Світлолиций
У одного царя було вісімнадцять синів. Сімнадцять синів вчилися разом в одній школі, а вісімнадцятий окремо. Виросли сини.Подумав цар: «Шукати їм і сватати кожному по дружині — постаріють вони, поки всіх переженю. Якщо в мене народилося вісімнадцять синів, мабуть, є в когось і вісімнадцять дочок. Пошлю їх, нехай шукають. Знайдуть — поженяться і повернуться».
Послав він, однак, одружуватися сімнадцятьох синів, дав їм коней, зібрав як слід, а вісімнадцятому нічого не сказав, вдома залишив.
Дізнався молодший брат — Світлолиций, прикро йому: брати їдуть одружуватися, хоч би в дружки мене взяли.
Пішов до матері й питає:
— Де кінь і меч мого батька?
— Піди, сину, до стайні та до зброярні, візьми будь-якого коня та будь-який меч, — каже мати.
— Ні, не хочу я їх, ти скажи, де кінь і меч мого батька! — знову просить син.
— Піди на наші пасовища, — каже мати, — знайди пастуха, вдар його так, щоб три смуги шкіри з нього зійшло, — він тобі покаже.
Так і зробив Світлолиций. Знайшов того коня, взяв меч, сів і поїхав навздогін за братами.
Почули вони тупіт, озирнулися і кажуть:
— Наш брат Світлолиций їде. Що ж, хоч за нашими кіньми подивиться. Наздогнав братів Світлолиций і поїхав з ними.
Ось їдуть вони, їдуть. Бачать — діва дім.
А діва вдома немає, на полюванні він. Увійшли брати до дому, а там усього вдосталь: і їжі, і пиття, все вже на столі, сідай, бенкетуй.
Сіли старші брати, бенкетують, молодшого на подвір’ї залишили коней стерегти, і їжу йому туди винесли.
Опівночі приходить триголовий діва, кричить:
— Хто ти? Тут і мурашка по землі не повзе, і пташка в небі не літає — так усі мене бояться, а ти прийшов до мене на двір, та ще з кіньми.
Тільки він сказав, як вилетів меч Світлолиція. Так у повітрі і висить, і не тримає його Світлолиций.
Сказав тоді Світлолиций:
— Далеко ти, що мені з тобою говорити, підійди ближче, дам відповідь.
Пішов діва на Світлолиція, а той як схопив меч, одним махом відрубав діві дві голови, лише одна залишилася. Сказала ця третя голова:
— Не рубай мене, бо не знайдеш, за чим прийшов.
— Говори, — наказав Світлолиций. Сказав діва:
— Ось ключі, відкрий сімнадцять кімнат, у вісімнадцятій знайдеш вісімнадцять небачених під сонцем красунь.
— Давай ключі, — каже Світлолиций.
Взяв ключі, відрубав діві третю голову, пішов.
Пройшов усі сімнадцять кімнат, бачить, і справді: у вісімнадцятій — вісімнадцять красунь. Подивився, замкнув їх і пішов собі.
А брати побалакали, лягли спати, встали вранці, знову в дорогу збираються. Не сказав їм Світлолиций, що знайшов вісімнадцять небачених під сонцем красунь.
Поїхали брати. Їдуть вони — багато чи мало — знову діва дім на шляху.
І тут накритий стіл: хліба, вина — усього вдосталь, сідай та бенкетуй. А діва вдома немає, на полюванні він.
Увійшли старші брати, бенкетують, молодшому на двір їжу винесли.
Приходить опівночі чотириголовий діва, побачив Світлолиція з кіньми на своєму дворі, як закричить:
— Хто ти? Тут і мурашка по землі не повзе, і пташка в небі не літає — так усі мене бояться, а ти ще з кіньми з’явився.
Каже Світлолиций:
— Далеко ти, що мені з тобою говорити, підійди ближче — дам відповідь. А меч його знову у повітрі висить.
Пішов чотириголовий діва на Світлолиція.
Схопив Світлолиций свій меч, три голови діві одним махом відрубав, лише четверта залишилася, вона і каже:
— Не ріж мене, бо не знайдеш, за чим прийшов.
