Казка про Оленятко та Олену Прекрасну

Було те чи не було — жив у одному селі один дуже багатий цар. От одного разу каже цар своїм мисливцям:

— Ідіть на полювання і вбийте першу звірину, яку зустрінете.

Пішли мисливці, йдуть, бачать — на галявині олениця. Тільки націлили рушниці, щоб убити її за наказом царя, дивляться — а в неї хлопчик вим'я смокче. Побачив дитина рушниці, кинув вим'я, обхопив оленя за шию, обіймає, пестить. Здивувалися мисливці.

Взяли з собою хлопчика, привели до царя, розповіли йому про все.

А в того царя був син, одноліток тому хлопчику.

Охрестив їх цар обох разом, і назвали знайденого в лісі хлопчика Оленятком.

Разом із сином царя росте Оленятко, в одній кімнаті сплять, і одна годувальниця їх годує.

Хто росте роками, а вони днями. Стало їм по дванадцять років.

Радіє царь, що ростуть у нього двоє синів.

Вийшли одного разу хлопці в поле зі стрілами. Пустив син царя стрілу, а тут стара несе в глечику воду, і відбила та стріла ручку у глечика.

Обернулася стара і каже:

— Проклясти не прокляну тебе — єдиний ти син, але нехай западе в твоє серце любов до Олени Прекрасної.

Здивувався Оленятко:

— Що це вона говорить?

А син царя з того дня тільки й думає про ту Олену Прекрасну. Запала йому в серце любов, не дає спокою.

Що робити? Минуло три тижні. Ходить юнак напівживий, вбиває його любов до тієї, яку й не бачив ніколи.

Сказав йому Оленятко:

— Нехай помре твій побратим, якщо не привезе тобі ту Олену Прекрасну.

Пішов до царя і каже:

— Батьку, накажи ковалю викувати мені залізні каламани і залізні лук та стріли. Треба мені вирушити на пошуки Олени Прекрасної.

Погодився батько. Викували Оленятку залізний лук та стріли у п'ять пудів вагою, залізні каламани, і вирушив він із сином царя в дорогу.

Сказав Оленятко названому батькові на прощання:

— Не бійтеся, батьку. Де Оленятко, там вам боятися нічого. Чекайте нас два роки. Повернемося, то зі славою, а ні — знайте, нема вже нас серед живих.

Ідуть вони, ідуть. Увійшли в густий, непрохідний ліс. Бачать — у лісі висока скеля, на скелі величезний дім. Перед домом чудовий сад. А в тому домі живуть усі п'ятиголові та дев'ятиголові діви.

Сказав син царя Оленятку:

— Втомився я, брате, відпочинемо тут трохи.

— Добре, — каже Оленятко. Ліг син царя, дрімає. Сказав Оленятко:

— Ти лежи, відпочивай, а я піду в сад, принесу тобі найкращих плодів.

Не як брати вони, а як батько з сином, — так Оленятко про друга піклується.

Увійшов Оленятко в сад, підійшов до найкращої яблуні, зриває плоди.

Вискочив раптом дев'ятиголовий дів і кричить:

— Хто ти, як насмілився увійти в мій сад? Тут і пташка в небі не літає, і мурашка по землі не повзає, так усі мене бояться!

— Я це — Оленятко! — гукнув юнак. Попятився дів. Заворчав тільки від злості. Знав дів, що, як з'явиться на світі оленячий син, тут їм кінець.

Перелякалися діви, розбігаються, ховаються хто куди.

Перебив Оленятко всіх, тільки один п'ятиголовий дів уцілів — на горищі сховався.

А син царя спить собі в тіні.

Очистив Оленятко дім від дівів, пішов розбудив брата. І дівів дім їм залишився, і все дівине багатство.

Гуляють собі брати по саду, розважаються.

А п'ятиголовий дів — Бабаханджомі — сидить на горищі, тремтить.

