Про жадного попа та спритного діда
У одного бідного старого та його дружини була пара волів. Правду сказати, хороші були воли, тільки дуже вже туго стало стареньким. Навіть дітей годувати нічим. Поговорили вони й вирішили:— Відведемо цих волів на ярмарок, продамо, хоч на час буде що їсти. Там, глядиш, і діти трохи підростуть, працювати зможуть, щоб себе прогодувати.
Привів цей старий волів на ярмарок. Тільки почім продавати не знає — ніколи йому раніше не доводилося волами торгувати.
Дуже всім його воли сподобались, оточили його, питають:
— Почім продаєш?
А старий не знає, що й відповісти.
Тут прийшов і піп:
— Продаєш, рабе Божий, волів?
— Так, продаю, ваше священство, дуже нуждаюсь, сім’ї їсти стало нічого, тому й продаю.
— Продай мені.
— Будь ласка.
— У скільки ж ти їх ціниш, що тобі дати?
— Я бідний старий, чи ж обманете ви, священник, Божий чоловік, мене? Дайте мені самі стільки, скільки мої воли коштують, я запитати не буду...
Усім відомо, що немає більших шахраїв і обманщиків, ніж попи. Ось і цей піп став клястися й божитися:
— Сину мій, хіба ж я тебе обманю? Нехай благословить тебе Христос Спаситель, хрест Його на тобі. Даду тобі велику ціну — тридцять рублів за пару твоїх волів.
Погодився довірливий старий:
— Беріть, святий отче. Нехай дасть вам Христос знайти в них радість і користь.
Радіє піп, що так дешево купив, старого дурня обдурив. Відлічив швидше гроші й погнав волів.
Повернув додому й старий.
«Мало що-то я отримав грошей, як далі сім’ю годувати, — думає він, — та що вже робити? Продав за божеську ціну, і все тут».
Тільки прийшов додому, питає дружина:
— Почім продав?
— За тридцять рублів, піп купив, сам божеську ціну призначив, — каже чоловік.
Закричала дружина:
— Ти з розуму з’їхав? Здурів? Що це ти наробив? Обдурив тебе піп, обдурив, погубив, хай він буде проклятий!
Оправдується старий:
— Піп — Божий чоловік, намісник Бога на землі, не став би він мене обдурювати. Він сказав, що дав дорожче, ніж наші воли коштують.
Журиться дружина, та що вже робити — не бити ж їй свого старого дурного чоловіка, з яким все життя прожила. Тільки надулась на нього і грошей не бере.
Так і живуть вони не в злагоді. Приготує дружина обід, поставить на стіл, дітей нагодує й піде куди до сусідів, і не розмовляє з старим. Прийде він, поїсть, візьме мотику й потягнеться знову на роботу.
Прожили вони так у сварці цілий тиждень. А старий все думає, голову ламає, як свою помилку виправити, як перед дружиною й дітьми виправдатися?
Думав-думав і придумав. Вирішив: якщо піп-шахрай мене обдурив, то й я більше простаком не буду — тепер я жадібного попа обдурю! З вовками жити, по-вовчому вити — більше ніколи не дам цим жулікуватим попам себе обманювати. Сам тепер хитрим стану!
Встав одного разу цей старий, взяв попівські гроші й вирушив знову на ярмарок. Купив там собі за шість гривень шапку, надів її й ходить, а решта грошей у кишені тримає.
Пройшовся по ярмарку раз-другий і бачить — стоїть піп, що його волів купив. Кинувся старий до нього, привітався й питає:
— Ну що, добрі мої воли?
— Дай тобі Боже добра, добрі, дуже добрі, — каже піп.
— Я ж казав, що добрі.
Поговорили вони, і сказав старий попу:
— Якщо ти задоволений моїми волами, попрошу тебе про щось, не відмов.
— А що таке?
— Дуже я вдячний тобі, що гарну ціну дав, хочу пригостити тебе обідом. Тільки прошу тебе, приведіть із собою ще гостей, скільки є в місті твоїх друзів — чи то благочинний, чи єпископ — і приходьте всі разом у такий-то духан. Пригощу вас усіх за свій рахунок.
