Цикара
Що було, те було, а чого не було, того й не було.Жив-був маленький хлопчик. Померла у нього мати. Батько потужив-потужив і привів у дім іншу, злу-презлу.
Не полюбила мачуха свого пасинка: "Зіжну, — думає, — хлопця зі світу, тоді чоловік одну мене любитиме." І пропав би хлопчик, якби не його вірний друг. Це був Ікара, великий добрий бик. Зранку виводив його хлопчик на зелений луг, пас там до вечора, а в спекотний час ховав Ікару в тінь або купав його в річці. І поруч із другом забував хлопчик своє горе.
Бачить мачуха: не позбутися їй пасинка, поки він з Ікарою дружить. І вдалася хворою. Лежить і стогне.
Злякався чоловік.
— Чим тобі допомогти? — питає.
— Ох, чоловіче, — стогне мачуха, — звари-но ти для мене серце Ікари та його печінку. Я їх з'їм і одразу видужаю.
День минає, другий, третій, не встає хитра мачуха з ліжка, плаче, зітхає, от-от помре.
Робити нема чого. Взяв батько найбільший ніж і став гострити його об камінь, тільки іскри сиплються.
Побачив це хлопчик і питає:
— Батьку, навіщо тобі такий великий ніж? Для чого ти його гостриш?
— Бачиш, сину, — відповідає батько, — мушу я Ікару зарізати.
— Почекай, батьку, — попросив хлопчик, — дай я напою його востаннє.
Повів хлопчик Ікару до струмка, поїть його, а сам плаче.
Раптом чує він людський голос: — Чого ти плачеш, друже? Яка біда з тобою трапилася?
Озирнувся хлопчик, нікого нема. "Ну, — думає, — здалося мені цей голос." А Ікара дивиться на свого друга розумними очима, ніби відповіді чекає.
— Ех, Ікаро, Ікаро, зарізати тебе хочуть, — сказав хлопчик.
— Знаю, друже, — відгукнувся голос, — знаю й те, що без мене життя тобі не буде.
Зрозумів хлопчик, що це Ікара з ним говорить.
— Біжи-но ти додому, — сказав Ікара, — захопи з собою глечик води, гребінець і точило, сідай на мене, втечемо звідси.
Хлопчик так і зробив. Взяв він глечик, гребінець і точило, сів верхи на Ікару, і вони помчали.
Чекав, чекав батько, пішов до струмка — нема там ні хлопчика, ні Ікари. Дізналася про це мачуха, миттю зіскочила з ліжка, відчинила хлів, вивела звідти величезну свиню з жахливими іклами і каже їй:
— Біжи за хлопчиком і Ікарою, наздоганяй їх і вбий!
Біжить свиня, іклами блищить, немов шаблями, ось-ось наздожене.
Почув Ікара топіт, озирнувся і кричить хлопчику:
— Біда, друже! Смерть за спиною. Швидше вилий воду з глечика.
Виплеснув хлопчик воду, бачить — за спиною стало бур-море, а по морю пливе свиня, захлинається, рилом хвилі ріже.
Далеко помчалися друзі, поки свиня море перепливала. Заспокоївся хлопчик, а Ікара каже:
— Ну-но озирнись, чи не видно чого?
Повернув хлопчик голову і відповідає:
— Щось схоже на муху видніється, чи то повзе, чи то летить.
— Це свиня! — крикнув Ікара.
А свиня тут як тут. Ось-ось наздожене Ікару.
— Кидай швидше гребінець! — крикнув Ікара.
Кинув хлопчик гребінець, і став за ними цілий ліс.
Такий густий, що навіть миша хвостом не поверне. А свиня, знай собі, ріже ліс гострими іклами, пробивається крізь хащі.
Знову друзі від неї помчалися. Та недовго їм радівати довелося. Озирнувся хлопчик і бачить: знову з'явилося вдалині щось схоже на муху, чи то повзе, чи то летить. Не встиг він сказати про це Ікарі, як свиня знову тут як тут, вищить, хрипить, іклами блищить, ось-ось наздожене.
— Кидай точило! — крикнув Ікара.
