Казка про діва, який хотів погубити сина мірошника
Було, та й не було нічого — жив на світі один цар, і була в нього єдина дочка. Батько тримав свою доньку у високій вежі, кожного дня заходив до неї і зважував, щоб знати — додала вона чи зменшилася у вазі.Недалеко від того замку жив один селянин-мірошник. І був у нього єдиний син.
Помер той мірошник, і залишився син сиротою. Незабаром померла й мати. А юнак росте: хто росте роками, а він днями.
Дивиться донька царя зі свого замку, кожного дня бачить того юнака. Підросла вона, і сподобався їй цей син селянина, та боїться вона батька-царя.
Наважилася все ж дівчина і кинула листа юнаку.
Задумався юнак, роздобув потім довгу мотузку, прив’язав на кінці камінь і закинув у вікно.
Схопила донька царя мотузку, прив’язала до ніжки столу. Виліз юнак по мотузці, і стали вони жити разом у тій вежі. Як приходить батько — ховається він.
А батько все зважує доньку. От і помітив він, що дуже вже додала вона у вазі.
Здогадалася донька, запідозрив її батько, сказала юнаку:
— Треба нам тікати.
Спустилися вони по тій мотузці, і повів син селянина дружину в свою хатину.
Доповіли цареві, що немає його доньки у вежі.
Розіслав цар гінців на всі боки — розвідати, де вона. Дізналися слуги царя, що живе вона у хаті сина мірошника.
Послав цар сімох своїх царедворців, щоб забрати доньку й того юнака та привести до нього.
Пішли царедворці. А син мірошника на дворі, умивається. Побачили його царедворці, побігли, хочуть схопити його.
Кинувся він у дім, виніс шаблю і порубав усіх, лише одного живого залишив.
— Іди скажи своєму цареві, щоб більше нікого не посилав, — сказав він йому. — Вона мені дружина і буде жити зі мною.
Розгнівався цар, наказав озброїтися дванадцятьом царедворцям, іти взяти його.
Прийшли ті, хочуть схопити його, та не тут-то було. Вихопив він шаблю, одинадцять царедворців порубав, дванадцятого живого залишив і сказав:
— Іди скажи цареві, щоб більше нікого не посилав.
А дружина й каже чоловіку:
— Підемо звідси, все одно не дасть спокою батько.
Погодився він. Зібрали своє добро, пішли.
Пустив юнак стрілу, — вирішили, де вона впаде, там і житимуть. Полетіла стріла за дев’ять високих гір, упала біля хати дев’яти братів-дівів.
Побачили діви, що залетіла на двір стріла, побігли дістати її з землі, та зрушити не можуть.
Прийшли чоловік з дружиною. Глянули на них діви й кажуть:
— Ось нам і вечеря.
Дістав юнак свою стрілу з землі, вклонився дівам. А діви стоять, дивуються — вони, дев’ять дівів, і зрушити стрілу не могли, а він однією лівою рукою її з землі вихопив.
Вирішили:
— Випробуємо його, чи справді він такий сильний.
Був у дівів один казан, у якому вони їжу варили. Ухопляться за нього всі дев’ять дівів, ледве на вогонь поставлять.
Сказали діви юнаку:
— Зніми-но той казан з вогню.
Підійшов він, схопив казан, миттю зняв його.
Зрозуміли діви, що сильний юнак і що не їм його подолати, вирішили жити з ним у злагоді. Не витримали все ж діви, засперечалися з ним про щось, зачепили бійку.
Перебив син мірошника вісім дівів, а дев’ятий, кульгавий дів сховався у ямі й уцілів.
Залишилося все діве добро чоловіку з дружиною.
Живуть вони тихо та мирно.
Ось незабаром захотілося юнаку піти на полювання, і каже він дружині:
— Дивись, поки не постукаю тричі, не відчиняй дверей, щоб чужий хто не забрався.
А кульгавий дів чує все.
Пішов чоловік на полювання, а дів виліз із своєї ями, підібрався до дверей і постукав, як чоловік умовився, тричі.
Зрозуміла вона все ж, що це не чоловік, не відчиняє дверей.
Просить її дів:
— Люблю я тебе. Не хочеш відчинити двері, хоч мізинець просунь у щілину, поцілую й піду.