Наважився нарешті, виліз із свого кута, зійшов униз і каже Оленятку:

— Не вбивай мене, буду тобі братом. Усе наше багатство нехай твоїм буде. Усміхнувся Оленятко. Запитав потім той п'ятиголовий дів:

— А яка ж потреба вас везе, що ви по світу ходите, села та міста обходите? Відповів Оленятко:

— Справа у нас одна. Не виконаємо — і тебе, от як усіх цих дівів, знищу! — І розповів йому: — Ми шукаємо Олену Прекрасну, і ти повинен шукати її разом із нами.

У Бабаханджомі був дімок, він навантажував його собі на спину і переносив куди треба. Сказав дів:

— Ось сідайте в цей дімок і поїдемо шукати Олену Прекрасну, тільки не легка це справа. Дуже вже багато на неї мисливців.

Сіли і поїхали. Їхали так місяців три і добралися до однієї річки.

— Втомився я, — каже син царя Оленятку, — відпочинемо.

А Бабаханджомі тим паче втомився. Вийшли брати з дімка, сіли біля річки, відпочивають.

Пити захотілося, напилися води, а вона солона.

Здивувався Оленятко:

— Чому б це вода солона?

— А це не вода, а сльози, — каже Бабаханджомі. — Тут угорі живе п'ятиголовий дів, він теж любить Олену Прекрасну, та ніяк не здобуде її. Горить він від цієї любові, як у вогні. А сльози його так річкою і течуть.

Здивувався Оленятко і каже:

— Так не будь я Оленятко, якщо не здобуду її моєму братові та не одружу їх!

Пішли вони до того діва, і каже Оленятко:

— Що, діве, дуже ти любиш Олену Прекрасну?
Плаче дев, ллє сльози. Пообіцяв Оленя:

- Що ж, покажемо її тобі, як будемо везти додому.

Поїхали далі.

Ще скількись місяців минуло. Їдуть вони, ось уся вийшла у них їжа. Дійшли вони так до одного лісочка. Все ще нічого про Олену Прекрасну не знають.

Оленя і каже:

- Піду я, вдали видніється селище, порозпитую, може, там знають, де шукати Олену Прекрасну.

Бабаханджомі з братом залишилися в домику. Оленя пішов.

Бачить — у хатинці старенька, і питає:

- Матінко, заради любові всіх матерів, скажи мені, чи не знаєш ти, де шукати Олену Прекрасну і в якому замку вона живе?

Здивувалася старенька. Знає вона, як важко дістатися до Олени Прекрасної, дивується, як просто говорить про те юнак.

- Дуже важка це справа, сину, — сказала старенька, — не знаєш, мабуть, ти. Її любить цар Вітер, увесь час вистежує, хоче викрасти її. Ось і тримають цю красуню за дев’ятьма замками, і променя сонця вона не бачить, так бояться, щоб не викрали її.

Розповіла вона все ж, де знаходиться замок Олени Прекрасної. Там розбитий великий сад і навколо висока огорожа, а в самій глибині саду — замок, там і живуть Олена Прекрасна та її родичі.

- А як дістатися до неї? — питає Оленя. — Брат мій хоче взяти її за дружину.

- Ох, важка це справа, — говорить старенька. — Багато в неї наречених, не віддадуть її за твого брата. Три завдання дає вона нареченим, виконають — вийде заміж, а ні — так у прах сотруть молодця.

Усміхнувся Оленя. Що вона задумає таке, щоб нам не виконати? І пішов туди, де свого брата та Бабаханджомі залишив.

Взвалив дев свій домик з Оленям і сином царя на спину і пішов.

Дібралися так до замку.

Пішов Оленя вперед.

А мати Олени Прекрасної — чарівниця, і може вона людину і вбити, і оживити.

Побачила вона Оленя, а він такий молодець та такий гарний, що можна задивитися.

- Хто ти, що за людина? І що тебе привело сюди?

Сказав Оленя:

- Другом я прийшов, не ворогом.

