуєшся. Не будь у твого батька розуму, не нажив би він стільки добра. Не плач, прийде час — і сестер побачиш, і зятів, зміцни серце, не горюй!
Поставив його цар над своїми військами старшим і посадив поруч із собою. Вийшло раз військо на полювання. Раптом бачать — порхає в полі дівчина з травинки на травинку, то на одну квітку сяде, то на іншу. Така вона гарна, така легка, така прекрасна — таку красу ні в житті не знайти, ні в мрії не побачити. Оточили її всі, ловлять, а вона злетить, перелетить через голови всіх, пролетить далі, сяде і знову з квітами грає.
Гониться за нею все військо, і старший разом із ними, але де їм догнати? Злетить вона, понесеся, сяде далі й сміється.
Змучилися, попадали у всіх коні, лише у старшого ще тримається. Несеся юнак за дівчиною, гонить коня, впав і його кінь. Пронеслася дівчина і зникла. Озирнувся юнак — ні дівчини, ні війська, ні знайомих місць, ні села, ні хати, ні людини. Сів юнак і заплакав.
Наблизилася до нього ця Польова діва, сіла на квітку і каже:
— Не соромно тобі — сидиш і плачеш, чоловік ти чи ні? Устань, озирнися, світ великий, що ж ти сів, склавши руки, і плачеш, як жінка!
Устав юнак, витер сльози, озирнувся і бачить — далеко-далеко білий домик видніється. Пішов до того домика. Ішов, ішов і дійшов. Дивиться, стоїть дім, що царський палац. Попереду струмочок тече, від струмочка по срібному жолобку вода біжить. Присів юнак на березі струмочка відпочити. Сидить стомлений, голодний.
Вийшла з дому служниця, підійшла до струмочка, у руках глек. Попросив юнак дати йому глек — води напитися. Дала служниця. Випив юнак воду і впустив у глек своє кільце. Взяла служниця глек, набрала води й понесла пані. Випила та воду, і випало з глека кільце.
Побачила жінка кільце, скрикнула:
— Хто дав тобі кільце?
— Мені ніхто не давав, там біля струмка сидить юнак, попросив води напитися — може, він туди й кинув, а більше нікому, — каже служниця.
Того ж часу послали за юнаком. Прийшов він і бачить старшу сестру. Обнялися вони й поцілувалися.
Запитує сестра, як він потрапив до неї. Розповів брат, що побачив у полі дівчину:
— Спалила мене її краса, погнався за нею, а вона на цілу плужну запряжку стрибає, гнався я, гнався, коня загнав, але не догнав. Залишився в полі сам і от ледве знайшов твій дім, а то був би я в полі поживою для ворона.
— Горе мені, брате, — каже сестра, — не легка це справа — спіймати Польову діву. Якби легко це було, навіщо б я твому зятю, її б узяв за дружину, не мене. У неї така доля: як її хто спіймає, так вона й помре.
Сховала сестра брата, боїться, щоб її чоловік, Орел, не нашкодив йому. Ввечері з'явився Орел.
Сказала жінка чоловікові:
— До нас у гості прийшов мій брат, не образиш його?
— Як, ображу? Ледве такого гостя діждався. Клини його швидше.
Вийшов брат, обнялися вони, поцілувалися, розговорилися один з одним, запитав Орел:
— Що привело тебе до нас?
Розповів той усе докладно.
— Не сердься на мене, брате, — каже зять, — а тільки, якби можна було спіймати Польову діву, навіщо б мені твоя сестра? Та нелегко це зробити. А ти навіть з мого не можеш, де ж тобі її наздогнати? Залиш її краще, не журися, знайдемо тобі іншу дружину, а її забудь.
— Ні, — каже брат, — помру, не залишу її! А тебе, мій зяте, прошу, не пожалій, дай мені коня, скажу спасибі.
— Про коня не турбуйся, — каже зять, — моїми табунами поля повні, бери будь-якого коня, але послухай все ж мене — кинь цю справу.
— Не кину — краще помру в погоні за нею! — каже брат.
— Так я такого коня тобі знайду, що відразу на плужну запряжку скаче.
Згадав брат, що й Польова діва стрибає на довжину плужної запряжки, і зрадів. Узяв коня, сів на нього, попрощався з господарями і помчався навздогін за Польовою дівою.