Просунула вона в щілину мізинець, а він як схопить його зубами. Закричала вона від болю.
— Відчини двері, — каже дів, — інакше відкушу палець.
Не витримала вона, відчинила.
Увійшов дів.
Повернувся ввечері чоловік. Постукався. Впустила вона чоловіка, коли дів сховатися встиг.
Вранці пішов знову чоловік на полювання.
Залишилися кульгавий дів та дружина самі, і каже дів:
— Треба нам його вбити.
— Я ж його вбити? — питає вона.
Навчив її дів:
— Як прийде він, прикинься хворою. Запитає він, що з тобою і що тебе вилікує, ти й скажи, що є один дикий кабан і тільки його печінка тебе вилікує: «Добудеш ту печінку — добре, а ні — помру я». Піде він на кабана і загине. Звільнимось від нього.
Повернувся чоловік з полювання. Увійшов у дім, бачить — лежить дружина, стогне, помирає.
— Що з тобою? — питає чоловік.
Каже дружина:
— Чула я, є один дикий кабан, принесеш його печінку — видужаю, а ні — помру.
А кабан той живе в лісі, під дубом.
Пішов юнак, виліз на той дуб, сидить. Відчув кабан людський дух, кинувся до свого дуба, бачить — людина на дереві.
Розбігся кабан, підбіг, хопив іклами по дубу, прорізав стовбур наполовину, хопив удруге, не влучив від люті, встромив ікла в коріння й рушити з місця не може.
Спустився юнак на нижню гілку, ткнув кабана шаблею, коле його, дражнить, дивиться — вирве він ікла чи ні. Тягне кабан, тягне, ніяк не витягне іл із коріння.
Скочив тоді юнак, хопив шаблею, відрубав кабанові голову. Розрубав його навпіл, дістав печінку і пішов.
Приходить, стукає. А дружина з дівом розважаються, думають — загинув уже він.
Почули його стукіт, схопилися. Сховався дів, а дружина відчиняє двері.
Зварив чоловік печінку кабана, дав поїсти дружині, видужала вона.
Вранці знову чоловік пішов на полювання. Вийшов дів, навчив дружину знову прикинутися хворою і сказати чоловіку, що тільки печінка дикого оленя вилікує її.
— Піде він на того оленя, там і смерть знайде, звільнимось від нього.
Повернувся чоловік з полювання, знову дружина стогне:
— Що з тобою? — каже чоловік.
— Принеси мені печінку дикого оленя, принесеш — видужаю, а ні — помру, — каже дружина.
Пішов він на полювання за тим диким оленем.
Довго йшов чи недовго, а тільки дійшов до однієї гори. Перед горою поле, а в полі дванадцять чоловік косарів, не розгинаючись, траву косять.
Гукнув юнак:
— Мир вам!
Не відповідають косарі. Гукнув удруге:
— Мир вам!
Тільки один і відгукнувся:
— Який там ще мир! Не викосим усієї трави з усього поля до вечора та не поставимо три стоги, прийде олень, усіх нас переб’є та поїсть.
Сказав юнак:
— Ідіть усі до мене.
Підійшли вони. Посадив він їх, питає, як і з якого боку приходить той олень.
Дізнався все, взяв потім косу у одного з косарів, викосив усю траву, зв’язав три стоги і поставив один з того боку, звідки олень прийде, другий — посередині, а третій — в кінці, і сам під третім стогом сховався.
Показався олень. Проковтнув один стіг, другий, пішов до третього. Вискочив юнак, пустив стрілу, звалив оленя.
Обдерли оленя, зняли шкуру. Дістав юнак печінку і додому відправився.
А дружина з дівом сидять, радіють, думають — звідти-то вже не повернеться він живим.
Раптом чують — стукає він.
Сховався дів. Відчинила дружина, увійшов він, зварив печінку, дав дружині, видужала вона.
Знову пішов юнак на полювання, а дів і каже дружині:
— Прикинься ще раз хворою, а як спитає, що з тобою, скажи, що тільки вода безсмертя тебе вилікує. Піде за водою, а звідти-то вже не повернутися йому, залишимося ми самі.
Повертається чоловік додому, а дружина знову хвора.
— Що з тобою? — питає чоловік.
— Ох, — каже дружина, — принесеш воду безсмертя — видужаю, а ні — помру.
