Кінь Лурджа

Було, та й не було нічого — жили собі цар і цариця, і була в них дочка небаченої під сонцем краси. Цар і цариця ховали дочку далеко, у високій вежі, самі з нею не бачилися й нікому не показували.

У цьому царстві жила одна стара чарівниця, пристала вона до цариці:

— Розлюбив тебе цар. Подумай, як знову повернути його любов.

— Що ж мені робити, — каже цариця, — і чи час нам про любов думати. І як знову змусити любити себе?

Ні, не вгамується стара, каже цариці:

— Заріжте вашу дочку, з’їжте її серце, печінку, і знову буде між вами любов та ласка.

Уговорила-таки царицю. Пішла вона до чоловіка, домовилася з ним, і покликали вони до себе дочку, щоб убити її.

Іде дочка до батьків, радіє, що згадали про неї, адже ще й не бачила вона їх ніколи.

Іде назустріч їй кінь Лурджа і каже:

— Чого ти радієш, що до батьків ідеш, задумали вони тебе вбити. Дивись же, як увійдеш, скажи: «Знаю я, батьку й мамо, що ви задумали, і чи можу я вам перечити, але виконайте мою останню волю — одягніть мене перед смертю по-чоловічому і дайте мені коня, хочу хоча б раз проїхатися, подивитися, що на світі діється». Відпустять тебе — виходь, сідай на мене, а в іншому вже на мене покладися.

Увійшла дівчина до батьків, сказала все, як її кінь навчив, відпустили її. Вийшла вона, одягнулася по-чоловічому, волосся в шапку сховала, взяла в руки батіг і пішла до свого коня.

Сказав кінь:

— Сідай, вдарь мене тричі, і так, щоб три смуги шкіри з мене злетіло і три з твоєї руки, тільки знай, сиди міцно, тримайся.

Сіла дівчина на коня, витягла його батогом і раз, і другий, і третій — понісся кінь.

Летить, летить кінь, перелетів уже через дев’ять гір. А там полює син царя. Побачив він дівчину, а вона ж по-чоловічому одягнена, і покликав її до себе в гості.

Поїхала дівчина. Пригостили її доброю вечерею і спати поклали.

Задумався юнак — чи не дівчина це, дуже вже гарна для чоловіка, і каже матері:

— Не чоловік це, мамо, дівчина вона.

А мати:

— Ні, сину, що ти!

А він своє:

— Ні, дівчина вона, дівчина.

Сказала мати:

— Гаразд, зате завтра джигитування, тут уже легко помітити — юнак це чи дівчина.

Наступного дня каже царевич дівчині:

— Поїдемо сьогодні піджигитувати.

Пішла дівчина до свого коня і каже:

— Син царя кличе мене джигитувати, а який же я джигит?

А той у відповідь:

— Не бійся, ти тільки тримайся в сідлі, а як вийдемо — витягни мене раз батогом, щоб і з мене, і з твоєї руки шкіру здерти, а в іншому вже на мене покладися.

Почалося джигитування.

Витягла дівчина батогом свого коня, полетів він, підхопив і царевича, і його коня: царевич попереду, кінь позаду, на крупі. Політали так, натішилися і назад прилетіли.

Приходить юнак до матері.

— Ну як? — питає вона.

— Добре джигитує, краще за мене.

— Казала я тобі, що це юнак, ну де дівчині так на коні їздити? — каже мати.

А юнак своє:

— Ні, дівчина вона!

— Ну, добре, — каже мати, — поведи його оглянути нашу скарбницю, дивись, що йому більше до серця припаде, дізнаємося, юнак це чи дівчина.

Пішов син царя до дівчини і каже:

— Підемо зі мною до нашої скарбниці, може, тобі щось до серця припаде.

А дівчина коню: так і так, як бути?

Каже кінь Лурджа:

— Нічого, іди з ним, тільки не дивись по сторонах, а як увійдеш, обернись, висить там за дверима меч. Ти зірви його зі стіни і скажи: ох і краса, клинок старий, і піхви які! Зніми і перевісь через плече.

Так і зробила дівчина: як увійшла до скарбниці, і не подивилася вона по сторонах, а тільки обернулася, побачила меч і вигукнула:

— Ох і меч, і клинок старий, і піхви які!

Зняла зі стіни і повісила на себе.

Прийшов син царя до матері, розповів усе.

— Казала я тобі, що не дівчина це, — каже мати.

— Ні й ні, — твердить син, — не вірю, дівчина вона, і все.

Сказала мати:

— Гаразд, запроси його випити разом з тобою вина. Не зуміє пити, значить, дівчина.

— Дуже добре, — сказав син.

Пішов він до дівчини і каже:

— Давай-но сьогодні вип’ємо вина, подивимося, хто кого переп’є.

Пішла дівчина до коня і каже:

— Що ж мені робити, Лурджа? Кличе він мене вино пити, а я й краплі в рот ніколи не брала.

Сказав кінь:

— Скажи йому: «Що ж, вип’ємо, тільки я звик, щоб мій кінь стояв за моїм стільцем». І скільки б тостів не було, ти, як візьмеш ріг, повторюй про себе: «Я п’ю, а Лурджа п’яніє».

Так і зробили. П’є дівчина, примовляє: «Я п’ю, а Лурджа п’яніє!». І сидить вона, наче й не пила нічого.

Ось уже останній тост — благословення дому п’ють, а вона й забула сказати: «Я п’ю, а Лурджа п’яніє». Забула, і все це сп’яніння на неї впало.

Охміліла вона, зомліла, так за столом і заснула. Впала з голови шапка, розсипалися по плечах коси.

