Нацаркекіа

Жив-був, а може й ні, ледар. З ранку до вечора сидів він біля вогнища й копався паличкою в попелі. Його так і прозвали: На-царкекіа — Копаючийся в попелі. Як не старалася мати, не могла змусити сина працювати — ледар зайвий раз навіть з місця не рухався! Набридло старій жінці годувати ледаря. От вийшов одного разу Нацаркекіа на двір, а вона взяла та й замкнула за ним двері. Подала йому через вікно хліба, молодого сиру, міх попелу і каже:

— Іди куди хочеш, годуй себе як знаєш. Ось тобі мішок попелу, копайся в ньому скільки забагнеш.

Просить, благає ледар не виганяти його з дому, та все марно. Не впустила його мати в хату.

Пішов Нацаркекіа куди очі дивляться.

Довго йшов, чи коротко, опинився ледар на березі широкої річки. На іншому березі стоїть дів, п'є воду. Як побачив його Нацаркекіа, затремтів від страху. А куди подітися? Якщо втікати, то дів миттю наздожене!

Нацаркекіа був ледарем, але не був дурним.

«Може, самому налякати діва? — думає він. — Прикинусь хоробрим, може, він злякається й піде геть!»

Дістав Нацаркекіа з кишені ножик, проколов свій міх із попелом і як закричить на всю глотку:

— Гей, мовзляк, як ти посмів мутити воду в моїй річці?

Кричить, а сам по берегу ходить, міхом із попелом потрясає. Сиплеться попіл, крутиться, клубиться.

Дивиться дів: що за диво? Людину ледве видно, а така могутня хода, такий пил підняв! Схопив він з землі камінь і кричить у відповідь:

— Тримай язик, людино, бо від тебе пил залишиться, як від цього каменю!

І дів так стиснув камінь, що розсипався той на порох. Не довго думав Нацаркекіа, нахилився, ніби щоб підняти камінь, а сам непомітно взяв у руку сир.

— А ось що від тебе залишиться! — закричав він. — Дивись на мою силу! — Стиснув кулак, і потекла сироватка з молодого сиру.

Здивувався дів, ніколи такого сильного серед людей не зустрічав. Вирішив не сваритися з ним і запросив до себе додому, показати братам. Дуже не хотілося Нацаркекіа йти до діва. Не знає, бідолаха, як ухилитися від запрошення. Іти страшно, і відмовитися неможливо.

— Перенеси мене через річку. Не хочеться мені ноги мочити, — каже він діву.

Дів закрокував по воді — страшно не послухати Нацаркекіа, і посадив його собі на плече.

— Еге, ну і легенький ти, наче пух!

— Ще б пак, я однією рукою за небо тримаюся. Як опущу, то не втримаєш мене.

— А ти опусти, може, втримаю.

Витягнув Нацаркекіа ножик і встромив вістря діву в потилицю. Завив дів від болю:

— Ой, не губи! Хапайся знову за небо!

Прийшли вони до житла дівів. Дім високий, просторий. Здивувався Нацаркекіа, ніколи такого дому не бачив.

На вогнищі стояв величезний кеці. На цій глиняній пательні діви пекли хліб.

Діви попросили гостя придивитися за кеці, щоб хліб не підгорів, а самі вийшли на двір засмажити оленя.

Нацаркекіа здалося, ніби хліб підгорів з одного боку. Став він повертати кеці, та не впорався і перекинув його на себе! Б'ється, бідолаха, ніяк не вибереться.

Увійшли діви й роти роззявили від здивування — гість під кеці!

— Що ти робиш, людино? — питає старший дів.

— Спина щось розболілася, от і приклав я кеці, погріти кістки, — відповідає Нацаркекіа. — Вже полегшало, зніміть із мене кеці!

Сіли обідати.

Вина в глечику виявилося мало. Господарі дали Нацаркекіа великий глечик і послали за вином у марані.

Нацаркекіа мало розуму не втратив, як побачив цей глечик. Він порожній глечик ледве підняв, як же з вином донесе?

Та що було робити, поплентався Нацаркекіа до марані. Чекають діви, чекають, а гостя все немає й немає.

Пішли діви подивитися, що з гостем сталося, і що ж вони бачать: Нацаркекіа обкопує землю лопатою навколо квеврі¹.

— Ти що, з глузду з'їхав? — питають діви.

— Краще витягти квевру і випити все вино, чого таскати по трохи глечиками!

Здивувалися дурні діви — вони вп'ятьох із трудом вкопали в землю порожню квевру, а гість один збирається витягти її, та ще повну вина!

Забрали діви в Нацаркекіа глечик, самі наповнили його вином і віднесли в дім.

Сидять усі, їдять, п'ють. Раптом один із дівів як чхне! Підкинуло Нацаркекіа аж під стелю. Добре ще, встиг ухопитися за балку і не впав.

— Навіщо ти туди забрався? — дивуються діви.

— Як ви смієте чхати при мені! Ось вирву зараз цю балку, і всім вам живо боки поламаю! — кричить Нацаркекіа.

Затріпотіли діви, затремтіли від страху. Вони вдев'ятьох ледве дотягли цю балку, а гість каже — прут!

Вискочили діви з дому й розбіглися хто куди. А Нацаркекіа якось сповз униз і став з того часу господарювати в домі дівів.

¹ Квевря — великий глечик для зберігання вина, вкопаний у землю.

↑ Догори

Нацаркекіа

Інші казки