Староста-лиса і син царя
Жив один цар, і був у нього син.Ось сказав цар синові:
— Сину мій, хочу одружити тебе.
— Добре, — сказав син, — тільки я хочу одружитися з дочкою царя Сходу. Приведеш мені її — одружуся, а на іншій не одружуся.
— Ні, — каже цар, — цар Сходу бідний, навіщо тобі його дочка, я знайду тобі дочку багатого царя.
Відмовляється син:
— Не хочу я іншу, багату, я тільки її хочу.
Розсердився цар:
— Ти мені син і повинен чинити за моєю волею.
— Ні і ні, — заупрямився син і вирішив піти з дому.
Узяв коня, бурку, рушницю, сів на коня й поїхав.
Приїхав до Чанчхарельських скель, що на кордоні Ахалцихе та Ахалкалакі. На вершині скелі орли гнізда в'ють, біля підніжжя — джерела студені б'ють.
Знайшов там печеру, ввів коня, прив'язав. Сам вийшов на полювання.
Так кожного дня ходить він на полювання і кожного дня вбиває по оленю. Тільки не з'їдає сам цілого оленя. Що поїсть — поїсть, решту кидає.
Просмоктала про те одна голодна лисиця, підкралася, їсть.
І орел прилетів на те м'ясо, і кіт підібрався звідкись. Прибіг і заєць. Побраталися вони, їдять, гуляють.
Ось сказала лисиця:
— Запропонуймо ведмедя з вовком, і вони ж голодні. Нехай їдять — м'яса багато.
Запропонували ведмедя з вовком. Їдять це м'ясо, гризуть кістки, усі ситі.
А лисиця-розумниця й придумала — треба би старосту обрати, інакше пересваримося, горло один одному перегриземо.
Скликала всіх товаришів і каже:
— Треба нам обрати старосту. Що виділить кожному з нас староста, хоч шматочок маленький, то й добре, а так не можна, переб'ємося. Як гадаєте, добре чи ні?
— Дуже добре, — сказали всі товариші.
Лисиця сама задумала стати старостою і каже вовкові для виду:
— Будь ти старостою.
— Ні, — відмовляється вовк, — мені не впоратися, як почну ділити, боюся, собі більше відділю — розсердитесь ви, ще й прогнати мене зовсім.
— Добре. Ведмедю, будь ти старостою, — каже лисиця.
— Ні, ні, — закричали всі, — будь краще ти сама старостою.
— Що ж, — погодилася лисиця, — тільки дивіться, слухати мене як слід!
— Добре, добре! — закричали звірі.
— А добре, так слухайте: ви як гадаєте — ось у нас м'яса вдосталь, що, воно саме до нас йде? А це молодець, що живе в печері, нам його дає. Треба віддячити йому.
— Що ж нам зробити? — питають усі.
— А ось що — приведемо йому в дружини дочку царя Сходу.
— Як же її привести? — питають звірі.
— А ось як, — каже лисиця: — ти, ведмедю, вовку та орле підете до палацу царя. Ведмідь та вовк запряжуться в плуг і стануть орати тому цареві землю. Здивується цар, подумає — мабуть, і звірі мене бояться та мені служать. Покличте дружину та дочку — подивіться, мовляв, який я великий цар: і звірі на мене працюють. Вийде дочка царя на балкон, а орел — нехай він над палацом ширяє — як побачить її, злетить, підніме в повітря й забере. Так і приведете її нашому другові.
Наказ старости треба виконувати.
Полетів орел, ширяє над палацом, а вовк та ведмідь запряглися в плуг, оруть. Вийшов цар, вийшли й цариця з дочкою. Як побачив її орел, каменем злетів, підхопив дівчину й забрав.
Привели звірі красуню до печери, залишили там і пішли.
Повернувся юнак з полювання, бачить — сидить хтось у його печері.
Здивувався юнак, питає:
— Ти хто?
— Я дочка східного царя, — каже дівчина.
— О, ось щастя! — зрадів юнак. — Адже я через тебе й дім покинув, і тут живу, за тобою тугу маю. Хто ж тебе сюди привів?
Розповіла йому все красуня. Дивується юнак:
— Так це мої звірі тебе сюди привели.
Радіє він, ще більше м'яса дає своїм друзям.
Зібрала лисиця знову товаришів:
— Чи знаєте ви, що вони люди і не можуть спати на голій землі?
— Що ж нам робити? — питають звірі.
— А ось що, — сказала лисиця, — ідіть до Ахалцихе. Ти, вовку, пустишся бігти містом, усі й погнатимуться за тобою, покинуть свої лавки, а ти, ведмедю, заберешся в лавку, вибереш один шматок гарної парчі й унесеш.
Вовк як закричить:
— Ой, заженуть мене, заїдять собаки!
Закричала лисиця:
— Ах ти, сам собака, забув, як голодним бігав! А тепер від'ївся, як свиня, а послужити не хочеш? Заїдять так заїдять, туди тобі й дорога!
Налякався вовк.
— Що ж, підемо, — каже він ведмедю.
