Великий орел і мисливець

Був, а може, і ні, бідний мисливець. Ішов він одного разу через поле і бачить: сидить на дубі орел, а крилами два сусідніх дуба покриває, такий великий. Натягнув мисливець тятиву, націлив стрілу, і тут орел каже:

— Не вбивай, мисливцю, у мене крило зламане. Візьми мене до себе, полікуй, погодуй. Добром тобі відплачу.

Приніс мисливець птаха додому. Розкричалася дружина — самим їсти нічого, а тут орла годувати!

Вони й справді були дуже бідні — жили впроголодь, у зубах нічому було застрягти.

Минуло три тижні. Поправився орел, дужчає і каже:

— Спробую-но долетіти до дубів.

Махнув орел крилами і ледве перелетів через двір, опустився на землю.

— Візьми мене назад, чоловіче, — просить птах, — немає в мені ще колишньої сили.

Минуло два тижні. Орел знову злітає, щоб випробувати свої сили. Прямує до трьох дубів і опускається на них. Хотів далі летіти, але не зміг. Повернувся він знову до мисливця.

Лає дружина мисливця, але він не слухає її — виходжує орла, годує, поїть, лікує зламане крило.

Минула ще один тиждень, і ось зовсім поправився орел.

Зірвався він у небо, пролетів над трьома дубами, зробив коло над далеким лісом і знову опустився перед домом мисливця.

— Дякую, добрий чоловіче, поправився я, — каже орел. — Сідай мені на спину, візьму тебе до моїх родичів. Вони дари тобі піднесуть, а ти нічого не бери, проси дати іржаву скриньку.

Зірвався орел під самі хмари, полетів до високих скель за лісом і опустився біля гніздища. Розповів родичам, як врятував його мисливець від загибелі.

Тоді орлиця виклала перед мисливцем золото і срібло, дорогоцінні камені, різні скарби.

— Бери, що по душі.

Ні на що не дивиться мисливець, від усього відмовляється.

— Що ж тобі треба, чоловіче?

— Подаруй мені іржаву скриньку.

Орлиця ніби не чує. Показує мисливцю дивовижні речі — одну кращу за іншу. Піднявся мисливець, наче хоче піти.

— Гаразд, не йди, дам тобі скриньку! — каже орлиця, а сама знову пересипає перед ним золото і срібло.

Розсердився мисливець. Розсердився і син орлиці:

— Полечу від вас! Людина мені життя врятувала, а вам іржавої скриньки шкода!

Злякалася орлиця, щоб він не втік з людиною, і дала мисливцю іржаву скриньку, наказавши:

— Поки додому не прийдеш, не відмикай, не відкривай!

Іде мисливець додому, а його самого сумнів бере: навіщо він іржаву скриньку взяв? «Може, обдурили мене? Давай погляну, що там у скриньці», — думає він.

Відкрив скриньку, а звідти посипалися будинки, лавки, люди! Миттю розкинувся шумне місто — метушаться мешканці, торгують купці, всюди гамір і веселий гомін. А з скриньки все нові будинки з'являються, люди вискакують.

Остовпів мисливець від подиву, розгубився, не знає, як скриньку закрити. А місто все росте і росте.

Тут раптом з'явився Чорний дів — ніби з-під землі виріс.

— Чого сумуєш, чоловіче? — питає дів.

Розповів йому мисливець про свою біду. А дів каже:

— Дай мені те, про що сам не знаєш, і я заховаю місто назад у скриньку.

— Даю, — пообіцяв мисливець.

І не знав він, що, поки був у орла, дружина його народила золотоволосого хлопчика, а дів прочув про це.

Забрав дів усе місто до скриньки і захлопнув кришку. Навколо знову стало пусто.

— Не забувай про угоду, — каже дів. — Через п'ятнадцять років пошлеш обіцяне.

Повернувся мисливець додому, а вдома у нього золотоволосий син! Зрозумів бідняк, що доведеться віддати діву. Пожурився він, пожурився і заспокоївся — попереду цілих п'ятнадцять років, мало що ще трапиться: може, дів до того часу помре.

Але ось минуло п'ятнадцять років. Виріс у мисливця син — прекрасний і відважний.

Розповів мисливець синові, яку обіцянку довелося йому дати Чорному діву.

— Не журись, батьку, не боюсь я Чорного діва. Піду до нього. Якщо не повернуся, вважай, що не було у тебе сина.

Зібрала мати юнака в дорогу, дала з собою шкіряний мішок із хлібом та овечим сиром. Поцілував він батьків і вирушив шукати Чорного діва.

Ішов він, ішов і до вечора зустрів древню старуху.

— Куди путь держиш, сину? — питає вона.

— До Чорного діва йду.

— Не ходи до нього, сину, з'їсть тебе дів.

— Не боюсь я його!