Жадібний піп на їжу й дуже любить поїсти за чужий рахунок. А тут видався випадок за рахунок дурного простолюдина всіх своїх друзів-попів пригостити. Зрадів піп, аж загорілись у нього очі.
— Обов’язково ми всі прийдемо, чи варто просити про це?
А старий побіг у цей духан і каже духанщику:
— Гості у мене сьогодні. Приготуй їжу кращу.
Потім дав йому вперед двадцять п’ять рублів і сказав:
— Тільки, як прийде час платити, я зніму шапку й крикну: «У розрахунку, хазяїне?», а ти відповідай: «У розрахунку».
— Добре, — з радістю погодився духанщик. — Але знай, що на двадцять п’ять рублів і сто чоловік не наїдять, а в мій духан стільки не поміститься. Не хочу, добрий чоловіче, тебе обманювати.
— Скільки дав, стільки й дав, — відповів йому дід. — Тільки виконай нашу угоду. І подавай усе найкраще.
Усіх запросив піп на дарову обідню — і благочинний там, і єпископ, і дячка не забули, і ще п'ятнадцять різних священиків — вся околишня піпська братія зібралася за чужий рахунок пити й гуляти.
Прийшли до духану, і зустрів їх усіх гостинний господар.
Сіли. Почалися тости. Пили, їли, наїлися, напилися — усього вдосталь. Повеселилися й устали.
Прийшов час розраховуватися за їжу, зірвав дід шапку з голови й кричить:
— В розрахунку, господарю?
— В розрахунку, — одразу відповів духанник.
Здивувалися всі такому розрахунку, а піп повернувся до діда й каже:
— Дуже я тобі вдячний за частування, скажи тільки, як це ти вмудрився нічого за такий обід не заплатити?
— Ех, ех! Шкода, не змогли ви з усіма святими отцями попирувати вдосталь, мало поїли, а то в мене така шапка, що хоч на п'ятдесят карбованців наїж, а зніми її перед духанником — і одразу за все розплатишся.
Причепився тут піп: продай, продай мені цю шапку.
— Ні, — каже дід, — і не проси, яка користь мені від биків, вовк їх їж! А ця шапка — вона мені від предків самим Богом послана, вона всю мою родину годує, як я розлучуся з нею, як прогнівити Бога?
Думає піп: «З биками-то я його гарно надув, ось би ще цю шапку дістати — отоді б я розбагатів».
Не відстає піп:
— Ні, уваж уже служителя Божого, продай шапку.
Просив, просив, на пресвяту Діву Марію посилався, на всіх святих угодників, упросив-таки діда.
— Добре, так і бути, давай двісті карбованців і бери шапку, — каже дід.
Відлічив піп йому гроші, взяв шапку й побіг, поки дід не передумав. Біжить до себе додому, а в думках уже прикидає, яку тьму грошей він з такою шапкою заощадить, скільки прибутку матиме.
Минув тиждень.
Пішов піп із шапкою на ярмарок. Підійшов до благочинного, який тут теж вигідні покупки собі придивлявся, і запросив його обідати. Запросив ще всіх місцевих попів, і пішли всі разом у той самий духан пирувати.
Прийшли, сіли.
— А ну, подавайте нам їжу, яку кожен попросить! — наказує духаннику піп.
Подають їм усього їжі та питва, що кожен замовить. Знає духанник, що в попів завжди багато грошей, от і старається з усіх сил угодити.
Поїли запрошені попи рясно, попили вина вдосталь і, наситившись, устали, щоб іти.
Зірвав піп з голови чудову шапку й кричить:
— В розрахунку, господарю?
Тільки чомусь ніхто йому не відповідає: «Добре, в розрахунку!»
Знову й знову кричить підпилий піп:
— В розрахунку, господарю?
І шапкою махає.
Розсердився нарешті духанник:
— Ти що, піпе, з розуму з'їхав, який розрахунок, де гроші? Видно, перепив ти зайвого в моєму духані.
Кинувся до попа, щоб той утекти не встиг:
— Платіть зараз же гроші, бо голови вам відірву, поліцію покличу. Усі в духані бачать, що ти з друзями попирував, а платити не хочеш!