Кинув хлопчик точило. І виросла перед свинею крута гола скеля висотою аж до самого неба. Стала свиня різати камінь іклами, робити в скелі собі сходинки. Сходинка за сходинкою, глядь, свиня вже на вершині скелі. Розігналася свиня, посковзнулася, впала в прірву, забрала з собою наше і ваше горе.
Тепер друзям можна й дух перевести. Вийшли вони у чисте поле до високого тополя. Такого високого, що верхівка його торкалася хмар.
— Піду-но я, — каже Ікара, — поброди по полю, трави поїм, сили підкріплю. А ти, друже, лізь на дерево. На самій верхній його гілці висять дві сопілки, одна весела, інша сумна. Сиди на гілці, та дивись — не злазь без мене. Нудно стане, зіграй на веселій сопілці, злітаються до тебе птахи, принесуть їжу й питво, метелики гарні прилетять, спляшуть під твою музику. А якщо я тобі знадоблюся, візьми сумну сопілку, не встигнеш ти заграти на ній, як я перед тобою з'явлюся.
Зліз хлопчик на верхівку тополя, зняв з гілки веселу сопілку, приклав до губ, подув, і все навколо заспівало, затанцювало.
І треба ж було, щоб почув його гру один пастух.
Пішов він на звуки сопілки, став під тополем, підняв голову, бачить: сидить на дереві хлопчик, грає на сопілці, а навколо нього гарні метелики танцюють, птахи кружляють, щебечуть, хлопчику підспівують.
Тут би й самому пастухові сплясати, повеселитися, та він був людиною злою, заздрісною. А злі люди радіють чужому горю. От і задумав пастух забрати у хлопчика його радість.
— Злазь, — каже, — з дерева, покажи мені свою сопілку.
Та скільки б пастух не благав, хлопчик залишився сидіти на гілці. Адже Ікара не велів йому спускатися з тополя.
Пішов злий пастух до палацу і каже цареві:
— Так, мовляв, і так, ваша величність. Сидить на верхівці тополя хлопчисько, грає на сопілці, а від його музики весело на весь світ. Хотів я привести його сюди, щоб він вас повеселив, та він не хоче.
— Як це не хоче? — розгнівався цар. — Гей, слуги! Негайно зняти хлопчиська з дерева й посадити у в'язницю!
Слуги послали за хлопчиком стару чаклунку. Іде чаклунка, одною рукою тягне маленьку козочку, а в іншій тримає шило.
Стала вона під тополем і давай колоти козочку шилом. Боляче козочці, блеє вона, та так жалісно, що хлопчик перестав грати і кричить старій з дерева:
— Бабусю, бабусю, що ти робиш? Навіщо козочку мучиш?
— Ох, синочку, — відповідає чаклунка, — зарізати її хочу на обід, та ніяк не можу. Будь ласка, допоможи мені, а то я з голоду помру.
Пожалів хлопчик стару, зліз із дерева. Провела чаклунка рукою по його волоссю, і заснув хлопчик. Тут прибігли царські слуги, схопили його й понесли. А сопілки так і залишилися висіти на гілці.
Прокинувся хлопчик у в'язниці. Навколо в'язниці дев'ять стін, у кожній стіні міцні двері, на кожних дверях надійний замок.
Згадав хлопчик про сопілки, про свого друга Ікару і заплакав. Раптом він побачив ворону.
— Вороно, вороно! — крикнув хлопчик. — Куди ти летиш? Куди поспішаєш? Заради щастя своїх дітей, лети у чисте поле до високого тополя, зніми з гілки мої сопілки, принеси мені!
— А хто в мене камінням кидав? — сказала ворона. —
Ні, сиди краще тут, за дев'ятьма замками, а то й моїх дітей камінням закидаєш!
Полетіла ворона. Хлопчик ще сильніше засмутився. Раптом він побачив горобця.
— Горобчику, горобчику, заради життя своїх пташенят, лети у чисте поле до високого тополя, принеси мені мої сопілки, — попросив хлопчик.