— А якщо так, послухайся моєї поради. Коли дійдеш до володінь Чорного діва, побачиш річку. Вранці в тій річці купається дочка діва. Сховай її сукню і не віддавай, поки не дасть слова допомогти тобі.

Усе зробив юнак так, як старушка наказала. Притаївся він у кущах на березі і чекає. Ось на світанку дівчина спустилася до річки. Купається, плещеться у воді, а юнак вибіг із кущів, схопив її одяг і сховав. Приплила дівчина до берега, збирається вийти з води, дивиться: на березі стоїть юнак, а її сукні немає.

— Поклади сукню на місце, інакше покличу батька! Мовчить юнак.

— Поклади, кажу! Все одно батько мій з'їсть тебе, не ти перший!

— А ти допоможи мені, і не з'їсть.

— Поверни мені сукню, тоді допоможу врятуватися, — пообіцяла дівчина.

Юнак віддав їй сукню і розповів, чому опинився у володіннях її батька.

— Як тільки батько поставить тобі завдання, приходь до мене, — наказала йому дівчина і пішла.

А юнак постаяв перед дівом і сказав:

— Ось прислав мене до тебе батько, як і обіцяв. Навіщо я тобі потрібен, Чорний діве?

— Добре, що послав, не змусив мене йти за тобою. Тепер ти мій полонений. Сьогодні відпочинь, а завтра вирушай по воду життя. Три дні строку даю. Не принесеш — пеняй на себе.

Настав ранок. Пішов юнак до дочки діва за порадою.
— Джерело живої води за дев’ятьма горами в тісній ущелині, а вхід до ущелини стережуть леви. Треба взяти з собою двох овець і дати кожному по одній. Тільки до цього джерела рік дороги, за три дні без крилатого коня не встигнеш. Раші в лісі за рікою прикутий до високого тополя. Зумієш обуздати його — здобудеш живу воду, а ні — мій батько тебе з’їсть.

Юнак вирушив у зарічний ліс.

У густій хащі він почув тихе іржання. Бачить, худий раші прив’язаний до тополя вуздечкою з діамантовими вуздечками. А навколо нього земля гола — ні травинки, ні стеблинки.

— Врятуй мене, чоловіче, не дай померти з голоду. Буду тобі служити вірою,— благає раші.

Юнак відв’язав крилатого коня і повів під вуздечку до галявини, де росла висока, соковита трава, а сам пішов і здобув двох овець. Два дні раші набирався сил, а на третій посадив на себе юнака з його вівцями, знявся в піднебіння, перелетів за дев’ять гір і опустив вершника біля входу до ущелини. Юнак кинув левам по вівці і промайнув повз них до джерела живої води.

Дивиться юнак: б’є з землі джерело, а біля нього сидить старий — борода до колін, обличчя мохом поросло.

— Іди звідси, сину! Ось-ось стоголовий дів з полювання повернеться, живцем тебе проковтне!

Юнак лише засміявся у відповідь. Наповнив глечик і простягнув старому:

— Випий живої води, не бійся стоголового діва.

Випив замшелий старець води і став струнким юнаком.

Подякував він сміливому прибульцю і разом з ним покинув ущелину.

Понес раші сина мисливця назад у володіння діва. Летить він швидше вітру, поспішає, скоро сонце зайде, і не встигне юнак вчасно принести діву живу воду.

Лише опустився раші на землю, і зайшло сонце.

Приніс юнак Чорному діву живу воду, а той і не радий.

— Гаразд, побачимо,— каже,— такий уже ти вправний! Є в мене кінь-неук. Зумієш об’їздити його — залишишся живим; не зумієш — голову втратиш.

Пішов юнак до доньки діва і розповів, яку ще задачу поставив йому її батько.

— Нелегка ця задача. Мій батько сам обернеться конем, якого треба об’їздити. Я дам тобі залізний молоток і вуздечку. Як злетить кінь у саме небо і захоче тебе притиснути, в лепешку роздавити, перемістись під черево, а як по горах почне тебе мотати, стукни молотком по голові і повертай додому.

Настав ранок.

Узяв юнак вуздечку, молоток і скочив на коня-діва.

Знявся кінь у піднебіння, хотів придавити вершника до неба, а той ухопився за гриву і перемістився коню під черево. Тоді кінь каменем полетів до землі, але юнак встиг перекинутися йому на спину. Тричі злітав дів-кінь у небо і тричі каменем летів до землі, але юнак щоразу рятувався від загибелі. Бачить дів: не перехитрити йому юнака, і вихром поніс його до високих гір — мотати по вершинах і схилах. Дістав юнак молоток, почав бити діва по голові. Не витримав дів, повернувся до себе додому. Юнак зіскочив на землю, схопив коня за вуздечку і ще раз вдарив його батогом. Дів-кінь від болю рвонувся, зірвав з себе вуздечку і швидше до стайні. Прийняв він там свій справжній вигляд і вийшов у двір.

— Що з тобою, Чорний діве? У тебе вся голова в шишках, весь ти в синяках,— удавано здивувався юнак.

