Ірміса (належить оленю)

Жили-були, а може, й ні, дід із бабою. Народився у них на старості літ хлопчик. Незабаром дід помер. Залишилася баба сама – важко їй стало жити. Повела вона сина в ліс до кульгавого оленя й попросила вигодувати молоком.

Минув час. Хлопчик підріс, бігає з оленем по лісі. Полював у тому лісі одного разу юний царевич. Побачив він кульгавого оленя з хлопчиком і так здивувався, що кинув полювання. Наказав слугам спіймати хлопчика, привести до нього, та ніхто його наздогнати не зміг. Не підпускав він до себе людей.

Повернувся царевич до палацу й попросив батька викувати йому ланцюг у сімдесят пудів і дати сто сорок слуг.

Виконав цар бажання сина.

Вирушив царевич у ліс, щоб заарканити хлопчика. Вистежили слуги хлопчика з оленем, розгойдали ланцюг і накинули на нього. А хлопчик рвонувся і розірвав ланцюг, як ниточку. Ляснули кінці ланцюга по слугах, збили їх із ніг.

Утік хлопчик, зник із виду.

Повернувся царевич додому й просить батька викувати йому ланцюг удвічі міцніший і довший. Вистежили слуги хлопчика вдруге, накинули на нього ланцюг, а він і його порвав. Засмутився царевич, але від свого не відступає, хоче спіймати лісового хлопчика. Втретє попросив він батька викувати ланцюг – утроє міцніший і довший за перший!

Заарканили цим ланцюгом хлопчика, не зміг він його розірвати.

Посадив царевич його на свого коня й привіз до палацу.

Хлопчика прозвали Ірміса. Ірміса не вмів говорити і дичився. Але минув час, і навчився він говорити, їсти те, що люди їдять.

Попороднилися Ірміса і царевич, стали разом на полювання ходити. Тільки Ірміса ніколи не вбивав звірів – жалів їх. А був Ірміса сильний – рівного йому по силі не знайти було в усьому царстві!

Одного разу Ірміса і царевич забрели в глухий ліс і збилися з дороги. Довго блукали вони по глухих ущелинах, поки вийшли на якусь стежку. Привела їх стежка до морського берега.

Пусто на березі. Дім один стоїть, да яблуня росте перед ним. Нахилився царевич, підібрав із землі падалицю і став їсти.

– Що ти черв’яка їси? – здивувався Ірміса.

Стукнув він кулаком по стовбуру, і посипалися з гілок яблука, покрилася земля золотисто-червоним кольором.

Сидять Ірміса і царевич під деревом, їдять яблука. Ось схилився день до вечора, і вийшов із моря дів.

– Чого розсілися тут! Що за тварюки такі? – закричав він на прибульців.

– Підійди – дізнаєшся, – відповідає Ірміса.

Не встиг дів кроку ступити, накинувся на нього Ірміса, повалив і притиснув коліном. А з моря вийшов другий дів і налетів на Ірміса. А той і другого діва повалив – прямо на першого – і притиснув його коліном. Вискочив із моря третій дів, побачив, що переміг чоловік його братів, і як закричить:

– Ах ти, козяво-маляво! Убити моїх братів хочеш? У порошок тебе зотру.

Махає дів кулаками, підступає до Ірміси.

Схопив той його за руку і повалив на перших двох братів.

– Убити вас чи ні? – питає Ірміса.

– Не вбивай, – благали діви, – братами тобі будемо!

Відпустив Ірміса дівів, і повели вони прибульців бенкетувати в дім. Пішли господарі до марані (Марані – приміщення для зберігання вина) за семирічним вином.

– Не пий вина, – каже Ірміса царевичу. – Звалить вино з ніг, і з’їдять тоді нас діви!

Принесли діви великий бурдюк вина. Подали ріг із вином Ірмісі, а той повернувся до вікна і питає:

– Куди вон та стежка веде?

Поки діви у вікно дивилися, Ірміса виплеснув вино під стіл.

Подали діви ріг із вином царевичу. Повернувся царевич до іншого вікна і питає дівів про іншу стежку. Поки діви в інше вікно дивилися, царевич теж виплеснув вино під стіл.

Закінчили їсти. Подякували Ірміса з царевичем господарям і лягли спати. Тільки діви заснули, встали Ірміса з царевичем і пішли шукати дорогу далі.

