Іване та девкаци

Жив колись цар, і був у нього палаван небаченої сили (Палаван — богатир-борець). З виду палаван був зовсім як дев — величезний, увесь у густій щетині, і тому прозвали його Девкаці — дев-людина. Пишався цар своїм палаваном: ніхто в цілому царстві не міг подолати його. І все ж хотілося цареві знайти людину сильнішу за Девкаці.

Розіслав цар гінців по всіх містах і селах шукати борця, який би переміг Девкаці.

Розійшлися царські слуги по всіх дорогах, обійшли ліси й поля, гори й доли, вибились із сил, але не знайшли сміливця, який би наважився йти на загибель! Чутки про могутнього Девкаці облетіли все царство, і ніхто не наважувався змагатися з ним силою.

Повертаються царські слуги назад і бачать: сидить біля дороги обірваний хлопчисько, гризе шматок хліба. Звали його Івана.

— Візьміть мене з собою, хочу царський палац побачити, — просить їх малий.

Розсміялися посланці царя й пішли далі. Пристав хлопчик до них, не відстає.

— Біжи краще додому, — каже йому один із слуг. — У палаці в царя — Девкаці, якщо потрапиш йому на очі, то гаряче буде.

— Не боюсь я вашого Девкаці! — каже хлопчик.

— Ого, хоробрець! — розсміялися слуги. — Може, ти поборешся з ним? Ми якраз шукаємо такого сміливця.

— А чому б і ні? — відповідає Івана.

І смішно царським слугам, і раді вони, що знайшли, кого шукали. Не біда, що малий. «А нам-то що, якщо він не подолає Девкаці? Сам викликався боротися з ним», — вирішили вони й взяли Івану до палацу.

Побачив цар хлопчика й не знає — сміятися чи сердитися.

— Послухай, малий-хоробрець, — каже цар. — Невже ти будеш боротися з моїм Девкаці?

— А чому б і ні? Подумаєш, який силач твій Девкаці! Погодуй мене місяць досхочу, а там сам побачиш.

Погодився цар заради розваги.

Їсть і п’є Івана, їсть і п’є з ранку до вечора. Інші за рік не виростають так, як Івана виростає за день.

Минув місяць. Призначили день сутички Девкаці з Іваною.

Зранку з усіх кінців юрбами повалив народ на площу подивитися на змагання. Людей зібралося сила-силенна. На почесному місці сидить цар із домочадцями.

Вийшов на середину кола Девкаці. Підскочив до нього Івана. Не підскочив, а підлетів! Пішов по колу, ніби по повітрю, ногами землі не торкається!

Вертиться Девкаці, махає руками, а хлопчика впіймати не може. Підстрибнув Івана високо-високо й упав на Девкаці з такою силою, що придавив його під себе!

Закричали всі, плещуть переможцю, сміються над Девкаці, кричать йому образливе: «Бийбуу!»

З того дня став Івана царським палаваном.

Цілими днями розгулює Івана перед палацом і в саду. Нічого не робить, їсть, п’є й відпочиває. Одне у нього заняття — показати свою силу й спритність, розважити царя.

Минув рік, другий, і ще минуло багато днів.

У царя була дочка, і була вона зла, зарозуміла.

Трапилося Івані побачити її на терасі. Пройшовся він перед царевною і сказав їй жартівливі слова по-селянськи. Образилася горда царевна. Не сподобалося їй, що сільський хлопець наважився заговорити з нею — з царською донькою. Вирішила вона проучити Івану-палавана: дати йому таке завдання, щоб він не впорався, і всі сміялися б над ним.

Пішла вона до царя й каже:

— У саду Вогняного дева росте яблуня безсмертя. Хто скуштує її плодів, буде жити вічно. Добре б, щоб ця яблуня росла в нашому саду!

— Добре б, та хто наважиться піти до Вогняного дева?

— Невже наш Івана-палаван не подолає дева?! Пошли його по яблуню. Запала цареві в голову думка про яблуню безсмертя. Покликав він до себе Івану й каже:

— Слухай, мій палаван. У саду Вогняного дева росте яблуня безсмертя, пересади її в мій сад.

— Із великою охотою! — відповідає Івана.

Довго йшов, чи коротко, дійшов Івана до саду Вогняного дева. Там стоїть яблуня, вся палає від червоно-золотих яблук.

Ударив Івана ногою по стовбуру, і посипалися на землю, покотилися яблука — жодного не залишилося на гілках!

Сів Івана під деревом, наївся яблук і приляг у тіні задрімати.

Почув Вогняний дев запах людини й увійшов до саду. Побачив Івану під деревом, здивувався його зухвалості.

— Хто ти? Як наважився топтати землю в моєму саду? — заревів він. Схопився Івана, підняв Вогняного дева над головою й по горло всадив його в землю. А потім заніс меч — відсікти йому голову.