Незабаром побачив і Польову діву. Полетіла від юнака діва, полетів за нею і він. Його кінь на довжину однієї плужної запряжки скаче, а дівчина — на дві довжини, — відстав юнак.
Тільки сподобався, мабуть, він Польовій діві: як відлетить від нього вона, сяде на траву, сік з квітів, наче воду, п'є і пилок замість хліба їсть, сама чекає його, як наблизиться юнак, зірветься і знову понесеться; підганяє він коня, мчиться за Польовою дівою. Впав кінь, і залишився юнак сам у полі, сів і заплакав з досади.
Підійшла дівчина, сіла поруч і каже:
— Є на тобі шапка чи ні? Чого ж ти плачеш? Не соромно тобі? Ти, мабуть, не чоловік, а жінка, — тільки й умієш, що плакати. Встань, оглянься навкруги, піди подивись — світ великий, може, знайдеш собі допомогу.
Встав юнак, перестав плакати, оглянувся і справді побачив у далині дім. Пішов до дому. Там жила його середня сестра, що заміж за Пашкунджі. Прийшов брат, розповів усе сестрі.
Сказала вона:
— Кинь, не твоя це справа! І твій зять не поганий молодець, і він довго ганявся за нею, але тільки син смерті її не наздожене!
Ввечері прийшов додому Пашкунджі. Розповів юнак і Пашкунджі про свої справи. Не похвалив його зять:
— Якби її так легко було спіймати, навіщо б мені твоя сестра? — сказав він. — Кинь, не губи себе даремно.
— Ти краще дай мені коня, — просить гість.
Ддав йому Пашкунджі такого коня, що відразу на дві плужні запряжки скаче. Попрощався юнак із сестрою та зятем, сів на коня і помчався.
Летить дівчина, переноситься на три плужні запряжки, а у юнака кінь тільки й може, що на дві. Відстав юнак, впав і цей кінь, і залишився юнак сам у відкритому полі — ні людини, ні житла навкруги.
Зажурився, сів і заплакав. Багато чи мало він плакав, а тільки підійшла до нього Польова діва, сіла на травку, заклала ногу за ногу і сміється. Потім розсердилася на нього:
— Встань на ноги, якщо ти чоловік, а ні, то й жити ти не гідний!
Встав юнак, перестав плакати, оглянувся навкруги, бачить — у далині дім. Пішов до дому. Підійшов, а біля дому струмок; сів біля струмка, чекає, чи не принесе хто глечика — води напитися. Прийшла дівчинка, принесла глечик і поставила до золотого жолобка набрати води. Попросив юнак напитися.
Дала дівчина глечик, випив він води, уронив у глечик кільце і віддав дівчинці. Понесла дівчинка воду. Випила жінка, і викотилося з глечика кільце.
Запитала жінка:
— Де ти взяла це кільце?
— Я ніде не брала, а тільки юнак біля струмка попросив глечик — води напитися, може, він і впустив.
— Іди і зараз же його сюди приведи, — сказала жінка.
Прийшов юнак, обнялися вони і поцілувалися. Це була його молодша сестра. Запитує сестра, що привело його сюди. Розповів він їй усе, як було.
— Горе твоїй сестрі, — сказала вона, — якби її так легко спіймати було, навіщо б я твому зятю? Її б привів за дружину, не мене. Її ніхто не спіймає, інакше її життя скінчиться.
Сховала сестра брата.
Прийшов увечері гвелешапі, питає:
— Сюди ніхто не приходив?
Дружина відповіла:
— Ніхто не приходив.
Потім додала:
— Якби сюди прийшов брат твоєї дружини, що б ти зробив?
— Нічого б не зробив, обійняв би та поцілував його.
Тоді сестра вивела брата, зять поцілувався з ним.
— Що тебе привело сюди? — питає зять. — Який тебе вітер заніс?
Розповів брат свої справи, своє горе та турботи.
— Ах, щоб твій зять помер! Навіщо ти взявся за цю справу? Якби ту жінку можна було так легко спіймати, я б не одружився на твоїй сестрі. Краще покинь її та повернись додому.
