Казка про бідного шевця
Колись у одному місті жив бідний шевчик. За все своє життя він не заробив не тільки рубля, але навіть двох мідяків. Що за день заробить, те ввечері з дружиною та дітьми з’їсть.До шинків він ніколи не ходив, а завжди був веселий: на роботу йде — пісні співає, з роботи повертається — жартує. Так і жив, не знаючи горя та турбот.
А правив тим містом хитрий і злий цар.
Одного разу цар вирішив подивитися, як живуть його піддані. Надів він одяг і всі знаки ринкового устабаші (староста, наглядач), і коли настав вечір, вирушив блукати вулицями.
У вікна заглядає, біля дверей підслуховує, і скільки не ходить, нічого особливого не помічає: хто свої прибутки за день підраховує, хто збитки оплакує, хто з дружиною свариться, хто дітей лає. Тільки в одному домі почув він веселий сміх і пісні.
Здивувався цар і вирішив подивитися, що це за люди там живуть і чому їм так весело та добре.
Постукав він. Йому відчинили. Запросили до вечері. Частування на столі небагате, гостей немає, а бенкет іде на славу.
Сидить цар за столом, їсть лобіо, п’є вино, а від цікавості все всередині у нього горить: не звик він бачити у своєму місті щасливих і задоволених людей.
— Прости мене за питання, генацвале (дорогий), — сказав нарешті цар, — але дуже хочеться мені знати, хто ти такий і чим займаєшся, якщо навіть у будній день п’єш і веселишся, ніби в свято.
— Я простий бідний шевчик, пане, — відповів господар. — На ринку в мене є крамничка. Пройде хто повз, я — тому чоботи підшию, або чувяки підмету, або ноговиці (вид взуття) залатаю. День працюю, а ввечері з родиною бенкетую. Навіщо нам свята чекати? Усі дні хороші.
— Ну, а що ти робитимеш, якщо раптом закриють крамниці?
— О, ворогу не побажаю того, що тоді зі мною буде! Голодний залишусь, — сказав шевчик. — Але навіщо про це думати? І якому злому людині спаде на думку закривати крамниці?
Посидів цар у шевчика, попив, поїв і пішов.
А вранці розіслав він усюди по місту своїх глашатаїв, щоб оголосили вони народу його царську волю. На свято наказує цар закрити всі крамниці на базарі, щоб ніхто не смів працювати, коли цар відпочиває, — ні кравець, ні шевчик, ні коваль, ні цирульник.
Не розуміє народ, яка дурість цареві в голову спала, ходять усі без діла, лають царя, а наказ порушити не сміють.
А цар, ледве стемніло, знову переодягнувся і знову пішов провідати шевчика. Подивимось, — думає, — чи так йому весело, як учора, чи всі дні для нього тепер хороші!
Приходить, а шевчик, ніби нічого й не сталося, сидить з дітьми та дружиною за столом, п’є, їсть, веселиться.
— Здоров, друже, прошу, дорогий мій, до столу, — сказав шевчик, запросивши гостя.
— Ти, бачу, бенкетуєш, як і раніше, — сказав цар. — Де ж ти грошей узяв? Адже всі крамниці закриті. Чи ти порушив царський наказ?
— А хай він проклятий, наш цар, — сказав шевчик. — Через нього я мало не залишився голодним. У нього свято, а мені крамницю закрили. Що робити? Вийшов я на вулицю — кому води приніс, кому дров нарубав, кому речі перенести допоміг, ось і заробив трохи, ось і у нас свято. Чим ми гірші за царя?
Посидів цар у шевчика, поговорив і пішов. А вранці з’явився до шевчика царський слуга і повів бідолаху до палацу.
За наказом царя підперезали шевчика важким мечем і поставили біля царських дверей.
— Дивись, — кажуть, — ні на крок звідси не відходь, а меча свого бережи як ока.
Цілий день простояв на варті бідний шевчик. Ввечері прийшов додому засмучений. Нічого цього дня не заробив. Де тепер грошей взяти? Як родину нагодувати?
— Чого ти зажурився, дорогий мій? — питає його дружина. — Ну що ж, що сьогодні ми залишилися без вечері? Інші по тижнях сидять без шматка хліба, і то терплять. То невже ми одного дня не витримаємо?
