Син Вороного

Жили-були, а може, й ні, дід із бабою. Нічого в них не було, окрім однієї кобилиці. Вранці кобилиця йшла пастися в ліс, а ввечері приводила з собою лошатко. Дід продавав лошатко і купував хліба та сиру. Так і годувалися старі.

Обидно було кобилиці, що відбирають у неї лошат. Пішла вона одного разу в ліс і не повернулася до діда з бабою.

Живе кобилиця в лісі. Пасе там своїх лошат — цілий табун у неї тепер.

Важко кобилиці дивитися за ними, і одного разу вона промовила:

— Ех, народився б у мене син-людина, пас би лошат!

Тільки вимовила — і з’явився у неї хлопчик. Не хлопчик, а ясне сонечко.

Вирос він прекрасним юнаком. Став пасти лошат, але захотілося йому білий світ побачити, свою долю знайти. Кобилиця відмовляє сина, благає не покидати її, а юнак стоїть на своєму.

— Добре, сину, якщо так, вибери собі коня, сідай і їдь.

Вибирав собі юнак коня з табуну, а той бурчить:

— Де це видано — молодший брат верхи на старшого сідає!

Не зрозумів юнак цих слів, передав їх кобилиці.

— Вибери собі іншого, — каже вона. І другий кінь бурчить, говорить те саме, що й перший. І третій не дався юнаку.

Пішов юнак пішки — не захотів ображати коней.

Іде він і думає: «А що, якщо люди запитають мене, чий я син, як мене звати, що я відповім?» Повернувся він назад, питає у кобилиці своє ім’я.

— Якщо запитають, хто ти, відповідай так: «Я син Вороного, народився я в лісі», — каже вона.

Іде син Вороного, куди очі дивляться, куди серце везе.

Стежка вивела його на дорогу, а дорога привела до села.

День уже до вечора клонився. Пора ночівлю шукати. Бачить юнак: ковзає по дорозі бабуся, несе з криниці воду. Нагнав він бабусю, попросив напитися.

Випив холодної води й питає, чи не пустить вона його переночувати.

— Чому ж, сину, гостю всякий радий. Привела його в хатку на краю лісу. Нагодувала, напоїла, запитала, куди й навіщо шлях держить.

— Хочу білий світ побачити, свою долю знайти.

— Не йди далі. Спіймають тебе царські слуги, пошлють за жменею нехоженої землі для царя.

— А нащо цареві жменя нехоженої землі?

— Постарів наш цар. Мудреці кажуть, помолодіє він і подвоїться термін його життя, якщо принесуть йому жменю нехоженої землі. Багато хоробрих, до золота жадібних, їздили за нехоженою землею, та ніхто її не знайшов. Тепер цар силою посилає шукати нехожену землю. Залишайся краще у мене табунщиком. Не вправляюся я зі своїми кіньми.

Засміявся син Вороного: від коней пішов, до коней прийшов. Погодився все ж попрацювати місяць. А за працю бабуся коня йому обіцяла.

Легенько світ син Вороного виганяв табун пастися на схилах гір, а в полуденний спек утішав його в лісі.

Підійшов місяць до кінця. Залишилося востаннє вигнати коней на пасовисько.

Покликала його бабуся і каже:

— Задоволена я тобою, сину. Якщо і завтра приведеш усіх коней, не загубиш жодного, вибирай тоді собі будь-якого.

Каже бабуся, а сама думає: «Як же, візьмеш у мене коня!»

Ліг син Вороного спати, а бабуся пішла на стайню і наказала коням:

— Розбредіться завтра по всьому світу! А ти, мій білий коню, загубися за дев’ятьма горами, в небо піднімись, у воду опустись, тільки щоб не знайшов тебе хлопець!»

Вранці син Вороного, як завжди, вигнав на пасовисько шістдесят коней. Пустив їх пастися, а сам ліг у тіні під деревом. Пощипують коні траву й поглядають, коли табунщик задрімає.

Схопив сина Вороного сон.

Багато він спав, чи мало, розбудили юнака бджоли. Гудять-дзижчать сердито зовсім поруч. Відкрив юнак очі й бачить: на квітці шипшини сварються бджоли — штовхають одна одну.

— Ну й нерозумні! — сміється юнак. — Он скільки гілочок з квітами, а ви на одній товчетеся!

Розсадив він бджіл по різних гілочках.

— Дякуємо, людина, навчив нас розуму. Чи не потрібна тобі наша допомога? Чим можемо — допоможемо, тільки скажи! — загули бджоли.

