Два злодії

Жив один злодій. Звали його всі великим злодієм. Одного разу вирушив він красти в одне місто. Чи багато він ходив, чи мало — зустрічає одну людину.
— Здорово!
— Здоров був!
— Як тебе звати і яке твоє ремесло? — питає великий злодій.

— Моє ремесло — злодійство, а звати мене малим злодієм, — каже той.

— І я злодій. Так давай побратаємося. Гаразд?

— Гаразд!

Побраталися і вирушили красти. Дорогою каже великий злодій:

— Ну, покажи, чи добре ти крадеш? А малий злодій відповідає:

— Не мені тебе вчити, ти великий злодій, покажи спершу, як ти крадеш. Погодився великий злодій. Ось бачать вони — сидить на тополі голуб, воркує. Великий злодій і каже малому:

— Я влізу на цей топіль, підкрадуся до голуба і так повириваю в нього весь хвіст, що він і не помітить.

Сказав і ліз на дерево.

Не доповз він і до половини, як малий злодій тихенько підкрався до дерева, вліз на нього і, поки великий злодій виривав голубові хвіст, встиг зняти з нього штани. Зняв, сховав у кишеню і тихонечко зліз із дерева. Злазить із дерева і великий злодій, показує малому злодієві голубиний хвіст, хвалиться, а малий злодій витягнув із кишені штани і подає великому. Залишився великий злодій у дурнях. Потім сказав:

— Як мене не хвалять, а ти, мабуть, спритніший за мене. Так випробували вони один одного і пішли далі. Дорогою питає малий злодій великого:

— Сьогодні де крадемо?

— Нащо нам далеко ходити, — відповідає великий злодій. — Сьогодні скарбницю царя цього міста обікрадемо.

— Гаразд, — погодився малий злодій.

Зупинилися вони в тому місті. Лише стемніло, дістали злодії два великі мішки і пішли до царської скарбниці.

Прийшли, і каже малий злодій:

— Ти лізь у скарбницю, вигрібай гроші, а я буду мішки наповнювати. Ні, не погоджується великий злодій:

— Ти менший за мене, тобі легше влізти, а я тут зачекаю. Говорив, говорив, умовив малого.

Заліз малий злодій у скарбницю, вигрібає гроші. А великий стоїть на дворі і мішки набиває. Набив обидва мішки, подав знак малому злодієві. Вийшов той, навантажив мішки на спини, і пішли собі додому.

На ранок прибув цар до своєї скарбниці. Подивився і ахнув від подиву. Викликав своїх радників і став радитися. Подумали радники, подумали і придумали: принесли вони великий чан, закопали його в землю біля самого входу і весь дьогтем залили.

Наступного дня каже малий злодій великому:

— Учора я ліз у скарбницю, сьогодні тобі лізти, твоя черга.

Погодився великий злодій, пішов — і лише ступив ногою, як оступився і провалився у щось липке.

Підбіг малий злодій, тягне його, б'ється, — ні, ніяк не витягне друга. Лише й видно у злодія одну голову — по горло в дьогті сидить. Тут і ранок настав. Що робити малому злодієві? Не став він довго думати — ударив великого злодія кинджалом, відтяв йому голову, відніс і сховав так, що ніхто не знайде.

Потім пішов до дружини великого злодія і розповів їй, що і як з ним сталося: «Залиши я його живим, витягли б його, все б змусили розповісти — всіх би нас переловили і перебили».

На ранок донесли цареві:

— Попав у наші пастки злодій, та тільки без голови. Прибув цар, дивиться, дивується:

— Слава тобі, Господи, не знав я, що й безголові злодії бувають. Потім наказав:

— Візьміть труп цього злодія і винесіть на площу, а навколо розставте караули. Хто пройде, побачить його і заплаче, той і буде його спільник, — ловіть його і тягніть до мене.

Дізнався про це малий злодій. Прийшов до дружини великого злодія і каже:

— Дивись, не ходи, щоб тебе не спіймали. Просить дружина великого злодія:

— Не можу я, піду, хоч здалека подивлюся на нього і поплачу, ніхто не помітить.

— Гаразд, якщо не можеш, іди, візьми лише з собою глечик — ніби за водою, а як підійдеш, зачепи ногою камінь, урони глечик, розбий його, потім сідай і плач, ніби через глечик убиваєшся.

Так і зробила дружина великого злодія. Поставила на плече глечик і пішла. Як підійшла до трупа чоловіка, зачепила ногою камінь, уронила глечик і розбила. Присіла потім біля уламків глечика і плаче, сама чоловіка оплакує, а в плачі глечик згадує. Наплакалася, полегшила серце, встала і пішла. А караульні дивуються, що вона через цей глечик так убивається.

Минув і цей день. Прийшли караульні до царя, принесли труп злодія і донесли:

— Ніхто цього злодія не оплакував. Лише одна жінка проходила, ногою камінь зачепила, глечик розбила і через той глечик довго убивалася.