— Говори! — наказав Світлолиций. Сказала голова:
— Пройдеш сімнадцять кімнат, у вісімнадцятій знайдеш вісімнадцять перлин. Взяв Світлолиций ключі у діва, відрубав йому четверту голову, потім пішов до дому.
Пройшов усі сімнадцять кімнат, знайшов у вісімнадцятій вісімнадцять перлин. Замкнув знову двері і пішов собі.
А брати й не знають нічого.
Настало третє ранку. Встали брати і поїхали.
Їдуть, шукають своє.
Знову на шляху діва живе.
Увійшли — і тут, як і в тих домах, стіл накритий, все готово, і тут діва вдома немає, на полюванні він.
Знову старші брати увійшли до дому, молодшого на двір залишили.
Тільки знову вилетів меч догори вістрям, униз руків’ям — входить діва.
— Гей, Світлолиций, мало ти діва порубав, ще й сюди прийшов? Каже Світлолиций:
— Далеко ти, що мені з тобою говорити, підійди ближче — дам відповідь.
Пішов діва на Світлолиція. Хоче Світлолиций схопити меч, та не дається меч, високо дуже; тягнеться Світлолиций, тягнеться, ні, не дається меч. Каже діва:
— Все одно не візьмеш мене цим мечем, тому й не дається він тобі. Не подолаєш мене, я ж залізний.
І справді діва весь із заліза — що йому тим мечем зробиш?
Вийшли вранці брати, бачать — сидить величезний залізний дів, а Світлолиций перед ним як хлопчик.
Як побачили залізного діва, перелякалися всі, побігли хто куди, шапки на дворі залишили, пояса повкидали.
Сказав Світлолиций залізному діву:
— Відпусти мене.
— Не відпущу, — каже дів.
— Або вбий, або з’їж, або відпусти.
— І не вб’ю, і не з’їм, і не відпущу, — каже дів.
Сказав тоді Світлолиций:
— Пусти мене, скажу братам своїм слово й повернуся.
— Гаразд, — каже дів, — тільки не думай, що втечеш від мене. Знаю я, хто ви й де живете. Задумаєш втекти, піду на вас, змушу тебе самого засмажити рідну матір та подати мені, потім батька, а вже потім тебе самого з’їм.
Пішов Світлолиций, наздогнав братів і каже:
— Ось, брати, у дівавому домі, де ми першу ніч провели, відчиніть сімнадцять кімнат, у вісімнадцятій знайдете вісімнадцять небачених під сонцем красунь, виберіть собі по дружині, а молодшу мені залиште, — і дав їм ті ключі. — А в другому дівавому домі відчиніть вісімнадцять кімнат, у вісімнадцятій знайдете вісімнадцять дорогоцінних перлин. Візьміть собі по перлині, тільки мою частку залиште. А я піду знову до залізного діва: або з’їсть він мене, або вже й не знаю, що буде.
Прийшов, сів знову біля діва і каже:
— Закінчуй уже, або вбий мене, або з’їж, або відпусти.
— І не вб’ю, і не з’їм, і не відпущу, — каже дів.
— То чого ж ти хочеш?
— А ось чого, — каже дів. — За морем є одна небачена під сонцем красуня, приведеш її мені — відпущу тебе.
— Як же я море перейду? — питає Світлолиций.
— Є в мене вуздечка, — каже залізний дів, — як підійдеш до моря, кинеш її у воду, з’явиться в морі кінь, сам на себе вуздечку надіне. Наказуй йому що хочеш, все виконає. Нікуди від тебе не піде. Знай — моєї волі ні птаха, ні звір який не посміють ослухатися. Куди накажеш, туди й поїде.
Пішов Світлолиций, опустив вуздечку в море. Вийшов морський кінь. Зав’язав його Світлолиций, сів, розступилося море надвоє, їде на своєму коні Світлолиций посеред моря.
Тільки втомився Світлолиций: адже вже скільки ночей не спить. Вирішив він трохи відпочити, зійшов з коня, приліг, а повід у руці тримає. Заснув Світлолиций, а кінь вивільнив з його рук повід і пішов. Залишився Світлолиций один посеред моря. Прокинувся, бачить — нема коня. Що робити?