Розділи її, поклали в ліжко, чоловічий одяг весь сховали, а натомість поклали біля її ліжка весь золототканий парчовий жіночий наряд.
Прокинулася вранці красуня, бачить — немає її чоловічого одягу, а натомість лежить жіночий наряд.
Заплакала вона, та що вдієш! Одягнулася, пішла до свого коня, плаче, убивається:
— Що ж мені тепер робити, що зі мною буде?
А Лурджа у відповідь:
— Чого ж ти плачеш? Виходь за нього заміж, кого ще кращого шукати?
Поженилися вони і стали жити разом мирно та щасливо.

Минув час. Вагітною стала вона, а син царя поїхав у гості до іншого царя.
А як їхав, сказав дружині:
— Дай мені твого коня.
Сказала красуня:
— Він мені дорожчий за моє життя, але не дорожчий за твоє. Бери, тільки скажи конюхам, щоб не прив’язували його, на свободі його тримали.
Поїхав син царя.

Народила вона чудового золотокудрого хлопчика.
Послали свекор із свекрухою гінця з радісною звісткою:
«Народився у твоєї дружини золотокудрий хлопчик».

А шлях гінцеві лежав через царство батьків тієї красуні.
Запросили його, розпитали, куди й навіщо він їде.
Показав він листа. Взяли вони, розірвали листа і написали інший.
«Народився у твоєї дружини не то цуценя, не то кошеня», — написали і дали гінцеві.

Повіз гонець до сина царя листа. Прочитав той, засмутився, та що вдієш, написав у відповідь:
«Що народилося — народилося, бережіть дружину, чекайте мого приїзду».

Прокляв Бог гінця — знову він через те царство поїхав.
Запросили його, взяли листа, розірвали і написали інший. «Розпаліть піч, три дня топіть і киньте туди мою дружину з її дитинчам».
Подали листа цареві з царицею.
Плачуть вони, убиваються, та що вдієш?
Розпалили піч, топлять, розжарюють.

Настала третя ніч, прийшов час кинути нещасну в піч. А там, у сина царя, водили, водили конюхи коня Лурджу, втомилися, прив’язали за ногу й залишили.
Ось підняли красуню разом із ліжком і дитиною і несуть у піч, а Лурджа відчув лихе, рветься, рветься, відірвав ногу, залишилася вона на прив’язі. Понесся кінь на трьох ногах.

Ось-ось матір із дитиною в піч кинуть, а він прилетів, схопив їх разом із ліжком і поніс далеко в гори.
Склав Лурджа свій вантаж на одній високій горі і каже красуні:
— Не слуга я тобі на трьох ногах. Убий мене, постав по трьох сторонах по одній нозі, а в середині голову. Стань на голову і скажи: «На честь правди і чесності мого коня нехай буде тут храм, гідний служіння і відданості його!»

Плаче жінка, плаче, убивається: «Як мені своєю рукою тебе вбити!»
Не відступив Лурджа, наполіг на своєму.
Взяла вона ніж, убила його, поставила, як він велів, три ноги по трьох сторонах, а в середині голову, стала на голову і сказала:
«На честь правди і чесності мого Лурджи нехай буде тут храм, гідний служіння і відданості його».

Як сказала, так і сталося.
Такий чудовий храм піднявся раптом на останках бідного Лурджи, що тільки дивись і радуйся.
Тут же і дім для житла, тут же і джерело з криничною водою. Побачили той храм усі звірі й тварини, приходять, служать матері з дитиною.
Росте хлопчик, бігають навколо нього вовк, ведмідь, лисиця, олень, козуля, служать йому, від біди охороняють...

А син царя повернувся додому, питає, де дружина з сином. Сказали йому, що за його листом, не наважившись перечити, розпалили вони піч і тільки хотіли спалити невістку з дитиною, як напало на них щось, підхопило й понесло.
— Та ні, — каже син, — це ви мені щось несподіване написали, а я написав, щоб берегли їх і чекали мого повернення.

Зрозуміли всі, як помилилися, плачуть, б’ють себе в груди. Увесь город у жалобу вбрали. Ні живий ні мертвий ходить син царя, убивається, плаче, світу білого не бачить.
Дивився на це горе старий-батько, дивився, не витримав, встав, узяв залізний посох, надів залізні каламани і пішов шукати невістку та онука.

Ішов він, ішов, довго йшов і дійшов до того струмка, де мати з сином живуть.
Бачить — біжить із глечиком хлопчик, а з ним олень і козуля.
Побачив його хлопчик, став кричати:
«Дідусь іде, мій дідусь іде!»

Зворушився старий, забилося у нього серце, стоїть і плаче.
Наповнив хлопчик глечик водою, а старий підійшов, кинув у глечик перстень з пальця і каже:
— Як буде мати умиватися, переверни глечик, щоб викотилося кільце.
Побіг хлопчик, біжить, сам кричить:
— Мамо, дідусь прийшов, наш дідусь.

Умивається мати, перевернув глечик хлопчик, викотилося кільце прямо на руки їй.
Впізнала вона перстень свекра, вийшла до нього, запросила в дім.
Розповів їй усе старий, умовляє, просить повернутися. Відмовляється вона:
— Ні, не піду я до вас. Була вже у вас, так ледве не спалили мене в печі. Не піду.

Увійшла вона до храму, стала на те місце, де була голова її коня, і сказала:
— На честь правди і чесності мого Лурджи, з’єднай цей дім із домом мого чоловіка, місто з містом.
І справді, витяглися доми один за одним, зійшлися, з’єдналися два міста.

Зажили чоловік із дружиною щасливо і забули про лихо, що сталося з ними.

Мор там залишив,
Бенкет сюди приніс.
Відсів там просипав,
Борошно з собою приніс.

↑ Догори

Кінь Лурджа

Інші казки