Невдячний цар і розумний селянський син

Жив, а може, і не жив, бідняк. Був у нього єдиний син. Каже одного разу бідняк дружині:

— Давай відправимо сина вчитися до міста. Може, хоч він краще за нас проживе життя.

Так і зробили. Відправили хлопчика вчитися до далекого міста. Бідняки-батьки в шматочку хліба собі відмовляли, аби тільки син освіченим став. Минули роки.

Навчився юнак, усі науки осягнув і повернувся в рідний край. Тільки не знайшлося для нього роботи — ніхто не хотів брати на службу вченого селянського сина.

Зажурився юнак: батьки стільки грошей на його навчання витратили, а він годувати їх не може. Думав, думав, як бути, і вирішив піти з дому.

— Не можу я більше так жити, не можу бачити вас у злиднях,— каже він батькам,— краще в рабство продамся, а вам допоможу.

Не пускали батьки свого сина, благали залишитися з ними.

— Ми з голоду не помремо, шматок хліба завжди добудемо.

Як не благали, як не умовляли, пішов таки хлопець із дому.

Багато доріг пройшов він і опинився в одному місті, але й там не знайшлося роботи за його знаннями. Тоді він пішов до царя, хоч і чув про його скупість і жорстокість.

— Государю, візьми мене до себе на службу,— сказав хлопець.

— А що ти вмієш робити?

— Дізнаватися правду, розгадувати всі хитрощі.

— Скільки ж тобі платити?

— Вирішуй сам. Я всім наукам навчений.

Царь кинув йому два золоті:

— Бери, ти більше не вартий.

Юнак узяв гроші й послав батькам.

Царь наказав поселити нового слугу в каморці і давати йому на день по одній кукурудзяній коржі.

Одного разу якийсь селянин привів продавати цареві клячу:

— Купи мого коня, великий государю.

— Скільки за нього хочеш?

— Десять золотих.

Царь подумав: «Давай перевірю, що розуміє мій новий слуга».

Привели юнака до царя.

— Що скажеш, мій учений слуго, чи варто віддати за коня десять золотих?

Юнак обійшов клячу, оглянув її з усіх боків і каже:

— Дуже вона худа, це правда, і в воді полежати любить, а все ж таки варта десяти золотих.

Купив царь коня, передав його конюхам і наказав годувати ячменем та родзинками до сита.

Минув час. Любо стало дивитися на коня — такий гарний і жвавий, що тільки з зірками грати!

Ось зібрався царь на прогулянку. Наказав осідлати нового коня і виїхав у поле зі своїми візирями.

— Подивимося, як він скаче,— сказав царь і пустив коня галопом.

Кінь загарцював під царем і полетів уперед ластівкою.

— Перевіримо тепер, чи правда, що кінь любить полежати у воді,— сказав царь і в'їхав у річку.

Не доплив кінь і до середини, як раптом розлягся і ледь не втопив сідока.

Ледве встигли слуги підхопити царя. А кінь, позбувшись ноші, ще довго лежав у воді на власну втіху.

Повернувся царь до палацу. Викликав мудрого слугу й питає:

— Як ти дізнався, що кінь любить полежати у воді?

— Цього коня вигодувала буйволиця, вона й привчила його до води. А як не вірите, спитайте у колишнього господаря.

Царь послав слугу за селянином, що продав коня.

— Що за коня ти мені продав?— питає царь.

— Кінь як кінь, тільки вигодувала його буйволиця,— відповів селянин.

Царь додав юнакові їжі — окрім кукурудзяної коржі наказав давати ще пшеничний хлібець. Жахлива була нагорода, але юнак тішився: «Не біда, що мені важко, зате батькам тепер легше живеться».

Минув час. Приходить одного разу до царя купець-обманщик і пропонує:

— Купи, великий государю, чарівний камінь — натвриствали. Він виконає всі твої бажання.

Обманював купець царя — не чарівний камінь натвриствали продавав, а жадібне людське око.