— Не вбивай мене, вічно рабом тобі буду, з будь-якої біди виручу, — взмолився дев. — Дам тобі чарівне дзеркальце. Заглянеш у нього — перетворишся на звіра, якого захочеш; заглянеш у інший раз — знову станеш людиною.

— Гаразд, дарую тобі життя, будеш мені братом, — промовив Івана. Вогняний дев повів побратима до дому, пригостив й подарував йому чарівне дзеркальце. Розповів Івана, навіщо послав його цар.

— Так і бути, забирай яблуню — не сваритися ж через неї! — сказав Вогняний дев і сам вирвав дерево з коренем.

Поклав Івана дзеркальце в кишеню, навантажив яблуню безсмертя на плечі й зібрався йти назад.

— Якщо в біду потрапиш, поклич мене — миттю прибіжу, — сказав йому дев на прощання.

Повернувся Івана й посадив яблуню перед палацом.

Іде час, а яблуня не цвіте, яблук не дає. Насміхається зарозуміла царевна над Іваною-палаваном:

— Ну який ти палаван, Вогняного дева не подолав! І царя обманув — звичайне дерево посадив.

Насміхається царевна, обриває з яблуні листя. А дерево боляче ляскає її за це гілками.

«Гаразд, виведу я тебе, Івана», — вирішила царевна. Прийшла вона до царя й каже:

— Не зумів Івана здобути тобі яблуню безсмертя, нехай здобуде златогривих раші, відіб’є їх у трьох девів-братів. Не дарма ж ти його годуєш і поїш.

Покликав цар свого палавана:

— Послужи мені, Івана, покажи свою хоробрість. Пригони златогривих раші.

— Із великою охотою, — відповідає Івана.

Взяв Івана великий гострий меч і пустився в дорогу.

Іде він дорогою, а сам не знає, як здобути златогривих раші. Згадав Івана про свого побратима. Покликав він Вогняного дева. В одну мить з’явився перед ним дев.

— Що за потреба в тебе, брате? — питає дев.

— Та от цар не дає мені спокою, наказав доставити йому златогривих раші, а я не знаю, де їх шукати.

— Не журись, брате, допоможу тобі, відведу до володінь девів, у яких златогриві раші, — каже Вогняний дев.

Привів Вогняний дев Івану до широкої ріки, за якою мешкали три деви — три брати. Сів він на березі під деревом, налив миску води, укріпив на краю її свічку й каже своєму побратиму:

— Я залишуся на березі, а ти йди до дороги, відіб’єш у девів раші. Якщо не впораєшся, прийду на допомогу. Як почервоніє вода й згасне свічка, буду знати, що ти в біді.

Перейшов Івана ріку й сховався в кущах біля дороги, по якій деви поверталися додому.
Настав час вечері. З'явився старший дев – триголовий, верхи на золотогривому раші. Лише під'їхав він до кущів, як Іване гукнув:

– Хвить!

І піднявся під девом раші.

– Но-о, вовча сито! – заревів дев. – Чого злякався? Далеко від нас Іване-палаван.

– А ось і ні!

Підскочив Іване-палаван до дева і одним махом зніс йому всі три голови. Взяв золотогривого раші під вуздечку і знову сховався в кущах.

З'явився на дорозі середній – шестиголовий дев, верхи на золотогривому раші. Лише під'їхав він до кущів, як гукнув Іване:

– Хвить!

І став раші під девом як укопаний, кроку ступити боїться.

– Но-о, вовча сито! – заревів дев. – Не бійся, далеко від нас Іване-палаван.

– А ось і ні!

Вискочив Іване з кущів, махнув мечем і відрубав девові всі шість голів. Взяв під вуздечку другого раші і сів підстерігати третього дева.

Ось нарешті їде верхи молодший дев – дев'ятиголовий! Лише під'їхав він до кущів, як Іване гукнув:

– Хвить!

І шарахнувся золотогривий раші.

– Но-о, вовча сито! – загримів гіроподібний дев. – Не нападе на нас тут Іване-палаван.

– А ось і нападу! – відгукнувся Іване і підскочив до дев'ятиголового дева. Величезний був дев, не встиг Іване знести йому голови. Підхопив дев Іване, посадив на долоню, зареготав:

– Захочу, в порошок тебе зотру, в попіл перетворю, ха-ха-ха! – і шпурнув він Іване-палавана об землю.

По саму грудь заглибився в землю Іване. Витягнув дев свій меч, і тут Іване каже чудовиську:

– Дай мені напослідок викурити твою люльку, а там роби зі мною що хочеш.

Набив дев люльку тютюном і простягнув чоловікові. А люлька в нього довга-предовга, велика-превелика – цілий мішок тютюну набивав дев у неї.

Іване повільно розкурює люльку – тягне час, не хоче вмирати, чекає, коли прийде на допомогу Вогняний дев.