- А що тобі треба?

- Хочу вашу Олену Прекрасну за невістку взяти.

А в Олени три брати. Усі троє в той час у лісі на полюванні були.

- Побувай тут, — говорить мати Олени Прекрасної. — Зачекай братів, домовляться, все владнається.

Сидить Оленя в саду, чекає братів.

А син царя з Бабаханджомі дожидають його, бояться, як би цар Вітер не схопився з Оленям та не погубив його. Вирішили вони піти розвідати.

Як смеркло, з’явилися брати Олени Прекрасної. Один несе на собі цілого оленя, другий — сарну, третій — цілий стовбур дерева на розпал.

Відчули вони запах чужого. Питають матір:

- Хто це тут?

- З добром він прийшов, діти, не чіпайте його, — говорить мати.

А тим часом Бабаханджомі привів сина царя. Стоїть син царя, чекає, що буде.

Сіли брати обдирати оленя. Підійшов Оленя. Поки вони одну ніжку обдирають, Оленя — раз-раз і обдер цілого оленя. Здивувалися брати Олени Прекрасної.

Сіли за вечерю. Хапає Оленя величезні шматки м’яса. Дивуються брати.

Пообідали так і лягли спати.

Настав ранок, і говорить Олена Прекрасна:

- Виконає він три завдання — стану його дружиною, а ні — так не бути цьому.

Повели сина царя до красуні. Говорить вона з ним, а він стоїть мовчить, звука не видає. А це мати Олени Прекрасної заговорила його, зачарувала, нічого і не розуміє нещасний, стоїть як кам’яний.

- Іди геть, — прогнала красуня сина царя.

Вийшов він, як п’яний. Підбіг Оленя, питає:

- Ну як, про що вона говорила?

- Не знаю, брате, нічого і не зрозумів я.

Розсердився Оленя. Пішов знову просити, щоб у другий раз прийняла нареченого красуня.

Погодилася вона, а наречений і вдруге мовчить, так і вийшов від неї, як уві сні.

Розповів Оленя Бабаханджомі про все. Домовилися вони, упросили красуню викликати нареченого ще й втретє, а він знову стоїть, як скам’янілий, знову його заговорила старенька. Підійшов Бабаханджомі, дістав потрібні листи, що від заговору рятують, та й кинув у кімнату, де Олена Прекрасна з нареченим говорить.

Затріщали стіни, отямився син царя. Як отямився, побачив Олену Прекрасну, підбіг, схопив її за руку та як крикне:

- Моя ти, моя!

Зрадів Оленя, зраділа Олена Прекрасна. Знав вона, що мати її заговорювала наречених, щоб не віддавати її заміж.

Вийшли наречений з нареченою, веселяться.

Ось на інший день зранку гуляють наречений з нареченою в саду, а Оленя тут же неподалік, дивиться на них, не натішиться.

Побачив красуню цар Вітер, помчався вихром, налетів на нареченого, завертів його, закрутив та й кинув на землю. Схопив потім красуню й помчався з нею в небо.

Побачив Оленя свого брата бездиханним, ледь не вмер з горя, забув і про Олену Прекрасну. Тут лише згадав, що йому та добра старенька про царя Вітра розповідала, та вже пізно.

Сидить Оленя, оплакує брата.

Підійшла мати Олени Прекрасної і каже:
- Не плач, його-то я оживлю, ось тільки Олену викрали, і як тому горю допомогти, не знаю.

Винесла вона хустинку, провела по обличчю юнака, ожив він, підвівся. Тре собі очі, каже:

- Як же довго я спав.

Озирнувся - нема Олени Прекрасної, став убиватися, плакати: що тепер робити, як бути? Пішов Оленятко до Бабаханджомі:

- Викрав у нас цар Вітер наречену, треба відбити її за всяку ціну.