— Скільки хочеш за нього?— питає царь.

— Скільки потягне золота.

На одну чашу терезів поклали чарівний камінь, на іншу — золото. Натвриствали переважив. Додали золота, мало не всю скарбницю поклали на терези — все одно переважує чарівний камінь. Не розуміють, що за диво!

Покликав царь всевідаючого хлопця. Узяв селянський син «чарівний камінь», покотив його по землі й повернув цареві.

— Кладіть тепер на терези!

Зважили — і чарівний камінь виявився легший за мідяк!

На радощах царь додав селянському синові їжі: став давати йому півтора хлібця на день. Обідила хлопця скупість царя, але він мовчав і думав: «Хоч і важко мені, потерплю, батькам зате тепер легше живеться!»

Минув час.

Погано жилося людям у тому царстві — не було справедливості й ладу,— і багато хто бунтував проти царя. Ось і задумав царь зібрати всіх невдоволених і перебити.

— Обійдіть усі моє царство, приведіть до мене всіх, хто мною невдоволений!— наказав він візирям.

— Нам ніхто правди не скаже, великий государю,— сказав головний візир.— Пошли краще свого премудрого слугу. Він напевно вивідає у людей правду.

Царь викликав селянського сина.

— Обійди все моє царство і приведіть сюди всіх, хто мною невдоволений.

Що робити, як не послухати царя? Задумався юнак.

Не встиг він вирушити в дорогу, як усю країну облетіла чутка: «Йде царський слуга-правдолюбець, хоче дізнатися, хто царем невдоволений!»

А невдоволені царем були майже всі.

Тривога охопила людей. Звернулися вони за порадою до одного старця, відомого своєю мудрістю.

— Скажи, як нам бути, як поводитися з посланцем царя?

— Коли він прийде, попросимо захистити нас. Якщо він справжній правдолюбець, буде на нашому боці і не зрадить нас цареві,— сказав старець.

Прийшов селянський син у село, де жив старець. Бачить: зібрався там народ майже з усього царства.

Вийшов уперед старець і каже:

— Ми знаємо, навіщо ти посланий. Не губи нас, не веди до царя, перевішає він усіх — і закон у його руках, і сила.

— Не бійтеся,— відповідає юнак.— Ідіть зі мною, я за всіх скажу цареві правду.

Задумалися люди: а раптом він обманом хоче залучити їх до царя?

Але тоді знову сказав своє слово старець:

— Послухаймося, люди, цього хлопця. Якщо зрадить нас, то на його совісті буде наша загибель. Один раз народилися, один раз і помремо!

Юнак привів людей до царя.

— Великий государю, я виконав твій наказ! — доповів він цареві.

— Ну, що ти вивідав, розповідай!

— Спочатку пообіцяй не гніватися за правду.

Пообіцяв царь і поклявся.

— Народ у твоєму царстві чесний і працьовитий — не вартий ти його, государю. З ранку до вечора люди гнуть спини, працюють, а ти останнє в них забираєш. Несправедливий ти цар. Що багато говорити — мене, живого чоловіка, купив за два золоті, а за клячу віддав десять! А пам'ятаєш, купець-обманщик хотів продати тобі жадібне око і мало не всю скарбницю в тебе забрав, бо це було око жадібної людини, і його, окрім сирої землі, ніщо не могло наситити? Тому я й покотив око по землі — дав насититися! Я тебе виручив, а ти чим віддячив мені? Додав на день півхлібця! Я все царство обійшов за твоїм наказом. Дивись, весь народ тут, усі невдоволені тобою!

Розгнівався царь, лють охопила його, забув він про свою клятву і наказав повісити всіх до одного!

Та не тут-то було!

— Люди, винесемо цареві свій вирок, розправимося з ним, поки він усіх не перебив! — гукнув юнак.

І рушив народ, як один, на царя.

З того часу настала в тій країні безбідна мирна жизнь, до того мирна, що, як кажуть, вовк не ображав козу, а кішка — мишу. Fairy girl