Гість-старий
Давно це було, дуже давно. У ті часи селяни святкували початок жнив. Одягалися в усе найкраще і виходили в поле з серпами, але в перший день люди більше веселилися, ніж працювали.В одному селі жили три брати, бідні-пребідні. Навіть у свято жнив їм нічого було взяти з собою поїсти-попити, окрім шматка чорствого хліба та глечика води.
Ось вийшли селяни в поле, трохи попрацювали і сіли святкувати. Пісні співають, жартують, веселяться, тільки брати сидять понурі. Раптом з'явився в полі нікому невідомий дід. Іде повз селян, вітається. Усі відповідають, але ніхто не частує, поїсти-попити не пропонує. Підійшов дід до братів, привітався.
— Присядь, батьку, поїж із нами, — каже йому молодший брат.
— А чим частувати збираєшся? — дивуються старші брати.
— Що самі їмо, те й йому дамо!
Присів дід до них і питає:
— Усі співають, усі веселяться, а ви чого невеселі?
— Яке веселі — пустий хліб їсти та водою запивати!
— Нічого, налийте, вип'ємо хоч води, — весело каже дід.
Узяв молодший брат глечик, а в ньому — густе червоне вино! Випили і стали заїдати чорствим хлібом.
— Подивіться он на ту горку, чи не вівця там? — питає дід.
— Ні, це великий камінь, — відповідає старший брат.
— А ти піди подивися, може, і не камінь.
Піднявся молодший брат на горку, дивиться, а там — туша відгодованої вівці та білий хліб поруч, ніби для нього покладені.
Зажарили брати вівцю, і пішов бенкет. Затягли брати веселу пісню. Дивуються жнеці, сміються: чого голодранці розспівалися і чим вони гостя частуватимуть — адже їм самим нічого їсти!
Закінчили вони бенкетувати, і питає дід старшого брата:
— Чого ти хочеш, чим тебе наділити?
— Мені б землі трохи, прогодував би я тоді сім'ю!
— Буде в тебе земля і їжа, поки будеш гостинним.
Потім питає дід середнього брата:
— А ти про що мрієш?
— Мені б худобою обзавестися!
— Добре, будуть у тебе стада тучні, поки будеш гостинним.
І звертається дід до молодшого брата:
— Скажи і ти, сину, чого тобі хочеться?
— Добру господиню в домі, щоб гостей привітала та діло всяке любила.
— Важку задачу ти мені задав! Підходящих на світі всього дві — одна заміжня, в іншої сьогодні ввечері весілля. Та так і бути, спробую, може, зможу віддати її за тебе.
Наділив дід старшого брата землею та хлібом, середнього — великим стадом, а молодшого привів до царського палацу, де йшло весілля.
Дід цей був чарівник. Викликав він дощ, вітер, щоб був привід просити притулку, і постукав у двері. Відкрили слуги, і попросив дід впустити їх, непогоду перечекати. Але не дозволив цар путників впускати: чужі люди, мовляв, на весілля лихо можуть накликати.
Тоді дід штовхнув двері ногою і розбив їх.
Увійшли несподівані гості до зали. А там повно народу, наречений із нареченою сидять за весільним столом.
— Іди прогнай нареченого і сідай поруч із нареченою, — каже дід хлопцю.
Той так і зробив. Розсердився цар, розгнівався.
— Даремно ти сердишся! — каже йому дід. — Ось цей бідняк її наречений, а не царевич. А не віриш, так перевіримо! Дамо обом по паростку лози. У кого зацвіте лоза і дасть виноград, тому й дістанеться наречена.
Цар подумав, що дід з глузду з'їхав, але все-таки погодився.
Принесли паростки, дали в руки царевичу та бідняку. Паросток у руці бідняка налився соком, зазеленів листям, а потім вкрився гронами винограду. А паросток у руках царевича залишився таким, яким був.
Нахмурився цар, а дід засміявся.
— Все одно не віддам вам наречену! — кричить цар.
— Віддаси! Як не віддаси! Бідняк її наречений, а не царевич! Не віриш, так зараз побачиш! Хто з нас правий, у того в руках смажений фазан оживе і злетить.
Узяв цар фазана з блюда — не оживає. Узяв дід смаженого фазана — оперилася пташка, махнула крилами і злетіла під стелю.
— Все одно не віддам наречену! — кричить цар.
— Дівчина сама піде за того, хто спляше на вістрі кинджала! — відповідає дід.
Не хочеться царевичу втрачати наречену. Вийшов він танцювати. Наступив на вістря кинджала і поранив ногу.
Вийшов танцювати бідняк і закрутився в танці на вістрі кинджала.
Піднялася наречена, підійшла до бідняка — ніхто не наважився її зупинити.
Покинула наречена палац разом із дідом і юнаком. Прийшли вони туди, де жили брати. І поставив дід молодим новий дім на краю села. Зібрав він їх потім усіх і сказав на прощання:
— Будете щасливими, поки будете гостинними.
Зажили брати щасливо, не знають більше ні горя, ні потреби.
Минув час, може, мало, а може, і багато. І ось одного разу вирушив дід провідати братів, дізнатися, як вони живуть, як його наказ виконують. Викликав він дощ, вітер і постукав у двері старшого брата:
— Зроби ласку, притули на ніч.
— Іди геть, на вас, на заїжджих людей, хліба не напасешся!
— Коли так, живи, як і раніше! — промовив дід і постукав у двері середнього брата.
Середній брат теж не впустив несподіваного гостя.
— І ти живи, як і раніше! — сказав дід і відправився до молодшого з братів.
Постукав. Відчинила двері господиня. Не впізнала вона діда.
— Пусти мене, добра жінко, переночувати.
— Заходь, гостем будеш, — запросила вона, хоча й не до ладу був гість — чоловік у неї лежав при смерті.
Посадила жінка діда, а сама зарізала курку, приготувала вечерю і стала накривати на стіл.
— Де ж господар? — питає в неї дід.
— У родичів своїх, — збрехала вона — не хотіла псувати гостю настрій — і пішла до льоху за вином.
Дід знав, що господар лежить хворий у сусідній кімнаті, і вилікував його.
Принесла жінка вино і бачить — за столом її чоловік, здоровий! Здивувалася вона, але виду не подала, а сказала:
— Добре, що ти повернувся, нудно гостю без господаря.
— Дякую, — каже дід. — Гарними ви виявилися людьми, і доля у вас буде добра.
З того дня молодший із братів став жити ще краще, а старші бідували, як і раніше.
Інші казки