Пішли. Увійшли в місто, вовк як пуститься бігти базаром, усі й погналися за ним, а ведмідь забрався в лавку побогатшу, навантажив собі на спину величезний шматок парчі й бігти. Тут побачили й ведмедя.
Хто за вовком, хто за ведмедем — так ні того, ні іншого не спіймали.
Прийшли, принесли парчу звірі, внесли до печери, поклали.
Залишимо тепер їх, підемо до царя Сходу.
Видав цар Сходу наказ:
«Хто поверне мені доньку, дам стільки золота, скільки він сам важить».
Встала одна стара чарівниця, взяла палицю, приплелася до царя й каже:
— Я приведу твою доньку.
— Добре, — сказав цар, — ось золото: половину віддам зараз, іншу половину, коли приведеш.
Сказала чарівниця:
— Добре, дайте мені лише один бочку для вина.
Дали їй бочку. Взяла вона, просмолила її зсередини, ззовні, здобула потім змію, сіла на бочку, махнула батогом-змією, піднялася бочка й полетіла.
Прилетіла бочка до села Чихори, що біля самого підніжжя тих Чанчхарельських скель.
Зійшла чарівниця, а батіг свій — змію — закинула в бочку, взяла палицю, йде, стогне.
А син царя на полюванні. Побачив він стару, пожалів і питає:
— Здоров, мати, хто ти, звідки?
— Здоров, сину, — каже старуха. — Я, сину, була в аспінздських лазнях, сама з Хізабаврі я, та ось пішли землячки, відстала я, не знаю вже, куди йти, як до дому добратися, стара ж я, немічна.
Пожалів він старуху й каже:
— Що ж, ходімо до мене.
— Де ж ти живеш, сину?
— А ось у Чанчхарельських скелях.
Зраділа чарівниця, каже:
— Живи ти щасливо та вічно, сину, що пожалів мене, старуху?
Посадив він старуху на коня, а кінь відчув ворога, не йде, лягає. Б’є юнак коня, весь його закривавив. Поплентався кінь, йде, спотикається.
Привіз юнак додому чарівницю, сердиться дружина:
— Навіщо тобі столітня старуха знадобилася?
— Нічого, дружино, — каже чоловік, — дамо їй переночувати, а там подивимося.
Залишили чарівницю. Нагріла вона води, дала красуні помитися, прислуговує їй. Радіє та й каже чоловікові:
— Нехай живе у нас.
А чоловік:
— Що ж ти вчора сердилася, не хотіла, а тепер сподобалося тобі?
Що там багато розповідати, прижилася старуха, залишила її красуня при собі.
Ось пішов чоловік на полювання, а звірі всі порозбігалися. Залишилися красуня та старуха одні, і каже чарівниця:
— Ходімо, погуляємо трохи.
Повела вона красуню, довела так до того місця, де свою бочку залишила. Побачила красуня бочку й каже:
— Що це, мати, там за бочка?
— Не знаю, дочко, ходімо подивимося, — каже чарівниця.
Підійшли, заглянули, лежить щось всередині.
Сказала красуня:
— А що це там всередині? Дістань.
А чарівниця:
— Ох, дочко, поперек мене так і ломить, не дістану я. Дістань краще ти.
Підійшла красуня, схилилася в бочку головою та рукою, а чарівниця вштовхнула її всю туди, влізла на бочку й полетіла.
Привезла так красуню до рідних.
Розповіла красуня все батькові, де була і як жила весь цей час.
Залишимо зараз їх, повернемося до сина царя та до лисиці-старости.
Прийшла лисиця з полювання — немає красуні. Питає кота:
— Де вона?
А кіт:
— Не знаю.
Задумалася лисиця — чи не забрала її до батька та старуха. Розгнівалася лисиця, побила і ведмедя, і вовка, і орла — що не доглянули, погано стерегли.
Наказала потім:
— Кличте до мене кота.
Привели кота. Сказала лисиця:
— Підеш до того східного царя, проберешся до красуні, побачить тебе, впізнає та скаже: «Ко́тику милий, як ти сюди потрапив і де ж, милий, твій господар?» А ти біжи назад і все розкажи нам. Диви ж, запам’ятай добре — ласкаво зустріне тебе чи ні.
Побіг кіт. Прибіг у Східне царство, пробрався до палацу. Побачила кота красуня, впізнала:
— Це ж наш ко́тик! Милий, як ти сюди потрапив? Давай я тобі м’яса принесу, — і пішла за м’ясом.
Зрадів кіт, не став чекати м’яса, побіг назад.
Прибіг, доложив лисиці, як і що було. Покликала лисиця орла й каже:
— Тепер за тобою справа. Лети до палацу, постерігай, як вона на балкон вийде. Впізнає вона й тебе, сама тобі довіриться, посади її на спину й лети.
Полетів орел.
Прилетів, летає над палацом, ширяє.
Помітила його красуня, вийшла, опустився він нижче, впізнала вона його, зібрала собі вузлик на дорогу й вийшла. Підлетів орел, посадив її на спину й знявся вгору.
Прилетів до тих скель, спустився, висадив красуню біля печери. Зрадів син царя, як знову побачив свою красуню.