Відразу повеселішав шевчик від цих слів і, щоб чимось зайняти себе і не думати про їжу, взяв палицю і, наспівуючи собі під ніс пісеньку, взявся її стругати. Стругав, стругав і бачить — стала палиця з одного боку плоскою, як меч.
Ага, — подумав шевчик, — зараз я справу зроблю! Не буду я через цього дурного царя голодним сидіти!
Обстругав він палицю з обох боків, один кінець загострив, до іншого узорчасту рукоятку прикріпив, і вийшов у нього справжній меч, тільки дерев’яний.
Дерев’яний меч шевчик вклав у піхви, а залізний відніс сусідові — лихварю. Далі той йому грошей, і накупив шевчик і хліба, і вина, і сала, і баранини стільки, що ледве додому приніс.
— Ось, дружино, — каже, — дякуй цареві за багату вечерю.
А цар тим часом знову переодягнувся і знову прийшов провідати шевчика.
Ну, — думає, — сьогодні вже йому нічим веселитися.
Та нічого подібного. Веселіший, ніж раніше, шевчик, і бенкет у нього багатший. Посадив шевчик гостя за стіл, сміється, розповідає своєму новому другові:
— Розумієш, — каже, — сьогодні наш дурний цар змусив мене на варті стояти, покої його охороняти. Простояв я цілий день, прийшов додому, а вдома ні грошей, ні хліба. Ось я й подумав: продам-но я царський меч, а в піхви дерев’яний вкладу. Як цар дізнається? Ану-но, дружино, дістань мою дерев’яшку, покажи нашому другові, який у мене меч.
Принесла дружина дерев’яний меч.
Посміялися всі, поїли досита, попили, і пішов цар.
А вранці знову з’явився за шевчиком царський гонець.
Знову поставили бідолаху біля царських дверей. Стоїть шевчик навитяжку, руки по швах, збоку дерев’яний меч.
А цар сів на своєму троні й посміхається.
Тепер-то, — думає, — він у мене ніяк не викрутиться. І, щоб проучити шевчика, придумав цар ось що.
Наказав він покликати свого скарбника, і коли прийшов той, почав раптом цар кричати на нього і ногами тупотіти, ніби скарбник справді перед ним провинився.
— Зрадник, — кричить, — злодій, шахрай! Це ти вкрав золото з моєї скарбниці. Я велю стратити тебе зараз же!
Скарбник навіть рота роззявив від здивування.
— Хай не вмре твій син! Очухайся, милостивий царю! Який злий чоловік навіяв тобі ці слова?
А цар і слухати нічого не хоче.
— Гей, — кричить, — покликати сюди стражу! Нехай негайно відрубать голову цьому злодію!
Привели до царя шевчика.
Відсунувся цар на своєму троні глибше під балдахін, корону аж до брів насунув, мантією аж до очей закрився, щоб шевчик його не впізнав, і каже:
— Руби цьому зраднику голову. Він із моєї скарбниці мішок золота вкрав.
— Милостивий царю, — плаче скарбник, — клянуся, невинний я. Перерахуй сам свою скарбницю…
— І рахувати не буду, — каже цар, — і слухати тебе не буду, а страчу — страчу. Гей, стражнику, руби йому голову!
Не знає шевчик, як із біди викрутитися. За скарбника-то він не боїться, знає, що його голова ціла залишиться. Отримає скарбник дерев’яною палицею по шиї — і все тут. А от як свою голову врятувати?
— Великий, милостивий царю, — став благати шевчик, — прости і помилуй цього нещасного. Якщо він і взяв щось зайве, то тепер уже, напевно, навіть однієї золотої монети не візьме.
— Не можна його простити, — відповідає цар. — Нехай усі знають, як царя обдурювати. Кажу: руби йому голову, а то й твоя полетить геть.
Що тут робити? Підвів шевчик очі до неба і сказав:
— Господи, якщо невинна ця людина, зроби диво: перетвори залізо на дерево. Мене від вбивства врятуй, його — від смерті.
Сказав так — і вихопив меч із піхв. Дивляться всі — а меч дерев’яний. Усміхнувся цар.
— Ну, — каже, — тебе не перехитриш. І хоч обдурив ти мене, а за розум я тебе все-таки хвалю. — Нагородив він шевчика золотом і сріблом і з миром відпустив додому.
— Іди, — каже, — і живи, як жив. І зажив шевчик, як і раніше, — весело і щасливо. День працює, вечір бенкетує.
Інші казки