Подивився син Вороного на небо — сонце зайшло, пора коней додому гнати. Глянув навколо — жодного коня не видно! Бігає юнак, шукає коней, не може знайти. Покликав він тоді на допомогу бджіл.

— Бджоли мої, бджоли, виручайте мене! Коні в мене розбіглися, шістдесят їх було, жодного не лишилося! Літайте на всі боки, знайдіть їх та приженіть сюди.

— Це діло нехитре, ми швидко зберемо їх, — дзижчать бджоли.

Розлетілися бджоли по білому світу. Побачать коня й жалять його, женуть до сина Вороного. За дев’ятьма горами знайшли й білого коня.

Женуть бджоли табун до хати бабусі, а юнак біжить попереду, кричить:

— Відчиняй, мати, стайню, приймай коней! Бабуся перерахувала їх — усі на місці! Здивувалася бабуся, що юнак перехитрив її. «Не людина, а чортове копито», — думає вона. Повела бабуся юнака в хату, посадила повечеряти, а сама пішла на стайню.

— Хіба не веліла я тобі сховатися за дев’ятьма горами? Чому не послухав мене? — накинулася вона на білого коня.

Взяла бабуся батога і давай сікти — пошматувала всього.

Потім привела юнака на стайню і каже:

— Вибирай будь-якого, якого побажаєш. Впевнена бабуся, що не візьме юнак білого коня — місця на ньому живого нема.

Вибирає син Вороного, оглядає одного коня за другим, ніяк не вибере. Підійшов до білого коня, а той раптом зашепотів йому по-людськи:

— Візьми мене, визволи від злої бабусі. Шкода стало синові Вороного бідного коня. Любив він коней, адже з ними виріс.

— Дай мені білого коня! — каже він бабусі.

— Нащо він тобі, кволий та хворий! Он скільки годованих, гладких!

— Ні, не хочу я іншого! Робити нічого, довелося бабусі погодитися. Повів син Вороного білого коня під уздечку. Не став його сідлати, поки рани не загояться.

— Дай мені відпочити три дні, висікла мене бабуся, — сказав кінь юнакові. — Буду тобі служити вірно, за добро добром відплачу.

Три дні пасся білий кінь на схилі гори. А на четвертий день загоїлися у нього всі рани.

Сів на нього юнак і каже:

— Вези мене по білому світу!

Їхали вони через густі ліси, через пустельні місця і зустріли пастухів. Пастухи посадили мандрівника біля вогнища, нагодували хлібом, овечим сиром.

З гори, де вони сиділи, юнак помітив у далині вогник. «Мабуть, житло, — думає, — поїду попрошуся на нічліг». Попрощався з пастухами і помчав коня. Під’їхав і бачить: світиться пір’їнка на траві, сяє, блищить місячним світлом.

Підлетіло пір’їнка і промовило:

— Візьмеш мене — пожалкуєш, не візьмеш — пожалкуєш.

— Не бери, — каже кінь, — клопоту не оберешся.

Не послухався юнак коня, схопив пір’їнку і сховав у кишеню.

Багато він проїхав, чи мало, зустрів царських слуг. Схопили вони юнака, повели до палацу.

Привели юнака до палацу і залишили під терасою чекати, поки цар повечеряє. Царський стіл ломиться від страв — не скоро повечеряє цар! Юнак дістав із кишені пір’їнку роздивитися, яке воно, а від нього такий світ розлився — вогні в палаці потьмяніли!

— Що трапилося, що там сяє? — кричить цар.

Спустилися слуги під терасу і бачать: світиться пір’їнка! Привели юнака до царя. У царя від захвату дух завмер. Вирвав він пір’їнку з рук юнака і каже:

— Таким скарбом лише цареві належить володіти!

— Ну й забирай! Захочу, здобуду птаха, від якого це пір’їнка, — похвалився юнак.

— Здобудеш — зроблю тебе своїм наступником, а ні — зніму голову за хвастощі, — каже цар. — Даю тобі три дні строку.

Легко пообіцяти, важко справу зробити. Пішов син Вороного за порадою до свого білого коня.

— Казав тобі — не бери пір’їнку! Гаразд, допоможу, та дивись наступного разу будь обережнішим і словами не кидайся. Іди скажи цареві, нехай заріжуть буйвола і дадуть тобі нутрощі.

Так юнак і зробив. Зібрався він у дорогу, взяв із собою буйволині нутрощі.

