Краснух

Було, та й не було нічого — жили собі чоловік із жінкою, і був у них син. Чоловік рано овдовів і, щоб було кому доглядати за домом і дитиною, незабаром одружився знову. Прийшла в дім мачуха. Зла попалась мачуха, б’є бідного хлопчика, мов огнем його пече. Був у мачухи й коханець. Чоловік про це не знав, а хлопчик знав; тому-то й хотіла зла мачуха його звести.

Був у них ще один бик — Краснух. Хлопчик і Краснух дуже любили одне одного. Щодня водив хлопчик свого друга на пасовисько — і його годував, і сам розважався.

Мачуха ж тільки й чекала нагоди, як би від пасинка позбутися. Одного разу вдала вона, що захворіла, і почала стогнати й охкати. Запитав чоловік:

— Що тобі допоможе? Сказала жінка:
— Тільки серце-печінка твого сина — більше нічого мені не допоможе. Зажурився батько, почувши ці слова, але нічого не вдієш, вибрав він все ж дружину й вирішив сина вбити.

На ранок бачить син — батько ніж точить.
— На що тобі, батьку, ніж, що точиш? — запитав син.
— Веди, сину, нашого бика до води, напій його, хочу зарізати, — каже батько. Повів хлопчик бика, напуває його, сам плаче, сльози з водою зливаються.
— Чого плачеш, друже? — питає Краснух. — Чого псуєш очі, життя моє?
— Зарізати хочуть тебе, зарізати! — каже хлопчик. Зажурився Краснух, зітхнув і каже:
— Не мене, тебе хочуть убити. Іди, візьми точило, гребінець, пляшку з водою, сідай на мене, і біжимо.

Пішов хлопчик, взяв точило, гребінець, пляшку з водою і приніс. Вліз на бика й поїхали. Дізнався батько, що втік хлопчик, сів на одну прокляту свиню й помчався навздогін.

Мчить Краснух, везе дружка від біди, мчить і батько за ними на своїй свині, тримає в руках відточений ніж — ось-ось наздожене.

Гукнув Краснух хлопчику:
— Чого ж ти чекаєш, друже, бачиш — смерть перед очима, вилий швидше воду з пляшки.
Вилив хлопчик воду, і розлилося величезне море. Хвилюється море, лютує, погрожує хвилями проковтнути й знищити кожного, хто насмілиться боротися з ними. Але не лякають свиню хвилі, пливе вона, долає їх.

А тим часом Краснух і його друг далеко забралися. Виплила свиня, помчалася знову навздогін. Каже Краснух:
— Ну, обернися, чи щось видно?
Обернувся хлопчик — щось у далині, немов муха, несеся, летить. Каже хлопчик:
— Щось із муху видно.
— Це свиня і на ній твій батько з ножем, — каже Краснух, — біжимо, друже, біжимо від неправди, коли вже немає в нас від неї захисту.

Біжить Краснух, везе хлопчика, несеся навздогін свиня, так і блищить відточений ніж у руках батька. Ще трохи — і наздожене свиня.
— Кидай гребінець! — гукає Краснух.
Кинув хлопчик гребінець, і вмить виріс такий густий і частісенький ліс, що й миші не проповзти, хвостом не повернути. Гризе свиня ліс, гризе і прогризла.

А Краснух із хлопчиком все біжать. Далеко забралися. Оглянувся хлопчик, каже:
— Щось у далині із муху видно.
— Це свиня летить навздогін, — каже Краснух.
Ще трохи, ще трохи — і наздожене свиня втікачів.

Кинув хлопчик точило, і виросла між свинею та втікачами величезна неприступна скеля — очима не охопити. Гризе свиня, ріже, вигризає в скелі сходи, лізе вгору. Дібралася свиня до середини, уперлася в виступ копитом, зламалася скеля, і полетіла свиня зі своїм вершником у прірву... Забрала вона й наше, і ваше горе. Зраділи Краснух і хлопчик, що позбулися біди. Вивів Краснух хлопчика у відкрите поле.

Стоїть у полі високий тополь, верхівкою в небо упирається. Підсадив Краснух хлопчика на дерево, дав йому дві сопілки, одну — радісну, іншу — тяжку, і сказав:
— Я піду бродити полями, пастися, а ти сиди тут; будеш у печалі — заграй на тяжкій сопілці, вмить я буду з тобою, допоможу. А будеш у радості — грай на радісній, і їжу дасть вона тобі, і питво. — Попрощався Краснух і пішов.