Тут і всі присутні в духані почали неодобрливо про жадібність попа висловлюватися. А в попа стільки грошей із собою нема.
Робити нічого, виступили вперед благочинний і єпископ:
— Видно, без грошей запрошував піп, що ж, заплатимо! — і розрахувалися з духанником у складчину.
Наглотався піп сорому, йде додому ледве живий, хай твій ворог так додому приходить. Зрозумів піп, що цього разу його провів дід, і побіг до нього.
Біжить злий піп, як скажений, сам думає:
«Не втече він від мене живим за таку справу».
А дід розуміє, як і що з попом було, і що піп тепер думає.
«Скоро треба чекати попа в гості» — думає дід.
Забив дід курку, набрав її кров у мішечки і повісив мішечки дружині й дітям на шию під коміри. Домовився з родиною про все, що робити, приготував ножик і чекає попа.
Прибіг жадібний піп. Кричить, лається; ось-ось кинеться на діда й голову йому відірве.
А дід зустрічає його шанобливо й по-доброму, ніби нічого й не сталося:
— Прошу до нас, наш добрий святий отче, що накажете?
Як почав кричати піп:
— Ти мене обдурив, проклятий старий! Що ти мені за двісті рублів продав?
Гримасничає старий, жметься, все обличчя в кулачок стиснув:
— Ні, добрий чоловіче, хіба ж би я тебе обдурив, це все моя жінка винувата. Це, мабуть, через її гріхи Бог позбавив шапку чарівної сили. А я, хіба ж би я скривдив такого доброго Божого чоловіка?
Вихопив тут старий із кишені ножик, кинувся до жінки і зарізав її. Впала вона, ноги простягнула. Схопив потім своїх дітей, перерізав їм обом горло, шпурнув їх на підлогу, а сам усе кричить, їх лає.
Збіглися на крик сусіди, старика схопили і кричать попові:
— А ти що тут робив? Чим старика до такого стану довів? Бачиш, людина з розуму з’їхала, жінку, дітей убиває, а ти, такий здоровенний, не міг утримати? Зараз і з божевільним стариком, і з тобою розберемося!
Оправдується переляканий піп:
— Він і мене надув, і сам же своїх дітей і жінку зарізав. Скажений, мабуть, якийсь... Що тільки мене сюди привело?
Перелякалися всі, бачать — ллється кров, так і застигає калюжами.
Нарешті встав старий і каже:
— Що вас турбує? Я власних дітей і жінку зарізав, я ж їх усіх і оживлю, хай тільки цей піп при всіх слово дасть, що від мене відстане.
— Нічого мені твого не треба, — заревів переляканий піп, — оживи тільки їх швидше, щоб мене відпустили.
Підійшов старий до жінки, пробурмотів щось, ніби заклинає її, потім приставив їй до горла свій ніж тупим кінцем. Схопилася вона.
— Ах, що це, стільки гостей, а я ніби заснула! — каже.
І дітей так само оживив старий. Діти схопилися, радісно застрибали і побігли гуляти.
Дивуються всі, очам своїм не вірять, — що це за диво вчинив старий.
Так і пішов піп ні з чим; та ще й радий, що так легко від цієї метушні відбувся, забув і думати про шапку.
Іде піп, думає: а добре б мати такий ножик. Ось би тримав у страху всіх селян у своєму приході, що спокою не дають, завжди скаржаться на мою жадібність.
Минув час. Знову вирушив піп на ярмарок. Знову зустрілися вони зі старим. Старий, звичайно, як завжди, про своїх биків питає — як вони?
— Гарні бики, нічого, дякую, — каже піп.
Згадали і про те, що в той пам’ятний день було.
— У всьому ти мене обдурив, у всьому провів, але той ніж мене зовсім з розуму зігнав, — каже піп. — Адже сам своїми очима бачив, як ти трьох на смерть зарізав і тим ножем оживив.
— Ех, ех! Не май я того ножика, нікуди б ні моя жінка, ні мої діти не годилися, — хвалиться старий.
— Ось би мені мати такий ніж, — каже піп, — дуже тебе прошу, вважай мене, Божого служителя: поступися ним, що хочеш проси натомість.