Помчав білий кінь юнака до морського берега.

— Бачиш острівець у морі? — каже кінь. — Перенесу тебе туди. Я сховаюся в морі, а ти ляж на березі й накрийся нутрощами. Налетить зверху величезна птах, ти вхопи її за крила і тримай міцно. А тепер лясни мене батогом.

Ляснув юнак коня з усієї сили. Стрілою витягнувся кінь, переніс юнака на острів.

Ліг син Вороного на березі, накрився нутрощами, а кінь сховався у хвилях. Тільки сховався кінь — почувся шум, піднявся вітер. Налетіла зверху величезна птах, вся блищить, переливається. Схопила вона нутрощі, а юнак вчепився птахові в крила і тримає її, не відпускає. Піднялася птах у небо. Важко їй піднімати юнака, опустилася вона до землі, перевела дух, потім знову злетіла, знову опустилася. Так піднімалася і опускалася вона, поки не знемоглася.

Вискочив із моря білий кінь і поніс сина Вороного з добичею до царя.

— Обдурив ти мене, — кричить цар, — не ту птаху спіймав, не світяться її пір’я!

— І не будуть світитися в неволі! — відповідає юнак. — Випустиш птаху, побачиш — вогнем горять її пір’я!

— Відпусти, государю, відпусти, але з умовою: нехай привезе тобі дівчину, яка володіла цією птахою, — шепоче на вухо цареві головний візир.

— Привези мені дівчину, яка володіла цією птахою. Не привезеш — заріжу птаху, нащо мені така! — грозиться цар.

Синові Вороного шкода птахи. Не знає, як бути. Пішов він за порадою до свого розумного коня.

— Казав же тобі — не бери пір’їнку. Надалі слухатимеш мене! Так і бути, виручу тебе і цього разу. Сідай, поїдемо за дівчиною.

Кінь примчав його до морського берега і каже:

— Я знову перенесусь на той острівець. У саду на острові спить дівчина. Підкрадися до неї тихенько ззаду — хоч і спить вона, бачить і з закритими очима. У красуні дванадцять кіс. Схопи її за дві середні та міцно тримай. Буде дівчина кричати, благати, не відпускай її, поки не поклянеться, що піде з тобою.

Прокрався син Вороного на світанку в сад. Бачить: спить дівчина обличчям до сходу сонця. Одним стрибком опинився юнак позаду неї, схопив за дві середні коси. Прокинулася дівчина, кричить, просить відпустити її.

— Поклянися, що підеш зі мною, тоді відпущу, — каже юнак.

Поклялася прекрасна дівчина. Тут вискочив білий кінь із моря і поніс їх до палацу старого царя.

Побачив цар красуню і захотів зробити її своєю дружиною.

А дівчина заупрямилася:

— Не стану я твоєю дружиною, дуже ти старий.

— Зовсім я не старий, — образився цар. — А як принесуть мені жменю нехоженої землі, і зовсім помолодію.

І наказав юнакові вирушити за нехоженою землею.

Але дівчина не хоче виходити за царя, ні за старого, ні за молодого, — сподобався їй відважний юнак.

— Постривай, государю, не поспішай, — каже вона цареві. — Доведи, що ти не старий. Спляши на вузькій дошці над казаном з окропом, тоді й піду за тебе.

Принесли величезний казан киплячої води, поклали зверху вузьку дошку. Але цар боявся піднятися на дошку, і пішов він на хитрість.

— Нехай спершу юнак спляше, подивимось, як танцюють молоді, — каже він дівчині.

Син Вороного легко стрибнув на дошку і почав танцювати.

Цар взяв і непомітно підняв дошку з одного боку — упав юнак у казан! Витягли його слуги і кинули позаду палацу бездиханного.

Відчув вірний білий кінь біду, зірвався з прив’язі і помчав до свого друга. Облизав він юнака з голови до п’ят і оживив його.

Повернувся син Вороного до палацу. Зомлів цар — звідки він узявся живий!

— Чому ж ти не танцюєш, царю, забув про умову? — каже дівчина.

Скриплячи, вдерся цар на дошку. Затремтів, затрясся, ноги не може підняти — куди там танцювати! Від страху потемніло в нього в очах, і плюхнувся він у окріп.

— Пішли звідси, — сказала дівчина синові Вороного. — Нащо тобі царство?

Відпустили вони на волю дивовижну птаху, сіли на білого коня і вирушили мандрувати світом.

↑ Догори

Син Вороного

Інші казки