— Ні, — відповідає брат, — тепер пізно казати — покинь її. Я не залишу її, навіть якщо знатиму, що помру, як вийду звідси. А якщо бажаєш мені добра, зяте, так дай мені коня, щоб одразу пуститися за нею в погоню.
— Коня віддати — що за проблема, хоч двадцять, хоч тричі двадцять коней бери, — каже зять, — але ще раз тобі кажу — даремно проїдеш.
Узяв брат коня такого, що на три плужні запряжки скаче, попрощався з зятем, з сестрою і пустився в погоню за своєю дівою.
Багато чи мало їздив, виїхав у чужі, незнайомі краї. Скаче кінь на три запряжки, а діва — на чотири. Впав і третій кінь. Сів юнак і почав плакати. Ні людини навколо, ні житла людського. І зяті далеко, не знайти їх. Нікого вже немає, ні до кого йти, і надії ніякої. Сидить і плаче.
Підійшла Польова діва, сіла біля юнака, заклала ногу за ногу і сказала:
— Знову ти плачеш, навіть мене не соромишся! Та чоловік ти чи ні? Тьфу на твою мужність! Встань, оглянься навколо, зло побачиш, добро — все на користь оберни!
Засоромився юнак, встав і пішов. Бачить — б'ються три чорти, б'ються, вбивають один одного, а ніхто їх не рознімає, ні душі навколо.
Підійшов юнак, запитав:
— Чого ви б'єтеся, чорти, чого не поділили?
— А в нас, — сказав старший чорт, — є один килим; якщо сісти на той килим і сказати йому: "Гей, килиме!", перенесе куди забажаєш. Є ще у нас гребінець. Яка б не була скеля крута, скажи тому гребінцю: "Гей, гребінець!" — одразу на скелю драбиною виберешся, та такою — ходити по ній, що по полю гуляти. Є ще у нас точило. Занур його в море і скажи: "Гей, точило!" — яке б море не було, все до дна вип'є і висушить. Ось ці-то килим, гребінець та точило ми й ділимо, ніяк не поділимо, тому й б'ємося. Чи не розсудиш нас?
— Дуже добре, — каже юнак, — я поділю вас. Ось пущу три стріли — хто перший принесе стрілу, тому — килим, хто другий — тому гребінець, а хто третій — тому точило.
Зраділи чорти: ось це праведний суд.
Запустив юнак стріли за дев'ять гір. Побігли чорти, зникли за горою — сів юнак на килим, узяв гребінець, узяв точило, гукнув: "Гей, килиме!" і полетів швидше вітру. Понесся він доганяти свою Польову діву.
Мчить вона, поспішає, тільки доганяє її килим. Пролетіли вони так усе поле і луги, і долетіли до високих скель.
Стрибнула Польова діва і перелетіла через скелю.
"Гей, гребінець!" — сказав юнак гребінцю, і повисла на скелі драбина, що твоє поле.
Пронісся килим по драбині, знову доганяє юнак діву. Домчалися так до величезного моря, кинулася дівчина в море і понеслася вперед.
"Гей, точило!" — сказав юнак і занурив у море своє точило. Одразу висохло море. Пронісся по сухому морському дну юнак і вже майже догнав діву, вже за покривало її схопив, та вона вислизнула і влетіла в батьківський дім, тільки покривало й залишилося в руках юнака.
Увійшла в дім Польова діва, кинулася до батька.
— Що з тобою, дочко моя, від кого ти втікаєш? — запитав батько.
Розповіла вона все — так і так, погнався за мною юнак, аж до порогу гнався, спіймати не спіймав, а покривало зірвав!
Вийшов батько, обійняв юнака і поцілував його.
— Якого зятя чекав, такого й знайшов!
Запросили юнака в дім і прийняли його з пошаною.
А доля тієї діви була така: якщо хто її спіймає — це її вб'є, а якщо хто таким молодцем виявиться, що до дому за нею встигне, той її чоловіком стане.
Одружився юнак на Польовій діві, привів її до своєї країни. Польова діва і той юнак і тепер живі, і не раз бачили люди, як вона порхає з квітки на квітку.
Мор там, бенкет тут,
Відсівання там, борошно тут,
Єласа, меласа,
Висив кухоль на мені,
Казальнику, слухачеві
Щастя — вам і мені.
Інші казки