Мало пройшли, чи багато, дійшли до великого дому під горою. Пустив Ірміса стрілу в двері. Думає, вийде господар. Ніхто не вийшов із дому. Тоді зайшли юнаки до виноградника біля дому, назбирали винограду і розляглися в тіні. Їдять вони виноград, насолоджуються прохолодою.

До вечора з’явилося семеро дівів. Принесли вони семеро оленячих туш і покидали у дворі. Пішли за котлом, а в дім не ввійти – прибила стріла двері до косяка, не відчиняється!

Ухопилися всі семеро за стрілу, та куди там – не витягнути! Дивиться на них Ірміса, покотився зі сміху.

Озираються діви навколо, не розуміють, хто це над ними насміхається, хто наважився без дозволу в їх володіння забратися. Побачили людей у винограднику й розкричалися:

– Гей, ви, як посміли в наш сад забратися, нашим виноградом виноградитися?

– Вам винограду шкода, а ми й на вечерю у вас залишимося! З дороги попити, поїсти хочеться, – безстрашно відповідає Ірміса.

«Не будь він сильним, не став би так сміливо говорити з нами! І стрілу, мабуть, він у двері всадив», – вирішили діви й затихли.

– Гаразд, піди витягни стрілу та винеси із дому котел, поставь на треногу, – кажуть вони Ірмісі.

Зварили діви оленяче м’ясо, повечеряли з гостями біля вогнища. А коли закінчили їсти, подякували гості господарям і питають, як їм до свого дому дістатися, довго чи туди йти.

– Довгою дорогою сорок днів іти, короткою – десять, але веде вона повз дім стоголового діва. Не пропустить він вас, загинете, – відповіли діви.

– Побачимо, хто загине! – каже Ірміса. Попрощалися друзі з дівами і пішли короткою дорогою.

Не багато, не мало пройшли вони і дійшли до дому стоголового діва. Дів спить на терасі, а дівчина-полонянка мух від нього відганяє.

– Ідіть, поки цілі. Прокинеться дів і з’їсть вас, – шепоче вона юнакам.

– За нас не бійся. Зійди-но до двору, розкажи, як сюди потрапила, – каже їй Ірміса.

– Не можу, покусають мухи діва, погано мені буде.

Умовив її Ірміса, і спустилася дівчина до двору. Тільки вона відійшла, мухи дева покусали. Прокинувся він і як заревіє:

– Хто забрав мою полонянку? Куди вона поділася?

Тут помітив він прибульців і кинувся, розлючений, до двору, схопив під терасою стопудову гирю і як шпурне в Ірмісу. Ухилився юнак. Влучила гиря в дуб, і повалилося дерево.

Налетів стоголовий дев на Ірмісу. Довго вони билися, то один перемагав, то інший. Підхопив дев Ірмісу і всадив у землю по коліна. Вискочив Ірміса, підняв дева і по пояс загнав у землю. Вихопив потім меч, заніс над девом і питає:

– Говори, поганюко, життя чи смерть?

– Життя,– благає стоголовий дев.– Даруй мені життя – віддам тобі все своє добро!

– Залиш добро собі! Віддаси царевичу всю свою силу.

Витягнув Ірміса дева з землі, а підступний дев знову накинувся на нього. Ірміса підняв дева і по плечі всадив у землю. Тоді поклявся стоголовий дев небом над головою і землею під собою, що віддасть царевичу всю свою силу.

Витягнув Ірміса дева з землі, залишив з ним царевича, а сам пішов на полювання. Повернувся ввечері, дивиться: лежить царевич на купі попелу ледве живий. Це стоголовий дев позбавив його сил. Розсердився Ірміса, накинувся на стоголового дева і пригнув його до землі.

– Чому слова не дотримав, поганюко?! Всажу тебе по шию в землю, будеш мене слухатися!

Затремтів дев від страху і одразу повернув царевичу силу, та ще свою йому віддав.

Ірміса з царевичем забрали з собою дівчину-полонянку і пішли далі дорогою.

Не встигли вони відійти від дому стоголового дева, як ураганом налетів на них Девкажіані (Девкажіані – Дев-кремінь), підхопив дівчину і знову злетів у небо.

Повернулися друзі до стоголового дева і запитали, як знайти дорогу до Девкажіані. Вказав дев дорогу і каже:

– Дійти до його житла дійдете, увійти – не увійдете. Не спіймати вам Девкажіані, не подолати його. Деви справитися з ним не можуть, закидає він вас чорними хмарами!

– Прострілять наші стріли хмари, прострілять наші мечі Девкажіані! – відповідає Ірміса.

