Цар і селянська донька
Не шукайте справедливості у царя і панів. Розповім вам казку, у ній не буде ні правди, ні брехні.Одного разу орав бідняк землю. Пройшов десять борозен, завернув плуг на одинадцяту. Раптом леміш зачепився за щось. Мужик зупинив волів. Дивиться: лежить у землі золота ступка. Бідняк протирає очі — чи не мариться йому? Зчистив він полу свити землю зі ступки, засяяла вона ще яскравіше. Бідняк мало розуму не втратив від радості. Кинув він орати, побіг додому.
— Що так рано повернувся, батьку? — здивувалася його дочка.
— Не до оранки, доню, щастя нам привалило! Золоту ступку знайшов у землі!
— А на що вона нам? — питає дівчинка. — Що ми з нею робитимемо?
— Як — на що? Піднесу цареві, а натомість попрошу три смуги землі.
— Що ти говориш, опам’ятайся, батьку! Цар ступку забере, та ще й товкач золотий вимагатиме!
Довго відмовляла дочка батька, але він заупрямився, як то кажуть, підкинув камінь і підставив чоло!
Приніс бідняк ступку цареві.
— Великий государю, — сказав бідняк, — прийми від мене цю золоту ступку і дай мені натомість три смуги землі.
— А де ж до неї товкач? — питає цар.
— Нічого, крім ступки, у землі не було.
— Що ти говориш, дурню! Де знайшов ступку, там і товкач шукай! Не принесеш золотого товкача, накажу вирвати твій брехливий язик.
Зажурився мужик. Згадав, як дочка відмовляла його йти до царя.
— Так мені й треба, дурневі старому, — промовив він у гніві. — Чому не послухав її!
— Кого не послухав? — став допитуватися цар.
— Дочка мене відмовляла не йти до тебе. «Цар, каже, і товкач золотий вимагатиме». Так воно й вийшло.
— Як же вона дізналася, що я товкач вимагатиму?
— У кого є розум, завжди знає, до чого що приведе. Це я, безмозкий, нічого не розумію.
— Якщо твоя дочка така розумна, пошли її до мене негайно.
Іде бідняк додому й лає себе: «Голова ти моя дурна, сама на себе лихо накликала! І золоту ступку втратила, і дочку загубила».
Повернувся бідняк додому, розповів дочці все, як було.
— Не можу я тебе до царя послати. Загубить він тебе!
— Не журися, батьку! Цар, мабуть, хоче випробувати мій розум. Піду, може, визволю тебе з біди.
Прийшла дівчинка до царя:
— Що накажеш, великий государю?
— Подивимось, розумна ти чи ні! Повертайся додому, а завтра з’явися до мене не одягненою, не роздітою, не пішки, не верхи і не на колісниці. Виконаєш завдання — поверну твоєму батькові ступку, не виконаєш — накажу вирвати тобі язик.
Наступного дня дівчинка зняла з себе плаття, загорнулася в рибальські сітки, прив’язала їх до осла й дісталася до царя.
Здивувався цар кмітливості дівчинки. Віддав він біднякові золоту ступку, а дівчинку залишив у палаці — на випадок розумну пораду дасть.
Одного разу на околиці міста зупинилися на нічліг пастухи, які переганяли худобу на гірські пасовища. Розпрягли вони коней, зняли з них важкі хурджини, поїли й лігли спати.
Вночі кобилиця одного з пастухів привела лоша. Інший пастух прокинувся й прив’язав лоша до ноги свого бика.
Вранці господар кобилиці побачив лоша біля бика, здивувався й пішов відв’язувати його.
— Це моє лоша, мій бик привів його! — закричав пастух, який вкрав лоша.
Посварилися вони, мало не побилися, а вирішити спір не змогли. Пішли до царя, просять розсудити їх по правді та справедливості. Вислухав цар обох і каже:
— Раз лоша опинилося біля бика, значить, бик приніс його.
Пастух, господар кобилиці, онімів від подиву. Слова промовити не зміг. Вийшов він із палацу злий, від образу губи кусає.
Селянська донька вийшла слідом за ним і каже тихо:
— Не журися, твоя правда не пропаде. Іди, дістань сітки й закидай їх на царський двір. Здивується цар, скаже — чи чувано ловити рибу на суші. Ти мовчи, я сама йому відповім.
Пастух так і зробив. Побачив цар, як пастух закидає сітки на дворі, очам своїм не повірив.
— Звідки на сухій землі рибі взятися?
— Чому ти дивуєшся, царю? — сміється дівчинка. — Адже бик привів лоша, чому ж рибі на суші не плавати?
Здогадався цар, що селянська донька підказала пастухові. Розгнівався він на дівчинку й відіслав її додому, поки не ославила вона його на весь світ. А дівчинці тільки того й треба було.
Інші казки