- Хай помре Бабаханджомі, якщо не допоможе тобі, - каже дів. - Заглянь до мене в праве вухо, там знайдеш сідло, дістань, а в лівому - вуздечку та батіг, взнуздай мене, і поїдемо.

Залишив Оленятко царського сина в домі Олени Прекрасної, взнуздав Бабаханджомі, дев’ять підпруг затягнув, дев’ять вуздечок заклав у пащу.

- Сідай тепер, - каже Бабаханджомі. - Три рази вдар мене батогом, та так, щоб дев’ять смуг шкіри здерти, полечу я, тільки дивись, не бійся!

Попрощався Оленятко з царським сином:

- Сиди, чекай, а ми їдемо на пошуки Олени Прекрасної.

Стрибнув на діва, витягнув його тричі батогом, та так, що й справді дев’ять смуг шкіри здер. Зітхнув дів, засвистів, ударився об землю, кинувся вгору, прорвав хмари й полетів. Пронеслися так по небу, долинули до одного поля.

На полі стара. Питає її Оленятко:

- Де тут цар Вітер живе? Запричитала стара:

- Ой, сину, що тебе сюди привело? Відчує він людський дух, усіх нас знищить! Як ти наважився тут з’явитися? Він недавно привіз дівчину, небачену під сонцем красуню, такий був вихор, такий стогін та посвист - все навколо руйнувалося.

- Ось за цією-то красунею я й приїхав, - каже Оленятко, - проведи мене до нього.

- Добре, - сказала стара. Сама тремтить, ледве дихає від страху.

Зійшов Оленятко з діва, сховав йому в вуха сідло, вуздечку та батіг, пішов зі старою.

Залишився дів, ходить, озирається, господарює, всіх курей царя Вітру знищив.

Привела стара Оленятка до замку царя Вітру й пішла.

Цар того ранку вийшов на полювання, а Олена Прекрасна сидить сама в замку. Сидить, плаче.

Підійшов Оленятко, штовхнув ногою двері, вибив їх, увійшов.

- Як ти сюди потрапив? - каже красуня. - І що з тим нещасним? - питає про нареченого.

Обнялися девер із невісткою, поцілувалися. Розповів усе Оленятко й каже:

- Ось і прийшов я забрати тебе.

- Ой, не забереш ти мене! Обох згубить цар Вітер проклятий.

Пішов Оленятко до старої й каже:

- Навчи, як вивезти звідси красуню, як знищити царя Вітру. Сказала стара:

- Піди і скажи красуні: як піде він, нехай прикрасить один кут будинку квітами та зустріне його сумна, ніби сумує за ним.

Так і зробили. Як пішов на полювання цар Вітер, встала Олена Прекрасна, назбирала квітів, возиться з ними, як дитина, прибирає, прикрашає один кут будинку. Повернувся ввечері цар, здивувався, питає:

- Що це ти, наче дитина, з квітами возишся?

- Що ж мені робити? - каже вона. - Тебе вдома нема, я й розважаюсь. Сказав би ти мені, де твоя душа, все не так сумно було б.

- Навіщо ж тобі, красуне, моя душа?

- Як навіщо? Буду знати, хоч її приголублю, поки тебе чекаю. Скажи мені, адже я ж твоя дружина. Сказав цар Вітер:

- Добре, скажу, раз так. Повів її на дах і каже:

- Он там, на галявині, бачиш оленя? Троє людей йому траву косять, а він один усю траву з’їдає, і не встигають за ним косарі. У голові цього оленя три коробочки, у цих коробочках моя душа.

- І ніхто не вб’є того оленя? - питає красуня.

- А його ніяк не вбити, якщо мій лук та стріли не взяти. У тих трьох коробочках сидить по пташці. Одну пташку вбити - до колін скам’янію, другу - по пояс скам’янію, а третю - помру. Зрозуміла тепер, де моя душа?

Настав ранок. Пішов цар Вітер по своїх справах, а красуня взяла його лук та стріли й віддала їх Оленятку, розповіла йому, як царя можна вбити.