– Не візьмуть Девкажіані ні меч, ні стріла, не при ньому його душа. У дев’ятиголовому деві душа Девкажіані, за дев’ятьма горами на Чорній горі, і стереже її Безсмертний олень.

Пішли друзі шукати Девкажіані. Ішли вони, йшли і дійшли нарешті до круглої гори, де жив непереможний дев.

Усередині гори все гуде, а з вершини полум’я виривається – це Девкажіані дихає. Обійшли Ірміса з царевичем гору – немає ніде входу, не потрапити в неї!

Вирушили вони тоді шукати дев’ятиголового дева. Перебралися юнаки через дев’ять гір, а за дев’ятою горою – неоглядне поле, за полем – Чорна гора. У полі триста косарів косять траву, складають у три стоги. Підійшов до них Ірміса, привітався.

– Навіщо вам стільки трави? – питає.

– Безсмертного оленя годувати. Він раз на день з Чорної гори спускається і три стоги за три хвилини з’їдає. Якщо мало накосимо, перетопче нас усіх, – відповідають косарі.

– Годі косить! Забирайте траву охапками і йдіть звідси назад за дев’ять гір! – наказує Ірміса косарям.

Відмовляються косарі йти, бояться Безсмертного оленя. Ірміса з царевичем відібрали у них серпи і закинули за Чорну гору. Прогнали косарів з поля, змусили забрати скошену траву. Потім сховалися самі у високій траві і чекають оленя.

Спустився Безсмертний олень з Чорної гори і погнався за косарями. Як зник олень з виду, скочили юнаки і помчали до Чорної гори. Збігли на вершину і стали, не можуть далі й кроку ступити – сліпить їх яскравим світлом дев’ятиголовий дев! Висить дев на дереві і світиться сліпучим світлом.

Підбрався Ірміса якось до дева, перерізав мечем мотузку, і грюкнулося чудовисько на землю. Тільки впав – перестав світитися. Розрубав Ірміса дева навпіл – розрубав душу Девкажіані.

Повернулися Ірміса з царевичем до круглої гори і дивляться – не вибивається більше з вершини полум’я, не виривається з надра гул.

Спустився Ірміса через отвір у гору і виніс дівчину-полонянку.

Вирушили вони втрьох далі.

Ішли день до вечора. Настала ніч, і лягли мандрівники спати під чинарою. Ірміса лежить, очей не змикає: як би знову не викрали дівчину.

Опівночі на чинару сіли злі каджі (Каджі – злі людиноподібні істоти). Побачили вони людей і прокляли їх:

– Нехай царевич спіткнеться і насмерть розіб’ється біля свого дому, – сказав один.

– Нехай дівчина зламає ногу, як стане надягати золоті черевики, – промовив інший.

– Нехай налетить вночі на палац гвелвешапі (Гвелвешапі – крилатий змій-дракон) і проковтне їх усіх, – додав третій. – А хто чув нас і проговориться, нехай обернеться на камінь-тінь.

Усе чув Ірміса. Вранці він нічого не сказав ні царевичу, ні дівчині. Побоявся обернутися на камінь-тінь.

Багато чи мало йшли, дісталися друзі до дому. Тільки ступили вони на царський двір, спіткнувся царевич, а Ірміса підхопив його і не дав упасти.

Зрадів цар, коли побачив свого сина цілим і неушкодженим. Сподобалася цареві прекрасна дівчина, і він одразу вирішив одружити на ній царевича. Наказав він слугам принести для неї золоті черевики.

Взяла дівчина золоті черевики, хотіла взутися, а Ірміса вирвав їх у неї і втоптав у землю. Ображена дівчина на Ірмісу, навіть перестала розмовляти з ним.

Настала ніч. Лягли всі спати. Ірміса не спить, охороняє палац.

Раптом загуло, засвистіло навколо, задрижало повітря – летить на палац Гвелвешапі! Махнув Ірміса мечем і одним ударом розрубав чудовисько навпіл – ніби дві гори впали на землю.

Вранці став царевич допитуватися, як Ірміса дізнався про гвелвешапі. Нічого Ірміса не сказав йому.

Ображений царевич і тепер перестав розмовляти з другом.

Не витримав Ірміса цього і розповів, що чув від злих каджі. Вимовив він останнє слово і обернувся на камінь-тінь.

Побачила це дівчина і заплакала гірко. Впала її сльоза на камінь-тінь, і ожив Ірміса до великої радості дівчини та царевича.

↑ Догори

Ірміса (належить оленю)

Інші казки