Ялинка
Жив один купець. Він був настільки багатий, що багатшим уже й бути не можна. Їздив він з місця на місце і торгував. Одного разу подумав купець: "Все я перекупив, що було поруч, поїду-но я кудись у далекі краї торгувати". Навантажив на свого мула поклажу з одного золота та срібла, захопив їжі на дорогу і поїхав.Ось їде він лісом. А ліс густий, глухий, ялини в саме небо упираються. Темніє. Що робити купцю? Сам-то він ще зможе влізти на дерево, але мула не втягнути ніяк. Зовсім стемніло, ні зги не видно, пальцем у власне око потрапиш — не помітиш. Думав, думав купець — залишитися на ніч у лісі, лізти на дерево чи йти далі? Подумав — вирішив вибратися з лісу. Витягнув свого мула батогом і поплівся. Брели, довго брели, вибралися-таки з лісу…
Дивиться купець — тягнеться вузька вуличка, по боках — плетені. Пішов уздовж плетня. Дивиться — в кінці вулички хатина дерев’яна з самих гілок та сучків, а навколо все ліс.
Підійшов купець до хатини, гукнув:
— Гей, господарю!
Вийшов старий, увесь у лахмітті.
— Що треба?
— Зроби добру справу, дай нічліг на сьогодні.
— У мене і на двох місця ледве вистачає, куди мені ще третього класти, — каже старий, — і дружина хвора, не можна її турбувати.
Що робити купцю? Іти нікуди, ні села навколо, ні хати. Просить він старика, просить, ніяк не упросить. Дал йому потім п’ять золотих — ледве умовив.
— У хаті місця немає, — каже господар, — хіба що переночуєш на ґанку?
— Тільки впусти мене, я й там переночую. Тільки б не залишатися вночі на вулиці.
Зняв купець поклажу з мула, підсипав йому соломи і увійшов у хату. А в хаті дружина цього старого вагітна, ось-ось народить. Пообідали вони, зустріли Новий рік і пішли всі спати. Вийшов купець, зняв свою бурку з мула і влаштувався на ґанку спати.
Ще й зоря не зайнялася, як вибігає старий і кричить купцю:
— Давай рушницю, моя дружина родила.
Витягнув купець з-під голови рушницю і вистрілив, та так, що мало не розніс все навколо.
— Дівчинка чи хлопчик? — запитав купець.
— Хлопчик, — каже господар, взяв рушницю і ще сам на радощах з неї вистрілив.
Пішов старий, а купцю назавтра багато ходьби, ліг він поспати ще трохи. Тільки задрімав, прилетіли два голуби і почали сперечатися, як їм записати долю новонародженого в книгу долі. Один голуб каже:
— Його доля буде така: тільки виповниться йому дванадцять років — або з дерева впаде і розіб’ється, або у воді потоне.
Другий голуб каже:
— Ні, його доля буде така: все багатство цього купця, що тут лежить, дістанеться йому.
Сперечалися вони, сперечалися, але другий узяв верх, і записали, що доля цього хлопчика буде така: скільки є багатства у цього купця, все його майно і все золото та срібло — все перейде в руки новонародженого.
Закінчили голуби розмову і зникли. А купець все чув. На ранок встав купець, увійшов у хату, зустрів його господар, як належить гостя зустрічати в день Нового року. Але купець засумував, так засумував — і голосу не подає. Зібрався він уже йти і каже господарю:
— Попрошу я тебе про щось. Виконаєш — половину всього золота та срібла, що везу з собою, віддам, так що на все твоє життя вистачить.
— Що ти такого просиш, щоб за стільки золота не віддати? — каже старий.
Так чи інакше, поговорили вони, посперечалися, віддав купець половину свого золота, взяв дитину, завернув у бурку і повіз. Довго сварилися дружина з чоловіком, довго лаяла вона його, що продав дитину, але вже пізно було.
Їхав, їхав купець, а ліс все густіший — дерева все вищі, такі високі, що верхівки в небо упираються. Дістав купець мішок, поклав туди дитину, зав’язав, підняв на вершину найвищої ялини і міцно прив’язав там. "Тут, — думає купець, — якщо нічого іншого не станеться, так хоч орли його склюють". Зліз униз, подивився ще раз угору і пішов своїм шляхом.
Минув день, другий. Ось виходить на полювання цар із усім своїм військом. Прийшли вони в той ліс. Один мисливець відстав від інших, зайшов у глиб лісу, подивився вгору і бачить — висить на самій верхівці ялини мішок із чимось. Хотів він був вистрілити, але ніби щось схопило його за руку і зупинило. Побіг мисливець до царя і доповів:
— Великий государю! В такому-то місці в лісі, на одному дереві, на самій верхівці висить мішок, і там хтось ніби плаче.