Не віддає старий, упертий, як той мул, а піп не відступає. Умовив-таки піп старика, упросив його.
Продав старий свій ніж за п’ятдесят рублів і каже:
— Дивись тільки, обережніше. Правда, він у мене вчений, але все ж небезпечно, з розумом з ним поводься, як би не вийшло чого.
Прийшов піп додому, хоче спробувати ніж у ділі. Дивиться він на своїх і все хоче до чогось причепитися. Знайшов-таки привід, почав бурчати, лаятися, пішла лайка, роздалися крики, розгорілася бійка.
Вихопив піп цей ніж, схопив жінку і зарізав її.
Побачила це старша дочка попа, наречена, кинулася до батька, схопив і її піп, перерізав їй горло.
Сам стоїть і дивиться на них, посміхається.
Збіглися на галас сусіди, бачать — що бачать? Ворогові твоєму бачити, що вони побачили.
Так і закричали всі:
— З’їхав з розуму, збожеволів наш піп, всю свою родину перерізав!
А піп нічого, сміється.
— Що з тобою, що тебе з розуму зігнало, — кричать йому люди, — за що ти всю свою родину згубив? Такий-то ти Божий чоловік?!
Засміявся піп і каже:
— Розсердили вони мене, і я вирішив їх трохи налякати. Нічого, не бійтеся: я їх убив, я їх і оживлю.
Узяв він свій ножик і давай терти їм об шию жінки, сам примовляє щось. Тільки нехай так порадується твій ворог, як їй полегшало від цього. Хто ж оживить мертвого?
Довго мучився піп, вже й лікарів приводив, тільки нічого не допомогло. Тут-то зрозумів піп, що обдурив його проклятий старий і з шапкою, і з цим ножем.
Кинув він своїх мертвеців і побіг до старика — дорогу-то добре знає, вже третій раз бігає! Прибіг, гадюкою кинувся на старика.
— За що ти мене зруйнував, згубив всю мою родину, тепер-то я відплачу тобі! — кричить.
Схопив він старика, зв’язав йому руки й ноги міцною мотузкою з кінського волосу і потягнув до моря топити.
Притягнув, дивиться, на чому б від берега відплисти. Раптом бачить — пливе вдалині рибалка у човні. Перев’язав піп старика ще міцніше, щоб не втік, і побіг кликати рибалку.
Дивиться рибалка, кличе його піп, напружується. Ось і підплив до берега.
Як бути попу? Сказати рибалці, нащо йому човен потрібен, — так який дурень дасть йому човен, щоб людину топити!
Сумів же поп схитрувати, виманив човен.
Поки поп туди-сюди по берегу бігав та кричав на рибалку, побачив місцевий церковний староста (він там недалеко своїх овець пас), що поп щось на спині приволік та кинув.
«Давай-но, — подумав злодійкуватий староста, — непомітно стащу в нашого попа, що він там на землі залишив».
Підійшов і бачить — лежить на землі дід, зв'язаний по руках і ногах.
Запитав здивований староста:
— Що це з тобою?
— Так і так, — каже дід, — запросив я цього попа в гості, прийняв його з честю, зарізав для нього барана, що на днях у тебе купив, а він давай кричати, що це зовсім не баран, а собака: як ти смів мене, попа, Божу людину, собакою годувати! — кричить. Ось за це він тепер і втопить мене в морі. Він подумав, що це ти, наш церковний староста, вирішив над ним пожартувати і продав мені собаку замість барана. Тепер я загину. Потім він і тебе вбити збирався. Врятуй мене, розв'яжи ці мотузки, дай втекти! І сам швидше тікай від нашого божевільного попа, який всю свою сім'ю вже порізав, поки він і тебе не згубив.
Перелякався староста і розв'язав його. Дід швидко роздівся, одяг свій кинув і побіг.
Староста завмер від подиву, потім згадав, що поп і його вбивати збирався, і теж побіг куди подалі.
Приплив поп на рибальському човні і бачить — немає діда, тільки його плаття на землі лежить. Подивився поп, побачив у далині бігучого старосту, вирішив, що це і є дід, і погнався за ним.