Пішов він, йде, зустрічає на шляху коня. А кінь той чудовий, і каже він юнаку:
— Не дійти тобі до того місця без мене. Сідай, повезу.
Зрадів юнак.
Сів на коня. Їде, їде, бачить — скеля. Дивиться — розкрилася скеля і знову зімкнулася.
Каже кінь:
— Удар мене тричі, та так, щоб три смуги шкіри з мене здерти.
Як розкрилася скеля, ударив юнак коня тричі, зірвався кінь і пролетів крізь скелю, тільки хвіст йому відірвало.
Поїхали далі. Їдуть, бачать — горить величезний багаття, ні обійти, ні об’їхати.
Сказав кінь:
— Удар мене з іншого боку, та так, щоб три смуги шкіри здерти.
Ударив юнак, зірвався кінь і перелетів через багаття.
Дійхали так до того місця, де вода безсмертя джерелом б’є.
Розв’язав юнак коня, пустив попастися, підійшов до води безсмертя, умився, напився води, приліг відпочити і заснув.
А там, недалеко, стоїть великий, на чотири поверхи дім. І живе в тому домі дівчина-чаклунка і з нею сім її учениць.
Відчула вона, що прийшов якийсь юнак, послала одну зі своїх учениць, дізнатися, хто це.
Прийшла дівчина, побачила юнака. Гарний юнак, немає сил очей відірвати. Остовпіла дівчина, стоїть, не рухається, немов зачарована.
Послала чаклунка другу дівчину, третю, четверту. Жодна не повернулася.
Усі сім дівчат, як глянуть на юнака, так і остолбеніють, рухнути не можуть.
Пішла сама чаклунка.
Відіслала учениць, розбудила юнака і каже йому (чаклунка ж вона, все знає):
— Твоя дружина невірна тобі, діва любить. Задумали вони згубити тебе, не повертайся до них.
Не повірив він. Набрав води безсмертя в глечик, сів на коня і поїхав. Приїхав, стукає.
Сховався знову дів, а дружина відчиняє двері. Випила вона тієї води, видужала.
На інший день, як пішов він на полювання, дів і каже дружині:
— Не згубити нам його, якщо не дізнаєшся, у чому його сила.
Повернувся чоловік, а дружина зустріла його, пестить, обіймає, сама просить:
— Скажи мені, у чому твоя сила?
Засмявся він і каже:
— У пальцях моя сила.
— А ну, обмотай їх мотузкою, подивимось, розірвеш чи ні?
Обмотала дружина мотузкою пальці чоловіка. Рухнув він пальцями, розірвав усі мотузки.
— У чому ж твоя сила? — питає знову дружина.
— У плечах, — каже чоловік.
— А ну, сядь у цей казан, поведи плечима, рознеси його, — каже дружина.
Сів він у казан (великий, що у дівів був для каші), а дів вискочив, закрив разом із дружиною казан, забив кришку. Взвалив кульгавий дів на спину цей казан і поніс.
Доніс до однієї скелі, скинув у прірву, що й оком до дна не оглянути, і пішов додому.
А на дні прірви річка, і тече та річка повз того місця, де вода безсмертя знаходиться і та дівчина-чаклунка живе.
Покликала дівчина-чаклунка своїх учениць:
— Ідіть, у річці щось пливе, подивіться.
Пішли учениці, винесли казан на берег, принесли чаклунці. Відкрили кришку, лежить юнак, уже не дихає, побитий увесь.
Розрізала його чаклунка на частини, промила у воді безсмертя, склала як треба і оживила. Очуняв юнак і встав; зраділа чаклунка, обіймає, цілує юнака.
Сказав він:
— Не повірив я тобі, а ти всю правду мені сказала. Піду зараз, розберуся з ними, повернуся, одружимося і будемо жити разом.
Пішов він. Входить у дім. Бачить: сидять дів із його дружиною, веселяться, раді, що звільнилися від нього, убили.
Підійшов він, схопив діва за ногу, притиснув другу своєю ногою до землі і розірвав навпіл. І дружину свою вбив.
Повернувся потім до тієї дівчини-чаклунки, одружився з нею.
Відсвяткували велике весілля.
І я на тому весіллі був, вино пив, та одну дівчину-ученицю в дружини дістав.
Інші казки