Дивиться Світлолиций, бачить — пливе по морю чоловік, вниз головою у воді висить, а на самому шерсть, що на звірі якому, все тіло вкриває.
Запитав Світлолиций:
— Як це ти тримаєшся так довго у воді та ще й вниз головою?
— Ех, сину, проклятий я, не вмру і не буде мені спокою, поки не побачу одну красуню (це ту саму, за якою Світлолиций їде).
— Що ж, — каже Світлолиций, — я б тобі показав її, за нею й їду, та ось як із моря вибратися, — не знаю.
— Я виведу тебе, — каже цей чоловік.
Поплив за ним Світлолиций. Дісталися так до того місця, де море надвоє ділилося. А там лежить камінь.
— Переверни цей камінь, — каже Світлолицому той чоловік, — знайдеш там ще вуздечку; дістань її, кинь у море, з’явиться ще морський кінь, тільки дивись, щоб не пішов, як той. А мені дай лише поглянути на ту красуню, якщо добудеш її, і померти, піти від цієї муки.
Дістав Світлолиций вуздечку, спіймав коня, сів і поїхав. Приїхав у одне село. Бачить, усі замкнені сидять.
А це кожного разу, як тій красуні гуляти, усе село має сидіти замкненим, щоб ніхто її обличчя не побачив.
Прийшов Світлолиций до одного дому, просить відчинити.
А в тому домі живе стара вдова, у вдови два сини, обидва одружені.
Сподобався старій Світлолиций, впустила вона його і сказала:
— Я годувальниця тієї красуні. Я ношу їй і їжу, і все, що потрібно. Живе вона ось у тій вежі. Тільки її зараз нема вдома, гуляє вона. А ти йди, заходь у вежу, лягай і засни. Прийде вона, зрадіє, сама з тобою піде. А я приховую, нікому не скажу, що викрали її.
Пішов Світлолиций, узяв небачену під сонцем красуню, а стара лише на другий день сказала, що її нема. Тоді ж снарядили погоню за Світлолицим.
Бачить Світлолиций, женеться за ним погоня. Завів красуню в ліс, сховав, сам вийшов, усіх знищив, лише одного залишив живим, щоб було кому розповісти про ту битву.
Привів красуню до моря, дістав вуздечку, викликав морського коня, сів разом із красунюю і поїхав. Їдуть вони морем, а красуня все озирається — боїться, чи немає знову погоні.
— Чого ти боїшся? — каже Світлолиций. — Що я на суші взяв, те й на морі заберу. Їдемо зараз, покажу тебе одному нещасному старцю, гине він через тебе.
Боїться красуня.
— Навіщо це, — каже, — не вчинив би чого над нами!
Їдуть вони і бачать — пливе прямо на них той чоловік.
— Ось, старець, дивись, привів я її! — каже Світлолиций. Поглянув старець і помер. Поховав його Світлолиций і далі поїхав.
Виплив він із красунюю на сушу. Відпустив Світлолиций морського коня, сів на свого і поїхав до діва.
Каже ця небачена під сонцем красуня:
— Обманув ти мене, везеш до діва! Слухай же, як приїдеш, дів лежатиме ниць, ось ти й пусти мене до нього, а сам вдарь коня і їдь геть. Від’їдеш і сховайся, а зранку, як піде дів на полювання, ти й приходи.
Так і зробили. Привіз Світлолиций красуню, сам ударив коня й помчав. Потім сховався, а як пішов дів на полювання, він і повернувся.
Так і живуть: піде дів на полювання, прийде Світлолиций, цілий день вони з красунюю разом, увечері, як повертатися діву, — йде Світлолиций, ховається.
Каже дів красуні:
— Мабуть, десь тут Світлолиций.
— Де ж йому бути? — каже красуня.
— Сам ти бачив, як погнав він коня.
— Та воно-то так... — каже дів.
На другий день полював дів, а Світлолиций пустив у нього стрілу, попав йому в плече. Прийшов дів додому злий і каже:
— Ні, тут у тебе десь Світлолиций.