Зрадів Оленятко, узяв лук, стріли, пішов, пустив стрілу, вбив оленя, побіг, розрубав йому голову, дістав коробочки.

Тільки впав олень, відчув Вітер недобре. Поспішив він додому.

Відірвав голову першій пташці Оленятко - віднялися у царя Вітру ноги.

Відірвав і другій пташці голову - важко стало цареві Вітру, ледве до порогу дістався. Тягнеться, кричить Олені Прекрасній:

- Зрадила мене?!

Хоче він піднятися сходами, а Оленятко вже третю пташку схопив.

- Ось тобі за твоє злочинство! - крикнув цареві Вітру й відірвав голову третій пташці.

Впав цар Вітер мертвим, а Оленятко підходить до Олени Прекрасної:

- Що ж, їдемо.

- Іди, - каже Олена Прекрасна, - пройди дев’ять кімнат, у десятій стоїть на прив’язі кінь царя Вітру. Такий це кінь, не кінь - буря, сядемо на нього, полетимо.

Узяв Оленятко того коня, покликав Бабаханджомі. Дістав із його вух усі речі, сам на діва сів, Олену Прекрасну посадив на того коня-бурю. Полетіли вони.

Привезли Олену Прекрасну до нареченого. Відсвяткували весілля.

Дякують усі Оленятку.

А цар-батько вже всі очі виплакав, усе своє царство в чорне одягнув. Сумно йому, плаче за загибелю молодців. Вже й не сподівається їх живими побачити.

Відсвяткували молодці в сім’ї нареченої, взвалив Бабаханджомі свій дім на спину, поїхали.

Їдуть повз того діва, що за Оленою Прекрасною цілу річку сліз наплакав.

Оленятко й каже:
- Що, діве, хочеш поглянути на Олену Прекрасну?

- Ех, пане мій Оленятко, хто мені дозволить поглянути на неї?

- Дивись, - каже Оленятко. Як поглянув дів на красуню, так і осліп від її краси, миттю розтанув і дух віддав. Поїхали далі. Переночували в палаці тих дев'ятиголових ді́вів, яких Оленятко знищив, і далі поїхали. Залишилося ще п'ять місяців дороги. Ось стали вони на відпочинок біля одного лісу. Раптом вночі прилетіли три голуби. Сіли на гілку. Перший і каже:

- Як дізнається цар, що везе його син Олену Прекрасну, пошле йому рушницю в подарунок. Вистрілить рушниця і вб'є його. А хто підслухає нас та розповість про це, скам'яніє і помре.

- Хай буде так, - підтвердили два інші голуби.

А другий голуб каже:

- Як дізнається цар-батько, що їде син, вийде, виведе йому коня, а син сяде на коня, впаде і помре.

- Хай буде так, - знову підтвердили голуби і додали: - А хто підслухає нас та розповість, скам'яніє і помре.

А третій каже:

- А ще: як приїдуть, прийде вночі гвелешапі і задушить обох — і сина царя, і Олену Прекрасну, а хто підслухає нас і розповість, скам'яніє і помре.

Сказали і полетіли.

Чує все це Оленятко. Мовчить.

Настав ранок. Увійшли всі в домівку ді́вів, поїхали.

Дізнався цар, що їде син його живий-здоровий та везе Олену Прекрасну. Послав йому рушницю, а Оленятко кинувся вперед, схопив рушницю і закинув її далеко, не дав нареченому.

Засумував син царя: "Батько мені рушницю послав, пошану вчинив, а Оленятко закинув її далеко".

Послав батько свого коня синові. Повернув Оленятко і коня.

Засумував син царя, та що вже робити?

Приїхали, зустрів їх батько, привітав.

Відсвяткували весілля.

Вийшов Оленятко, відпустив Бабаханджомі.

- Дякую за службу. Іди тепер, живи собі на свободі.

