Казка про свічечку

Було, та й не було нічого — жив один великий цар. У царя три сини й три дочки. Помираючи, покликав цар синів і заповідав їм:

— Діти мої, все своє царство залишаю вам, живіть, як знаєте, як ваша воля буде, тільки не погубіть трьох моїх дочок, віддайте їх заміж за перших, хто їх попросить.

Дав він молодшому синові камінь-самоцвіт і сказав:

— Бережи його, у важку хвилину допоможе тобі.

Потім вказав синам на чорну гору й сказав:

— На цю гору не ходіть, а на червону й білу можете ходити й полювати — небезпеки немає.

Помер цар. Поховали його сини, як належить царському сану, й одяглися в жалобу.

Минуло два місяці. Одного разу ввечері прилетів пугач і сів на великий камінь біля самих дверей палацу. Послав пугач чоловіка до братів і попросив у них сестру за дружину. Схопилися за палиці старші брати: «Гнати його, хто йому, пугачеві, віддасть сестру?»

А молодший брат узяв за руку старшу сестру, вивів і віддав її пугачеві: «Я волю батька не порушу», — сказав. Посадив пугач на плечі дівчину й полетів.

На другий день прийшов вовк. Старші брати й вовку таку ж відповідь дали, а молодший вивів середню сестру й віддав вовку.

Що багато говорити! На третій день прилетів сокіл, молодший брат віддав йому молодшу сестру; посадив її сокіл на спину й знявся до хмар.

Видав так молодший брат заміж усіх сестер і подумав: «Одну волю батька я точно виконав, не порушив, але на чорну гору все ж піду, подивлюся, що там такого небезпечного для людини».

Поїхав на ту чорну гору полювати. Цілий день їздив, нікого не вбив — ні звіра, ні птаха: навіть рослини ніякої не зустрів. Переночував там, зранку знову поїхав. Нічого — нічого не знайти, пусто, мертво все навколо.

Приїхав він до одного озера. Посеред озера пливе гусак. Пливе, перевалюється, ніби в нього або ноги поламані, або крила. Подумав чоловік: «Нічого я не знайшов, нічого не вбив, хоч цього гусака застрелю, а то зовсе задушить мене голод».

Прицілився, стріляє, ніяк гусака не вбити: як вистрілить із рушниці — пірне гусак і вирине зовсім далеко від того місця. Стріляв, стріляв він, усі патрони вистріляв, так і не попав у гусака. Розлютився юнак, сів на коня, погнався верхи за гусаком.

А гусак мигтить то там, то тут, то під ногами в нього випливе, то зовсім далеко відпливає, завів його далеко в болото й зник, а вершник упав разом із конем у воду, тоне. Виплив він все ж, але й коня, й броню, і всю зброю там залишив.

Виліз із води весь мокрий та голодний, дивиться: далеко, десь у лісі, вогник видніється.

Пішов він на вогник. Ішов, ішов і дійшов до одного житла. Дивиться, навколо тільки пугачі й сови. І оруть, і сіють, і всю роботу ведуть. Підійшов юнак, сказав:

— Гей ви, пугачі-пугачі, пугачеве царство! Умієте ви вітатися чи відповідь давати, чи є у вас господар чи пан?

— І вітатися вміємо, і відповідь давати, і пан у нас є, — відповіли пугачі. — Наш пан привів у дружини дочку східного царя, у нас у всіх тому велике свято.

— Ну, покажіть, де дім вашого пана?

Показали йому найбільший і найкрасивіший дім.

Пішов юнак до царського дому і вже здалеку побачив і впізнав свою старшу сестру. Вибігла вона назустріч братові, обняла його, цілує. Увійшли в дім, сіли, розпитали один одного про все.

Ввечері сказала сестра братові:

— Брате, ти тепер вийди в іншу кімнату, прийде цар-пугач, боюся — не зачепив би тебе пазурами або дзьобом.

Ввечері прийшов пугач, скинув пугачеву подобу й став прекрасним юнаком, підійшов до дружини, привітався з нею й каже:

— Що це людський дух чую?