А побратим його задрімав у цей час. Не бачить, як червоніє вода в мискі, як гасне свічка. Але ось згасла свічка, і відкрив Вогняний дев очі. Схопився він і вихром помчав рятувати Іване.

Налетів Вогняний дев на дев'ятиголове чудовисько і одним ударом зніс йому всі дев'ять голів.

Сіли побратими на золотогривих раші, збираються в зворотний шлях, і тут вирішив Іване подивитися, чи не залишився хто в домі дева.

– Зачекай мене тут, – каже він побратиму. – Піду подивлюся, що в домі девів діється.

Дістав він чарівне дзеркальце, глянув у нього, обернувся кішкою і пробрався в дім.

Сидить біля вогнища ікласта бабуся, розмовляє сама з собою:

– Чому мої сини не повертаються? Чи не трапилося з ними лиха? Чи не вбив їх хто? Вогнем запалаю на шляху лиходія, спалю його. Сніговою бурею налячу – під собою сховаю, потоком розіллюся – потоплю.

Вибрався Іване на двір, глянув у дзеркальце і знову став людиною. Розповів побратиму, як погрожує ікласта мати девів.

Схопилися вони на золотогривих раші, пустили їх навтьоки. Не встигли вони виїхати з володінь девів, як запалав на дорозі вогонь.

– Це бабуся хоче нас спалити, – каже Іване побратиму.

Витягнув він меч, ударив по язиках полум'я. Миттю зник вогонь.

Помчалися вони далі. Ось уже і річка. Та не переїхати її ніяк. Розлютилася вона, бурлить, піниться. І раптом перекинувся через річку старий місток.

– Не відстає від нас бабуся, – каже Іване, – містком перекинулася, обвалиться під нами, і потонемо ми в річці.

Витягнув він меч, ударив по містку. Розвалився місток, і одразу затихла річка. Перебралися побратими на інший берег, їдуть далі.

Раптом закрутився сніг, і виріс на дорозі величезний сугроб – ніяк його не об'їхати, все росте і росте.

– Це знову бабуся! – каже Іване.

Витягнув він меч, ударив по сугробу. Миттю розвалився сугроб, і очистилася дорога.

Тут попрощалися побратими, і кожен пішов своїм шляхом.

Пригнав Іване-палаван цареві золотогривих раші. Радіє царь, хвалиться перед усіма чарівними чудо-кіньми. Але не радіє пихата царевна. Душить її злість на Іване за те, що з усіма дорученнями впорався. Втратила царевна спокій, все думає, за чим би ще послати палавана, щоб він назад не зміг повернутися.

Ось дізналася вона, що в далекому морі буйволи з алмазними рогами живуть, і пішла до царя:

– Чула я, що в далекому морі, за сімома горами, є буйволи з алмазними рогами. Накажи палавану здобути тих буйволів.

Послав царь Іване-палавана за буйволами з алмазними рогами.

Вийшов Іване в поле і покликав Вогняного дева. З'явився його побратим.

– Що за нова біда в тебе, брате? – питає дев. Розповів Іване, за якою справою послав його царь.

– Не журися, не хитра це справа, – каже Вогняний дев. – Буйволи по вечорах на берег виходять води з колодязя попити. Не до смаку їм морська вода: солона та гірка. Колодязь той величезні мурахи стережуть. Попроси у царя дванадцять в'юків вати, дванадцять глечиків вина і сорок туш овець. І води чистої заздалегідь припаси. Кинеш туші мурахам, накинуться вони на м'ясо, а ти тим часом осуши колодязь ватою і налий у нього вина. Що робити далі, сам зрозумієш.

Все зробив Іване, як Вогняний дев наказав, і став чекати.

Ось зайшло сонце, і вийшли з моря алмазорогі буйволи. Підійшли вони до колодязя і одразу відступили – не сподобався їм запах вина! Ходять навколо колодязя, мучить їх спрага.

Побачили буйволи Іване і взмолилися:

– Напої нас, чоловіче, вік тобі служитимемо! Іване напоїв їх водою і погнав до царя.

А буйволи ті були всезнаючі – все знали, все відали.

– Славний ти чоловік, – кажуть йому буйволи, – хоробрий і сильний, тільки погублять тебе дурний цар і зла царевна, якщо не врятуємо ми тебе від їхніх підступів.

Ось повернувся Іване з буйволами.

Вийшли з палацу і цар, і царевна, і назир-візирі подивитися на дивовижних алмазорогих буйволів. А буйволи схилили голови і помчали прямо на царя і царевну. Ледь встигли вони відскочити вбік і кинулися тікати зі страху.

І ніхто з тих пір їх не бачив.

Зібрався народ і обрав царем Іване-палавана. Того ж дня зацвіла яблуня безсмертя перед палацом і загорілися на ній червоно-золотисті яблука.

Інші казки

• Чим неправду виправити
• Майстер і учень
• Казка про царя Несміяна
• Великий орел і мисливець
• Про те, як селянин на той світ відправлявся