Пішов ді́в. А Оленятко пробрався до опочивальні молодих, став за дверима, чекає. Заснули ті, а Оленятко не спить. Та й як йому заснути? Стоїть на варті, меч напоготові тримає, знає ж, що чекає друга.

Опівночі з'явився гвелешапі. Підкрадається, вже й пащу роззявив, ось-ось кинеться на молодих і задушить їх. Замахнувся Оленятко мечем, так і зарубав гвелешапі. Порізав на шматки і покидав під ліжко.

Настав ранок.

Прокинулися молоді і не знають, що вночі сталося.

Прийшли прибирати опочивальню і бачать — валяються під ложем молодих шматки падла. Розлютився цар: хто це сміється над нами?

Стали судити й рядити. Звалили всю провину на Оленятка. Він і в дорозі синові царя неповагу вчинив: і рушниці не дав, і коня відіслав. Він, мабуть, і зараз над ним посміявся.

Каже Оленятко:

- Лише добра я вам бажав. Не робіть так, щоб вам жити й радіти, а мені померти.

Ні, гніваються на нього, вимагають сказати, що це і звідки!

- Що ж, - каже Оленятко, - скажу, але хай не буде вам важко, що я стільки працював для вашого щастя, а ви мене губите. Тієї ночі, як ми відпочивали в полі, - почав Оленятко, - прилетіли три голуби, сіли на гілку і заговорили. Один сказав: як під'їдуть, пошле цар-батько рушницю синові, вистрілить рушниця і вб'є його. Хто видасть нас, скам'яніє.

Сказав це Оленятко і скам'янів по коліна.

Зрозуміли всі, благають його:

- Не кажи більше, не треба! - Ні, сказав Оленятко, - говорити, так до кінця. А другий голуб сказав: пошле цар-батько коня, впаде син з коня і загине... Сказав і скам'янів по пояс. - Не кажи, - благають усі, - не треба! - Ні, - каже Оленятко, - треба було мені вірити, а тепер пізно. А третій голуб сказав: вночі, як увійдуть молоді до опочивальні, прийде гвелешапі і з'їсть їх...

Сказав це Оленятко і скам'янів увесь. Плачуть, убиваються батько з сином, та що вже зробиш?

А Олена Прекрасна вже важкою ходить. Та тільки не радує то сина царя. "Ні, - думає він, - мушу повернути життя вірному другові, що б це мені не коштувало".

Встав він, надів залізні каламани, взяв у руки залізний посох і пішов.

Ходить, питає всіх:

- Як оживити мого скам'янілого друга? Втомився він, сів біля одного лісу трохи відпочити. Раптом виходить із гущавини старець. Запитав і його син царя, як друга врятувати. Сказав старець:

- Куди ти йдеш? Його порятунок у тебе вдома. Не розуміє син царя, у чім же той порятунок. А старець і каже:

- Не знаєш ти, що народився у тебе син, золотоволосий хлопчик. У ньому-то і є порятунок твого друга. Убий його в колисці, звари, облий тою водою скам'янілого друга — оживе.

Повертається син царя.

"Що ж, - думає, - дітей ще буде, а друга та брата вже не знайду".

Прийшов, бачить — лежить син у колисці, як місяць сяє. Так і блищать золоті кучері у хлопчика.

Сказав дружині:

- Олено Прекрасна, так і так навчили мене. Погодилася і вона:

- Лише б оживити нашого Оленятка.

Зробили все, як наказав старець.

Шевельнувся Оленятко, відкрив очі, ожив.

На ранок підійшла Олена Прекрасна до його колиски — мати ж вона, болить у неї серце за сина, хоч і принесла його в жертву, — бачить: щось шевелиться в колисці. Відсунула полог, а там жива дитина.

Зраділи всі.

Забили корову та п'ятнадцять баранів цілими на вертелах і засмажили. Чотирнадцять днів бенкетували, зі столу не прибирали.

↑ Догори

Казка про Оленятко та Олену Прекрасну

Інші казки