Біжить староста від попа, від страху голову сорочкою закрив, кричить:
— Клянуся, не собака це була, а баранець, чудовий баранець.
І не слухає його поп. Догнав, міцно вдарив палицею по голові, руки-ноги зв'язав і кинув у човен.
Відплили подалі на глибину, і думає поп: «Ну, тепер-то вже з такої глибини не випливе», — підняв його і кинув у воду.
Так і загинув церковний староста ні за що. Не втопився б він — виплив би, але тільки руки і ноги були зв'язані.
Бачить усе це дід. Бачить і те, що після старости сорок овець без господаря залишилися. Взяв він хворостинку і погнав овець до себе.
Нарешті сім'я діда стала жити сито і безбідно.
Минуло трохи часу.
Вибрав дід на ярмарковий день двадцять овець і погнав їх продавати, щоб купити новий одяг дітям. І тут знову зустрілися вони з попом, який любив по неділях по ярмарці гуляти, всіх обманювати.
Дивиться поп: стоїть утоплений дід і продає безліч овець.
Дивився, дивився поп, очам не вірить, підійшов і питає:
— Це тебе я втопив у морі?
— Мене, — каже дід, — тільки щоб тобі подалі відплисти, а то дуже вже мілко було, тільки сорок овець я і виловив. Продаю їх тепер просто даром, що жадібничати: не багато вони мені праці коштували. Ех, не вмієш ти, святий отче, нічого робити. А той ніж був хороший, дуже хороший, ось віддай мені його, бери за нього хоч двох овець.
Здивувався поп і каже:
— Віддам тобі ніж і овець твоїх не хочу, зроби тільки добру справу, відвези мене на те саме місце, кинь у воду, може, і я зумію виловити овець.
А хитрий дід каже:
— Ну, як не виловити? У тебе руки, ноги не будуть зв'язані, ти і тисячу овець виловиш, і п'ять тисяч! Тільки зроби добру справу, захопи хоч десяток і для мене.
Повелів дід жадібного попа небачено збагачуватися. Тільки спочатку вони зайшли в дім до діда, повеселилися там на славу.
У гостях жадібний поп із усіх сил намагався більше з'їсти і вина випити — дуже вже любив він отримувати все безкоштовно.
Сказала дружина діда:
— Не вмієш ти, святий отче, добром користуватися, а те, що не продав тобі чоловік, все хороше було: бики були — непогані ж бики? І шапка була правильна. І ножик теж хороший, а тепер ось і багато овець собі даром здобудеш, зовсім багатим станеш. Багатшим нашого князя.
Тут ще більше розпалився підпилий поп — дуже йому хочеться багатства побільше. Навіть про свою згублену сім'ю забув. Вирішив жадібний поп небачено розбагатіти і купити собі нову молоду дружину замість старої.
Попирував поп у домі діда на славу.
Тепер повів дід попа до моря. Посадив у човен і везе.
Жадібничає поп, кричить:
— Везі далі! На заздрість усім, я більше, ніж у князя, овець виловлю. А князя найму мені прислуговувати і чоботи чистити! Сам російський цар буде вітатися зі мною за руку. Я й патріархом у Москві стану!
Відвіз дід зовсім п'яного попа подалі від берега, і той стрибнув із човна у воду.
Так поп і шукає з тих пір овець, та тільки ні овець, ні попа, ні церковного старосту щось не видно.
Разом із дідом все село цьому раділо.
Раніше жадібний поп і церковний староста всіх селян обдирали, пеклом і чортами лякали, коли хтось із-за бідності давав їм мало грошей. А якщо якийсь бідний селянин їх непомірною жадібністю обурювався, поп із старостою негайно кликали царських солдатів, щоб ті забрали нещасного бідолаху до в'язниці.
Тепер без жадібного попа і злодійкуватого церковного старости селяни стали жити набагато веселіше і щасливіше.
І сім'я діда більше вже ніколи не голодувала. І для дітей тепер завжди було, чим за школу заплатити, щоб вони росли грамотними і розумними.
Вивчилися діти діда, виросли, зміцніли, і стала вся сім'я жити в повному достатку, ще краще, ніж раніше.
Інші казки