А лисиця каже своїм товаришам:
— Не годиться так, браття, треба нам постерігати їх. Ти, вовче, підеш до Чихорів, будеш там стерегти, ти, ведмедю, — до гаю, ти, зайцю, — у поле, а ти, орле, будеш ширяти в повітрі, як аероплан, і спостерігати — чи не замишляють чого вороги.
А східний цар скликав війська й пішов війною на зятя. Знає вже він, де вони, дочка сама розповіла. Дійшов до Чихорських полів, став табором. Царю поставили чорну намету.
Побачив вовк, побіг що є духу до ведмедя:
— Іде цар із військами відбивати красуню, біжи швидше до лисиці.
Побіг ведмідь до лисиці:
— Цар із військами йде!
Зібралися всі: лисиця, ведмідь, вовк, орел, заєць і кіт. Зібралися, вже й вечір настав.
А цей ведмідь був царем усіх ведмедів, вовк — царем вовків, так і орел, і заєць, і кіт — усі царі.
Ось лисиця, як староста, і каже ведмедю:
— Сто тисяч ведмедів вимагаю від тебе.
Вовку:
— Від тебе сто тисяч вовків.
Так і орлу, і зайцю, і коту.
— До півночі щоб здати мені всі загони в повному складі, — наказала лисиця.
Пішов вовк до Гомаретських лісів, завив, скликає підвласних вовків. Збіглися вовки. Удвічі більше скликав, ніж йому лисиця веліла.
Так і ведмідь скликав своїх у Чаїтському лісі, і орел до Темних скель полетів, скликає своїх, а заєць вийшов до Кишлакських лук, там зібрав своїх, скільки наказано.
Кіт побіг до Хізабаврі, ближче, — зібрав усіх котів.
Так привели всі загони в призначений час до нежилого села Сахірі.
Стала лисиця на пень, промовляє:
— Бійте всіх, людського м'яса не їжте, а тільки конину, біля якої намети побачите мене, ту намету не чіпайте.
Передали всі начальники наказ лисиці по загонах. Вишикувалися, пішли в бій.
Догнали війська царя на Чихорських полях, до світанку всіх розгромили. Людей вбивають, коней їдять. А лисиця біля царської намети похажує.
Розправилися звірі з ворогами, розпустили свої загони. Виходить із своєї намети цар, бачить — немає його військ.
Сказала лисиця цареві:
— Про що ти думав? На кого війною пішов?
Сказав цар:
— Покажи тільки мені мого зятя, потім хоч і мене вбий.
— Прошу, — каже лисиця.
Повела лисиця царя, привела до печери. Увійшов цар, сказав зятю:
— Поїдемо, сину мій, до мене. Що вам тут маятися серед скель.
— Запитаю лисицю-старосту, — сказав юнак.
Поговорили з лисицею.
— Добре, — сказала лисиця, — ідіть.
Встали, пішли: цар, наречений з нареченою, за ними лисиця, вовк, ведмідь, орел, заєць і кіт.
Живуть так: вовкові в день дають по барану, ведмедю — бика, орлу — гуся, лисиці — в день по смаженій індичці, коту — по блюдечку молока.
Прожили так у царя тижнів два. Тільки задумав цар згубити свого зятя.
Просунула про те лисиця. Лягла, вдала, ніби спить, а потім розповіла:
— Приснилося мені, ніби прийшли дід мій та баба, ображаються, що не ходжу до них на той світ, не відвідую їх. Довесться піти, провідати старих.
— Як же ти підеш на той світ? — питають цар і його радник.
— А ось як: привезіть дві арби сухих дров, розкладіть багаття на току, я влізу в багаття, а ви полійте гасом і запаліть. Спалахне полум'я, я й полечу з димом на небо.
Так і зробили.
Розклали багаття, влізла лисиця, полили гасом, запалили. А поки поливали та запалювали, прокопала лисиця собі канавку, влізла в неї, зверху землею прикрилася, лежить.
Спалахнуло полум'я, потягнувся до неба дим, дивляться у підзорну трубу цар і його радник — чи несе дим лисицю, та нічого в диму не видно.
Минув час. Вилізла лисиця з-під попелу, відряхнулася й пішла до царя. Вітається і каже:
— Дід твій і баба ображаються, що не відвідав їх ні разу.
Сказав цар своєму раднику:
— Що ж, якщо лисиця відвідала своїх, чому б і мені не провідати старих?
Привезли дві арби дров, розвели на току багаття, влізли цар і його радник під дрова й наказали:
— Лійте гас та запалюйте.
Так і згоріли цар і його радник у вогні.
Сказала тоді лисиця юнакові:
— Сідай на трон. Віднині ти цар. Керуй царством, як належить.
Сів юнак на трон і став керувати царством.
А лисиця, вовк, ведмідь, орел, заєць і кіт живуть при ньому, потреби не знають.
Поблизу до царської влади кожному жити добре й ситно.
Насипав у млин зерно,
Посипалося борошно.
Ви підете, ми залишимося,
Ще побачимося колись?
Інші казки