— А хто нам, горобцям, сітки розставляв? Хто наші гороб'ячі гнізда руйнував? — сказав горобець. — Ні, для моїх пташенят краще, якщо ти залишишся тут, за дев'ятьма замками.
Полетів горобець, а хлопчик ще більше зажурився. Бачить — летить ластівка. Заспівав їй хлопчик пісеньку. Співає, а сльози так і ллються з його очей:
Ластівко, ластівко,
Ластівко-касаточко!
Ти лети-но у поле,
Сядь на гілку тополя,
Принеси мені дві сопілки.
У них і горе, і веселощі.
Сумна сопілка заплаче —
Вірний друг до мене прискаче,
А весела заспіває —
Цілий світ танцюватиме!
Пожаліла його ластівка і принесла хлопчикові обидві сопілки. Взяв хлопчик сумну сопілку, приклав її до губ, подув — і заплакала сопілка. Почув її Ікара і побіг до хлопчика. Перші двері проломив, другі збив, треті звалив. Четверті зруйнував, п'яті в тріски перетворив, шості зламав, сьомі розніс, восьмі прошибив, а у дев'ятих дверей ледве не загинув — ріг зламався у Ікари.
Зажурився Ікара: не шкода йому зламаного рога, а шкода полоненого друга. Тут, звідки ні візьмись, вискочила миша.
— Хочеш, — каже, — ріг тобі приживлю? Тільки ти за це повинен померти, а я твоє м'ясо з'їм!
— Гаразд, — погодився Ікара, — приживляй швидше!
Приживила миша зламаний ріг. Кинувся Ікара вперед, вибив останні двері, підставив хлопчикові спину — і тільки їх обоїх і бачили!
Знову забрався хлопчик на верхівку тополя. Попрощався з ним Ікара і, немов нічого не сталося, пішов у поле.
Сидить хлопчик на дереві, грає на веселій сопілці,
та раптом туга на нього напала, захотілося йому Ікару побачити. Взяв він сумну сопілку, грає годину, другу, а Ікари нема як нема. Що робити?
Зліз хлопчик з тополя, пішов шукати свого друга. Шукав-шукав і знайшов його посеред галявини мертвого. Припав хлопчик до тіла Ікари, плаче, заливається, так гірко, що трави перестали рости, птахи більше не літали, квіти не цвіли, метелики сльози роняли.
— Ікаро, мій Ікаро! — плаче хлопчик. — Як жити без тебе?
Раптом, нізвідки взявшись, вискочила миша. Обідати! Вона прийшла поласувати яловичиною. Побачила миша, як хлопчик страждає, і каже йому:
— Хочеш, я оживлю твого Цикару? Тільки ти за це помреш, а я твоє м’ясо з’їм.
— Нехай я помру, — сказав хлопчик, — аби Цикара був живий.
Побігала мишка по галявині, знайшла якусь травичку, потерла нею Цикару, і він ожив. Обійняв хлопчик Цикару, гладить його, пестить, цілує, а Цикара то й то лизне хлопчика своїм великим язиком.
— Ну, годі! — сказала миша хлопчику. — Пора тобі і вмирати, а то я зовсім проголодалася!
Побігала вона по галявині, знайшла отруйну травичку, принесла її в зубах і подає хлопчику. Узяв хлопчик отруйну травичку, востаннє подивився на Цикару. Нічого, — думає, — я загину, зате мій друг спасений.
Але тільки хлопчик підніс до рота смертельну травичку, як миша його зупинила.
— Постривай! — каже. — Скільки живу, а таких друзів, як ви, ще не бачила. Так уже й бути! Дарую тобі життя. Живіть вічно!
Сказала і зникла в траві.
Сів хлопчик верхи на Цикару, і помчали вони в інші краї, де немає ні злого пастуха, ні хитрої чаклунки. Знайшли вони інше поле і тополю, ще вищу за попередню. Цикара ходить полем, щипле травичку, а хлопчик сидить на верхівці тополі, грає на веселій сопілці, сам радіє і весь світ веселить. А тільки він прикладе до губ сумну сопілку, як Цикара в ту ж мить перед ним з’являється.
Інші казки