Цар негайно послав туди людей. Прийшли вони, влізли на дерево, зняли мішок і обережно спустили його вниз. Розв’язали мішок і знайшли плачучу дитину. Цар наказав віднести дитину до свого палацу.
Закінчилося полювання, зібралися всі до царя в палац. Що там у лісі було звірів — усіх додому привезли. А цю дитину цар залишив у себе і назвав її Єловиком.
Іде час. Виповнилося хлопчикові дванадцять років. Виріс він розумним, став правою рукою царя.
Одного разу приїхав купець у те царство по справах, застала його ніч біля палацу, попросив купець у царедворців дозволу зупинитися на нічліг. Впустили його ночувати і добре, з пошаною прийняли. Бачить купець: ходить хлопчик, а йому всі кричать:
— Єловик, йди туди, Єловик, йди сюди! Задумався купець, засумував. Потім запитав:
— Чому ви його Єловиком звете? Засміявся один радник царя і каже:
— Одного разу пішов наш цар на полювання в ліс. Один із його мисливців побачив на самій верхівці дерева мішок із чимось. Негайно прибіг до нас і доповів. Послав цар людей, зняли мішок з дерева, знайшли там дитину, забрали її до палацу і виростили. Назвали її на пам’ять про ту ялину Єловиком.
Зрозумів купець, що це та сама дитина, яку він у старого в хатині купив і на верхівці ялини в мішку повісив. Думав, думав купець, придумав: "Давай пошлю його з листом додому і накажу вбити, так і розправлюся з ним".
Запитав купець радника, чи не можна послати хлопця по справі додому. Погодився радник.
Написав купець листа: "Як прийде цей юнак, негайно з нього голову зніміть".
Додав юнакові листа і відправив.
Пішов Єловик — йде він, по дорозі зустрічає старого.
— Здоров, хлопче, куди це ти йдеш? — питає старий.
— Іду до такого-то купця в дім, несу ось цей лист. Узяв старий листа, надірвав його і прочитав: "Щось не так, — подумав старий, пожалів юнака і вирішив врятувати його.
— Ми зробимо так, — каже він, — я напишу тобі інший лист, ти й віднесеш його дружині купця.
Дістав старий олівець і написав: "Цього юнака, як прийде, без затримки одружіть на моїй дочці".
Узяв Єловик листа і пішов до купецького дому. Тільки прийшов, зустрічає його дружина купця. Дістав він листа і віддав.
Прочитала дружина листа, побігла, купила весільний одяг і одружила його на своїй дочці. Полюбили один одного дочка купця і юнак, так полюбили — не розлучаються зовсім, так усі разом і ходять.
Минуло багато часу. Подумав купець: "Певно, уже давно зняли голову Єловику", — і повернувся додому. Тільки підійшов і бачить: прогулюється Єловик разом із його дочкою по саду. Ударило його в серце, ніби грім розірвався, але не подав виду, приголубив як дочку, так і Єловика. А дружина біжить до нього з радістю: "Як, мовляв, ти наказав, так і обвінчала їх негайно".
Що робити? Злиться купець, злиться, зубами скрегоче. Настав вечір. Пішов купець до слуг, що вапно для нього в печі випалюють, і сказав:
— Сьогодні вночі пошлю до вас людину, як прийде, схопіть її і киньте в піч без затримки.
Приходить додому і каже дружині:
— Сьогодні не ходіть ніхто до вапняної печі, а то кинуть у піч і спалять. Туди тільки Єловик піде.
Почула це дружина Єловика і каже чоловікові:
— Сьогодні батько пошле тебе до вапняної печі, ти дивись не ходи, а то спалять тебе. А ти вийди і походь по двору, погуляй годину-дві, потім повернешся.
Минула година, приходить купець і каже Єловику:
— Побіжи-но на хвилину до вапняної печі, скажи, щоб до завтрашнього дня випалили вапна пудів двадцять.
Одягнувся Єловик, вийшов — тільки не пішов туди, куди його купець послав, а зійшов, як його дружина навчила, на двір і чекає.
Подумав купець: "Певно, уже спалили Єловика в печі", — і пішов перевірити, чи помер?
Тільки підійшов до печей, подумали слуги: "Це і є той чоловік, якого господар наказав спалити", — схопили купця і кинули просто в піч. А Єловик погуляв годину-дві і повернувся додому до дружини.
Згорів купець, і все його багатство дісталося цьому синові бідняка — Єловику. Зажив він щасливо з дружиною.
Інші казки