— Це ти мене побив. Не на коні сидів, а на мені!— зізнався дів.— Бачу, хоробрий ти, кмітливий. Приведи мені раші Твалчіту з табуну мого заклятого ворога дев’ятиголового діва. Відпущу тоді тебе на всі чотири сторони.

Знову пішов юнак до доньки діва.

— Важке діло дав тобі мій батько, але ти не журся. Попроси у нього дев’ять вуздечок, дев’ять діамантових вуздечок, діамантовий ланцюг і сідло. Твалчіта — найшвидший з усіх крилатих коней — нікому в руки не дається, але ми спробуємо його зловити.

Вранці юнак попросив у діва дев’ять вуздечок, дев’ять діамантових вуздечок, діамантовий ланцюг, сідло і вирушив разом з дівчиною на гірське пасовище. Там пасся табун дев’ятиголового діва.

Дівчина дістала з кишені червоне яблуко і промовила:

— У годину потреби звертаюся до вас, з’явіться, червоні велетні!

Того ж часу перед нею постали дев’ять високих червоних велетнів. Вказала вона їм на раші Твалчіту, дала їм вуздечки, вуздечки і наказала зловити його.

А Твалчіта травку пощипує та по сторонах коситься, чи не підкрадається до нього хтось.

Лише наблизилися червоні велетні, Твалчіта знявся на диби і розкидав їх копитами.

Зажурилася дівчина, заплакала. Якщо червоні велетні не зловили Твалчіту, хіба ж справиться з ним син людини! Шкода їй сміливого юнака. Вийняла вона гострого ножа і каже йому:

— Якщо ти загинеш, і я жити не буду!

Обійнялися вони, попрощалися, і пішов юнак зловити раші.

Твалчіта все чув і все бачив.

— Не хочу я вашої смерті,— сказав він.— Ідіть, сідайте на мене, відвезу вас, куди побажаєте.

Дівчина і юнак підбігли до раші, обійняли його за шию, поцілували в обидва очі.

— Везіть нас у мій рідний край,— сказав юнак.

Вихром знявся Твалчіта в небо, помчався, як потік у ущелині, як вітер у горах. А Чорний дів чекає юнака, чекає. Набридло йому чекати. Покликав він доньку, хотів послати її подивитися, що з полоненим сталося. Не відгукується дівчина, немає її ніде. Здогадався дів, що донька його вирушила допомагати юнаку. Помчався він до схилу гори, де пасся раші, а того й сліду нема! Заліз дів на вершину, оглянув всю околицю. Побачив він у далині коня з двома вершниками і пустився за ними навздогін.

Почув Твалчіта тупіт ніг діва і перетворив дівчину на стиглу ниву, юнака — на дуба, а себе — на косаря.

Підбіг дів, бачить: стоїть під дубом косарь, піт рукою втирає.

— Послухай, чоловіче, чи не бачив ти юнака і дівчину верхи на коні?— питає дів.

— З самого ранку тут жну, від спеки помираю, не до прохожих мені і проїжджих! Нікого я не бачив.

Повернув Чорний дів назад. Пройшов трохи і ляснув себе по лобу — здогадався, що провів його Твалчіта. Понісся знову навздогін.

Далеко втекли втікачі, ледве видно їх діву. Біжить він за ними, наздоганяє вже, і раптом зникли вони з виду біля самого глухого лісу.

На узліссі дряхлий старий блукає, збирає хмиз. Це Твалчіта обернувся старцем. Юнака він у траву перетворив, а дівчину — у квіти.

— Послухай, чоловіче, чи не бачив ти юнака і дівчину верхи на коні?— питає дів старого.

— Я тут з самого ранку, втомився, ледве ноги волочу, не до прохожих мені і проїжджих! Нікого я не бачив.

Повернув дурний дів назад. Пройшов трохи і зрозумів, що знову перехитрив його Твалчіта.

— Дурень я, дурень, знову дав себе провести,— лає себе дів.

Втретє пустився він за втікачами. Далеко відніс їх Твалчіта.

Біжить Чорний дів і ось наздоганяє хитромудрого Твалчіту, але раші обернув себе в безодню озеро, а юнака і дівчину — у качок. Блищить, переливається вода в озері, біжить дрібна рябь, спокійно плавають качки.

Бачить Чорний дів: зник Твалчіта і з’явилося на тому місці озеро. Здогадався він, куди поділися втікачі.

— Тепер мене не обдуриш!— закричав дів.

Підбіг він до озера і припав до води. П’є, п’є без перерви, хоче все озеро випити, качок зловити. Роздуло діва від води, так роздуло, що впав він і лопнув.

А Твалчіта знову обернувся крилатим конем, повернув своїм друзям колишній вигляд і помчав їх далі, у рідний край юнака.

Там і живуть вони з тих пір щасливо.

↑ Догори

Великий орел і мисливець

Інші казки