— Ти літав по світу, ти, мабуть, і приніс людський дух, — сказала дружина, — а більше нікому.

А потім сказала:

— А що б ти зробив, якби сюди мій брат прийшов?

— Старшому й середньому очі б виколов, а молодшого обняв би та поцілував.

— Так тут мій молодший брат, — сказала дружина і вивела брата.

Обняв пугач юнака й став цілувати його. Потім запитав, навіщо він прийшов. Розповів йому все молодший брат.

Сказав пугач:

— Це не гусак, це дівчина. Я три роки гнався за нею, і то не спіймав, де ж тобі її наздогнати?

— То не спіймати мені її? — запитав юнак.

— Я тобі в цій справі не допоможу, — каже пугач, — а от вовк, може, і навчить, як бути.

Пішов молодший брат до вовка. І вовк розповів, що він два роки за тією дівчиною гнався й ніяк її не спіймав. «Може, сокіл тобі допоможе», — сказав вовк. Пішов молодший брат до сокола.

Дуже зрадів йому сокіл. Розповів брат все, що з ним було.

— Даремно ти гонишся за тією пташкою, — сказав сокіл, — це не гусак, це красуня небаченої під сонцем краси пливе в гусячій шкурі. Я цілий рік гнався за нею, злітав на небо й з неба на неї падав, але вона, як відчує рух повітря, пірне на саме дно озера й сховається. Її ніхто не спіймає, і ніхто тобі не допоможе в цій справі: є тільки один дів — у нього один бік зовсім висох — от хіба цей дів знає, як її спіймати.

Молодший брат одразу вирушив на пошуки діва. Довго шукав він і нарешті побачив — стоїть на горі хтось, зростом із дерево.

Підійшов юнак до діва й каже:

— Будь здоровий, батьку!

— Підійди з іншого боку, — каже дів. — Щастя твоє, що батьком мене назвав, інакше не минути б тобі! Як ти наважився прийти сюди до мене?

Розповів хлопець все про себе, і сказав йому дів:

— Я був царем усіх дівів. Було в мене вісім дружин. Але захотів я в дружини й цю дівчину. Вирішив викрасти її й взяти дев’ятою дружиною. Далеко звідси стоїть її дім, щоночі вона повертається з озера додому.
Пробрався я в її дім і сховався, але впізнала вона, нагнала на мене вітер, дощ і град. Пустився я тікати від неї що було сил, ось-ось перейду кордон її володінь, вже однією ногою ступив на свою землю, як ударила вона мене вітром, і я співів наполовину.
Знай, якщо хто прийде до неї в гості, прийме вона добре й нічим його не образить; але якщо хто її в дружини захоче, той має змусити її сказати три слова, не зуміє — голову втратить. Краще б уже зовсе вбила вона мене, не йти б мені з рідної землі! — додав дів.

Подякував йому юнак і пішов. Ішов, ішов, дійшов до дому тієї дівчини. Увійшов і ліг на тахту, думає: «Скільки я знаю всяких казок та віршів, невже не розмовлю її?»

Ввечері прийшла дівчина й лігла навпроти нього. Така вона красуня, така, — дивиться на неї юнак і зовсім забув, що й знав або чув колись. Іде час, а він і рота розкрити не може, лежить, мовчить, тільки думає: «Пройде ця ніч, зранку й мені, як іншим, відрубають голову».

Згадав він тут про камінь-самоцвіт, що йому батько перед смертю подарував. «Коли ж ще цей камінь знадобиться, якщо не зараз?» — подумав, дістав камінь і каже йому:

— Тепер допомагай, якщо можеш!

У ногах у дівчини свічка горить; узяв юнак свій камінь-самоцвіт і поклав його біля свічки.

Заговорив камінь із свічкою:

— Свічечко, бачиш, наші пани в тривозі, поговоримо, розповімо щось, потішимо їх.

— До того мені, — каже свічка, — голова вся в огні, з вечора мене запалили, до ранку вся істаю.