Сидить хлопчик на дереві, награває на радісній сопілці й радіє. Почув один пастух цю сопілку. Пішов він на звук сопілки, знайшов той тополь, бачить — хлопчик грає на сопілці, а навколо злетілися метелики, літають, танцюють, грають під звуки сопілки. У пастуха від заздрощі очі на лоб вилізли. Вирішив він дістати цю сопілку за будь-яку ціну й гукнув хлопчику:

— Ну, злазь, покажи свою сопілку, подивлюся, з чого вона? Не послухався хлопчик пастуха, не зліз.
Встав той заздрісний пастух і пішов до царя. Доповів йому: у такому-то й такому-то місці сидить на тополі один хлопчик і так грає на сопілці, що весь світ радіє. Цар негайно скликав своїх радників і наказав:

— Або самі приведіть того хлопчика, або знайдіть людину, що зможе його привести. Привели радники до царя одну бабу. Сказала баба:
— Я приведу хлопчика.

Взяла баба козу, шило й пішла до того тополя.
Хлопчик сидить на верхівці й грає на радісній сопілці, а баба стала під деревом і коле козу шилом — кричить коза.

Побачив хлопчик, що баба мучить козу, гукнув:
— Що, бабусю, чого ти мучиш бідну козочку?
— А от ніяк не заріжу її, — каже баба, — зроби добру справу, злазь, допоможи.

Де ж хлопчику зрозуміти, що баба задумала лихе діло? Зліз униз. Опоїла його баба й заспала. Взяли царські слуги хлопчика, відвели його, на дев’ять замків заперли. Очуняв хлопчик, побачив, що він ув’язнений, і зажурився. Згадав про свої сопілки, — а сопілки його далеко в полі, на високому тополі залишилися, — і заплакав. Сидить хлопчик, дивиться з віконця на небо. Летить повз замок ворона, побачив хлопчик ворону й гукнув:
— Вороне, вороне! Куди ти летиш, куди поспішаєш? Полетай, заради добра дітей твоїх, — далеко в полі стоїть високий тополь, на ньому висять мої сопілки, принеси.
— А ти забув, як я падло їла, а ти камінням мене закидав?! — гукнула ворона й полетіла.

Подивився хлопчик їй услід, полилися з очей сльози. Летить ворон.
— Вороне, вороне, полетай, заради сонця дітей твоїх, у поле, там на високому тополі мої сопілки, — принеси! — гукнув хлопчик ворону.
— А навіщо ти не віддав мені свого бика з’їсти? — прокричав ворон. — Не принесу я тобі сопілки.
Пролетів ворон і ще більше омрачив і без того гіркий день маленького в’язня. Летить орел.
— Орле, орле плечистий, — гукнув хлопчик, — ти цар усіх птахів; ти гніздишся на найнеприступніших скелях і найвищих деревах. Полетай, знайди в полі високий тополь, залишилися там мої сопілки, — принеси.
— У мене своїх справ багато. Коли ти мені дарував барана, щоб я тобі твої сопілки носив? — сказав орел, махнув крилами й полетів.

Пролетіла пташка.
— Пташко, пташко, заради радості твоїх пташенят, — принеси з поля мої сопілки!
— А ти не ставив би нам пасток і не руйнував би наших гнізд! Не принесу я тобі сопілки, проси інших, — сказала пташка і полетіла.
Подивився їй услід хлопчик і заплакав. Бачить — летить ластівка.
— Ластівко, ластівко, віснице весни, принеси мої сопілки з поля. Полетіла ластівка й принесла сопілки.

Заграв хлопчик на тяжкій сопілці, застогнала сопілка, заплакала. Почув Краснух і поспішив на допомогу другові. Накинувся на замок і став розносити двері рогами. Вісім дверей розніс, а об дев’яту зламав ріг. Зажурився Краснух, не так йому шкода, що ріг втратив, як шкода друга в’язнем залишити.
Вилізла звідкись миша й каже:
— Що ти даси, якщо я ріг тобі приживлю? Дась наїстися твоїм падлом?
— Даду, — сказав Краснух. Приживила миша ріг.
Кинувся Краснух і проломив дев’яті двері. Увійшов до хлопчика, посадив його на спину й повіз до того тополя.

Допоміг Краснух хлопчику на дерево злізти й пішов у поле.
Сидить хлопчик на дереві, грає на радісній сопілці й радіє. Згадав він свого бика, захотілося побачитися з ним, заграв на тяжкій сопілці, грає, грає — не видно бика. Чекає хлопчик бика, чекає — немає бика.

Зажурився хлопчик. Зліз з дерева, грає, грає, зажурилася вся земля з ним. І трави сльози ллють, і метелики не літають — плачуть, і дерева не шелестять.

Грає сопілка, і навіть холодні скелі ллють гарячі сльози, грає сопілка, а чорний ворон поспішає кудись із падлом... Пішов хлопчик, шукав, шукав друга й знайшов його в полі мертвим. Злі коршуни й чорне вороння вже виклювали йому очі. Заплакав хлопчик. Заплакав гірко й не став грати ні на радісній сопілці, ні на тяжкій.

Мор там, бенкет тут,
Відсів там, борошно тут.
Еласа, меласа,
Висив глечик на мені.
Оповідачу й слухачу
Сон солодкий, вам і мені.

↑ Догори

Краснух

Інші казки