Церодена

Жили-були, а може, й ні, дід із бабою. Смуткували бідолахи, що немає в них дітей.

Одного разу дід орав землю на своєму полі. Опівдні зібралася баба понести йому поїсти. Поклала в хурджину кукурудзяну коржку, глечик кислого молока й пішла в поле. Вийшла за околицю й раптом чує тоненький голосок:

— Мамо, дай я понесу хурджину!

— Хто ти, малий, де ти?

— На землі я, твій синок!

Нахилилася баба й бачить — стоїть на землі крихітний хлопчик, тягнеться рученятами до хурджини.

— Гаразд, спробуй понести, мій Церодена! — засміялася баба. Дала йому хурджину, допомогла перекинути через плече. Та хіба ж під силу Церодені така ноша! Придавив хурджин малого, ледве не задушив його. Взяла баба синочка на руки.

Прийшли вони в поле. Побачив Церодена плуг і вимагає:

— Дай, батьку, я поведу вола! Посади мене на ярмо!

— Куди тобі, малюку! — дивується дід. — Не всидиш на ярмі, звалишся, затопче тебе віл.

— А я хочу вести вола, хочу вести! — заупрямився Церодена. Посадив дід синочка на ярмо. Не втримався Церодена, упав і загубився у пухкій землі.

— Загинув наш Церодена! — смуткують старі, не можуть знайти малого.

Церодена — у перекладі означає: «з палець».

Не загинув Церодена, не загубився в землі. На його щастя, нагнав вітер хмари, покотив по небу залізні кулі — загримів грім, полився злива! Розмило землю водою, і вибрався Церодена з борозни.

Промок хлопчик під дощем, промерз. Забрався він у виноградник, розвів під лозою багаття й сів грітися. Сидить, гріється, пісеньку співає та головешки поправляє.

У цю саму пору пробігав повз голодний вовк. Помітив він Церодену й оскалив зуби від радості — хоч на один шматочок їжа знайшлася!

— З’їм я тебе! — каже вовк.

— А ось і не з’їси! — відповідає Церодена.

Роззявив вовк пащу, схопив хлопчину, та застряг Церодена у вовка в уламку зуба.

Сидить там і ковбасить гострою паличкою. Завив вовк від болю.

— Вилазь! — верещить вовк.

— Не вилізу — проковтнеш!

— Кажу, не проковтну!

Не вірить Церодена, ковбасить у уламку паличкою.

Немає вовкові сили терпіти біль. Поклявся, що не з’їсть хлопчика.

— Виходь, Церодена, я тобі вівцю з золотим руном подарую, — благає вовк.

Роззявив вовк пащу, і вистрибнув хлопчик на землю. Привів вовк Церодені вівцю з золотим руном і втік геть. Погнав Церодена вівцю до села. Ідуть вони — вівця травичку пощипує, Церодена на сопілці з соломки награває. Так і дійшли вони до дому. Зраділи хлопчику старі — хоч і маленький, а все ж син!

↑ Догори

Церодена

Інші казки