Так і схопило царя за серце. Зрозумів він, через що та жінка убивалася, та вже пізно. Обезголовив цар усіх караульних і придумав нову хитрість.

Наказав він винести труп злодія за місто і кинути його в полі — може, знайдеться хто з близьких, захоче викрасти його. Недалеко сховав караульних і наказав:

— Прийде хто за трупом — в'яжіть і тягніть до мене.
Дізнався про це малий злодій, взяв осла і погнав його за місто. Прийшов, зупинився недалеко в селі. Накупив печива, варення всякого, наварив курей, індиків, не забув і вина, уложив усе це в хурджин, поклав на осла і вирушив прямо до царських караульних. Підійшов і кричить:

— Гостя не приймаєте? Далека дорога в мене, боюся, якби вночі не пограбували, пустіть переночувати, гарною вечерею пригощу.

Як почули караульні про вечерю — усім животи звело, пустили його. Розсілися й прийнялися вечеряти. Дістав малий злодій вино, підливає і підливає караульним, а сам і краплі в рот не бере.

Напоїв усіх добре й каже:

— Я тепер ляжу, посплю, а ви подивіться за моїм ослом, щоб хто його не вкрав. Дивіться — якщо втрачу осла, самому цареві на вас донесу.

— Ти спи, не бійся, не такий уже завидний у тебе осел, ніхто на нього не позариться! — кажуть караульні.

Ліг малий злодій, удав, що спить, а сам із-під повік поглядає. Недовго витримали караульні, повалилися всі спати, лежать, як мертві.

Встав малий злодій, навантажив на спину покійника, виніс і поклав його на осла. Осла додому погнав, сам повернувся, ліг, де лежав, і заснув.

Пригнув осел голову і побіг. Він уже не вперше один додому бігав. Прибіг і забарабанів у двері. Вийшла дружина великого злодія, зняла покійника, уложила його на тахту і почала голосити та плакати. Поплакала, полегшила серце, потім взяла покійника, розкопала під тахтою земляну підлогу і закопала його.

На ранок прокинулися караульні, будять гостя. Тільки очуняв малий злодій — одразу ж згадав про осла; дивляться — немає осла.

Закричав малий злодій:

— Піду зараз до царя, донесу на вас.

А караульні й без того ледве живі від того, що покійника впустили, тут і зовід страху збожеволіли.

Витягли гроші, обдаровують гостя, просять його — ледве вмовили. А злодієві те й треба: і покійника викрав, і гроші отримав.

Явилися караульні до царя — усіх обезголовив царь.

І тут нічого в царя не вийшло. Придумав він нову хитрість: наказав усією вулицею золото розсипати, по боках караульних розставити і наказав:

— Стережіть, якщо хто пройде і гроші підбере, той і буде друг і товариш того злодія — хапайте його і ведіть до мене.

Дізнався і про це малий злодій. Від радості не знає, що й робити. Дістав він буйволову шкіру, зробив собі каламани, підошви дьогтем обмазав і поніс із собою. Підійшов до тієї вулиці, сів, перевзувся в нові каламани, встав і пішов по золотом усіяній вулиці. Іде, сам щось співає, голову високо тримає, на золото й не дивиться. Пройшов вулицю, зняв із каламанів усе золото, що до них пристало, закопав у землю, встав і ще раз пройшовся. Вийшов у інший кінець вулиці, тепер тут присів, зняв із ніг усе приставше золото, закопав і знову пішов. Так і гуляв до вечора взад-вперед по тій вулиці і мало не все золото підібрав.

Ввечері зібрали караульні, що залишилося, понесли до царя і кажуть:

— Грошей ніхто не брав, тільки якийсь чоловік із ранку до вечора весь час по тій вулиці гуляв.

Розсердився царь, що не схопили того чоловіка, і цих караульних обезголовив.

Знову скликав царь усіх своїх радників, знову став радитися. А в царя була одна вчена лань: як спустять її з прив’язі, побіжить вона і сяде біля того дому, де царські вороги мешкають. Згадали радники про цю лань: «Спустимо її; де вона присяде, там і живе твій ворог і того злодія товариш».

Сподобалася цареві ця порада. Спустили лань. Побігла лань, побігла і присіла біля того самого дому, де малий злодій жив.

Прокинувся малий злодій, бачить — біля воріт царська лань сидить. Злодій і раніше чув про цю лань, а тепер, як побачив, одразу зрозумів, що її сюди привело.

Вийшов він, схопив лань, втягнув її в дім, зарізав, розрізав і до стелі підвісив.

А царь шукає, шукає свою лань, усе царство на ноги підняв. Ні, не знайдуть, пропала лань. Скликав царь радників і розповів їм, що з того вийшло. Он
— Що це, бабусю, ти несеш?

— Навчили мене для хворого достати м’яса лани, ось у тій хаті, дай їй бог здоров’я, одна жінка дала мені шматочок, — каже бабуся.