— То я розповім, — сказав камінь-самоцвіт і почав:

— Йшли піп, кравець і столяр і дорогою заночували в лісі. Розвели вони вогонь і сіли до нього.
Коли захотіли спати, сказали: «Треба стерегти по черзі, щоб нас уночі звір не з’їв». Кинули жереб.
Випало першому стерегти столяру. Заснули піп і кравець, а столяр, щоб не переміг його сон, дістав свої інструменти, зробив прекрасну дерев’яну жінку й притулив її тут же до ялини.
Минув час столяра, встав кравець стерегти. Побачив він дерев’яну жінку й, щоб не заснути, став майструвати їй одяг. Пошив багате плаття, одягнув її, як наречену, й притулив до дерева.
Встав піп стерегти, бачить — стоїть жінка під деревом, подумав піп: чи не чорт це? Закричав: «Людина ти чи чорт?» Не відповідає жінка, мовчить. «Хто ти, нещасна?» — питає піп. Ні, не подає жінка голосу.
Піп був із сміливих, підійшов він, схопив її за руку, хоче кинути в вогонь і бачить, що вона дерев’яна. Зрозумів піп, у чому річ, дістав хрест, євангеліє й став молитися, помолився й оживив жінку.
Що скажеш, свічечко, чия ця жінка — столяра, кравця чи попа? — запитав камінь-самоцвіт свічку.

— До того мені, — каже свічка, — у мене свого горя досить, голова вся в огні.

— Ах ти, проклята, — крикнула дівчина, — скажи ж, що столяра, — він перший справу започаткував. Не зроби її столяр, кого б одягав кравець або кого б оживив піп?

«Це один раз», — подумав юнак.

— Ну, свічечко, тепер твоя черга! — каже камінь-самоцвіт.

— До казок мені, — голова в огні, до ранку вся істаю, — каже свічка.

— То я ще розповім, — сказав камінь-самоцвіт і почав:

— Йшли три чоловіки: бігун, знахар і лікар.
Бігунові не терпиться — побігати хочеться, каже він знахареві: «Заглянь-но, брате, у блюдце долі — може, хто хворий, лікар ліки приготує, я збігаю віднесу, вилікуємо».
Знахар заглянув у блюдце долі й сказав: «В одній країні хворий царевич, можна його вилікувати».
Лікар приготував ліки, бігун скинув з ніг жорна, помчався, приніс хворому ліки й вилікував царевича.
Що скажеш, свічечко, хто вилікував царевича, — бігун, знахар чи лікар?

— До того мені, — відповідає свічка, — у мене свого горя досить, голова вся в огні.

— Ах ти, проклята, — крикнула дівчина, — скажи ж, що той, хто ліки приніс!

«Це другий раз», — подумав юнак.

— Ну, тепер ти розкажи щось, свічечко, — повернувся камінь-самоцвіт до свічки, — я все розповідаю, а ти все мовчиш.

— До розповідей мені: бачиш, вся в огні, — каже свічка.

— То я ще розповім, якщо не розсердишся, — сказав камінь-самоцвіт і почав:

— Йшли чоловік, дружина й брат дружини. Дорогою напали на них розбійники, пограбували й обом чоловікам голови потрубили. Плаче дружина, оплакує чоловіка й брата.
Раптом на дерево голуби сіли, кинули вниз гілку й кажуть: «Знала б жінка, провела б цією гілкою по мерцях — ожили б».
Почула жінка, взяла гілку, провела по мерцях і оживила їх. Тільки, на нещастя, голова чоловіка приросла до тіла брата, а голова брата — до тіла чоловіка.
Що скажеш, свічечко, кому має бути дружиною та жінка?

— До того мені, — істала вся, кінчаюся, вже й свідомість втрачаю, — каже свічка.

— Ах ти, проклята, — крикнула дівчина й навіть з місця встала, — чи не в мене ти жила, що нічого й відповісти не можеш?! Говори ж, що тому й дружиною буде, на ком голова чоловіка.

— А ти моєю будеш, — сказав юнак, обняв красуню й поцілував її.

Відсвяткували вони весілля, і казці нашій кінець.

↑ Догори

Казка про свічечку

Інші казки