Малий злодій одразу збагнув, у чому тут річ. Зрозумів він хитрість спритненької бабусі та й каже:

— Чим же тобі цей шматочок м’яса допоможе? Ходімо, ходімо, я тобі пів лани дам, і сама поїси, і сусідів нагодуєш, і для хворого залишиться.

У бабусі від радості голова закрутилася, обернулася і пішла за злодієм. А малий злодій заманив її в дім, вихопив кинджал і вбив її. Потім узяв її труп і зарив там же, під тахтою.

А цар чекає, чекає, думає, ось-ось повернеться бабуся.

Іде час — немає і немає бабусі. Втратив цар надію, зібрав знову своїх радників і каже:

— Що ж нам тепер робити, невже так і не розправимося з цим злодієм? Відповіли радники:

— Це, мабуть, такий спритний і розумний злодій, що нам із ним не впоратися. Тоді встав цар і оголосив:

— Нехай той злодій сам прийде до мене, нічого я йому не зроблю, ще й дочку свою йому за дружину віддам, — мабуть, дуже вже він розумний, коли стільки мені лиха заподіяв, а я нічого з ним зробити не можу.

Дізнався малий злодій про це, з’явився до царя і доніс:

— Я і є той злодій, робіть тепер зі мною, що хочете.

Не зміг цар відмовитися від свого слова і віддав йому за дружину дочку.

Прослухав про це один сусідній цар. Став він писати цьому цареві листи — сміється, глузує з нього: «І не соромно тобі, цареві? Якийсь злодій до того тебе довів, що дочку твою за дружину узяв, зятем у тебе сів».

Дуже образливо цареві таке глузування, не витримав він, захворів і ліг у ліжко.

Приходить до царя зять і питає:

— Чим ти хворієш?

Розповів цар усе своєму зятю.

— Це тебе й турбує? — каже зять. — Дай мені лише кілька днів, сам над тим царем посмієшся. Склич у такий-то і такий-то день гостей, влаштуй гарний бенкет, у цей день і я повернуся.

Призначив термін і пішов.

Чи багато він ходив, чи мало — дійшов до царства того насмішника-царя. Зупинився в одній хаті, відпочив, потім пішов, знайшов кравеця і сказав йому:

— Поший мені убрання зі шкіри найрізноманітніших кольорів, а між швів встав маленькі дзвінкі брязкальця.

Пошив кравець убрання зі шкіри всіх кольорів. Розрахувався з ним злодій, нарядився в те убрання, узяв у руки меч, що так і сяяв на сонці, і вирушив до того царя. Не пускають злодія царедворці, а злодій як крикне:

— Я є Мікел-Габріель, посланий самим богом — відвести до раю душі вашого царя та цариці. А будете мені противитися, заберу і ваші душі й прямо в пекло їх спущу!

Сам як рушиться, усі брязкальця так і дзвонять, заливаються.

Перелякалися всі — і дух від страху захопило, розбіглися, попряталися хто куди.

Увійшов злодій до царя. Побачив його цар, так і побілів увесь. Почав цей Мікел-Габріель:

— Даю вам із царицею три дні строку. Закінчуйте всі ваші земні справи, передайте ваше царство кому хочете, а самі роздівайтеся до гола, візьміть два скрині і лізьте туди голими, а ключі зверху покладіть. Через три дні з’явлюся, закрию скрині і відвезу вас куди треба, — сказав, обернувся і вийшов.

Прийшов додому, роздягнувся і всі ці три дні пив і веселився.

На третій день знову нарядився в те саме барвисте убрання і пішов до царя. А цар і цариця роздяглися, влізли голими у свої скрині і чекають його, тремтять. Прийшов злодій і кричить:

— Як приїдемо до раю, — почуєте музику, я відкрию скрині, а ви вискакуйте і починайте стрибати й танцювати; тільки дивіться, — очей не відкривайте, бо погано буде.

Узяв ключі, закрив скрині, навантажив їх на спину і виніс. Вийшов, повісив скрині на осла, йде і тихенько підганяє осла:

— Аце! Аце!

У призначений час з’явився до свого тестя. А цар скликав у той день до себе з сусідніх царств багато гостей, і таке у них веселье, що й час, дивлячись на них, радіє. Прийшов злодій, і тільки зняв скрині з осла, почулася чудова музика.

Відкрив злодій скрині — вискочили голий цар із царицею та й почали стрибати й кривлятися. Дивляться всі на їхню дурість, сміються, помирають від сміху.

Підійшов до них цар, зупинив їх, подав їм царські убрання і сказав:

— Ще рано вам на той світ відправлятися, повертайтеся до вашого царства і правте там чесно. А це вам урок, щоб надалі над іншими не сміялися.

Після цього ще більше полюбив цар свого зятя. А як помер — і все царство своє йому заповів.

↑ Догори

Два злодії

Інші казки