— Ти ж бачив, як він коня погнав, — каже красуня.
— Та воно так... — погодився дев. Сказала красуня деву:
— Де твоя душа, скажи, адже я одна все, хоч її приголублю.
— У матиці, — каже дев, обманює її. Розмалювала вона матицю та й чекає дева. Приходить дев.
— Що це?
— Ти ж сказав, що душа твоя в матиці, я й пещу її.
— Ах ти, дурна, — сміється дев. — Знаєш, де моя душа? За морем живе вогняний дев. У нього в голові коробочка, у коробочці два воронятка — вони й є моя душа. Уб'ють їх — помру, а не вб'ють — не вмерти й мені ніколи.
Пішов дев на полювання. Прийшов Світлолиций, красуня й розповіла йому:
— За морем, у такому-то місці, у вогняного дева в голові коробочка, у коробочці два воронятка, не знищиш їх — не вб'єш залізного дева.
Поїхав Світлолиций за море, а дорога йому через те царство, звідки він красуню увез. А там таке діло: сусідній цар день і ніч пише листи цьому цареві, батькові красуні, лає його, насміхається над ним:
— Що ти за цар, якомусь проходимцеві дав увезти свою красуню-дочку? А Світлолиций найнявся до цього царя-батька в свинопаси.
Дізнався він про все, приходить до царя й каже:
— Я піду війною на того царя. Каже цар:
— Як ти підеш на нього, дурнику, коли я з усім своїм військом не наважуюсь воювати з ним.
— Дайте мені лише, — каже Світлолиций, — дванадцять руських воїнів і дванадцять наметів, а решту я сам зроблю.
Додав йому цар дванадцять руських воїнів, дванадцять наметів і відпустив.
Прийшов він із воїнами до сусіднього царя.
Цар зверху живе, внизу ущелина. Розбили вони намети в цій ущелині, а Світлолиций піднявся нагору до царя й каже:
— Давай воювати зараз же, цю ж мить.
— Ні, не готові ми, — каже цар.
— А не готові, — каже Світлолиций, — то давайте квиток, що ви з нами воювати не можете.
Додав йому цар квиток і каже:
— Піди, відпусти свої війська, а сам залишся в мене погостювати. Пішов Світлолиций, відпустив тих воїнів і повернувся.
Дали йому повечеряти, а подають все солоне, щоб спрага його вночі підняла. За дверима стоять два вогнедишні чудовиська. Вийде вночі Світлолиций, думає цар, ось чудовиська його й з'їдять, не донесе він до того царя квиток.
Вийшов вночі Світлолиций по воду, кинулися на нього ці чудовиська, а тільки не розгубився він, зірвав із себе чоботи та в пащу одному й другому — так і задушив їх.
Побачив цар, що Світлолиций живий і неушкоджений повернувся до палацу, не знає, що й робити з досади.
А Світлолиций ліг, спить. Настав ранок — не встає Світлолиций із постелі, сердиться.
— Так у вас приймають гостей? На ніч лишили, та чоботи вкрали? Як мені йти босому?
Приніс йому цар нові чоботи, та не бере Світлолиций:
— Це не ті! Ось що на вас — ті й є мої чоботи. Що робити? Довелося цареві віддати свої чоботи.
А Світлолиций натягає новенькі царські чоботи, сміється: його-то чоботи були старі та збиті.
Поїхав Світлолиций назад, цареві-батькові приніс квиток. Радіє цар, узяв та написав тому цареві листа:
— Що ти за цар? Послав до тебе посла, а ти в нього чоботи крадеш. Що робити тому цареві, мовчить він, не відповідає.
Сказав царь-батько Світлолицію:
— Була в мене дочка небаченої під сонцем краси, та її вкрали, а то б дав її тобі за дружину.
— Це я її і увез, — каже Світлолиций.
— Чим же тебе нагородити ще? — питає цар.
— Нічого мені не треба, — каже Світлолиций, — навчи лише, як вогняного дева знайти, дай людей, щоб показали дорогу.
Додав йому цар провідників, повели вони його на одну гору й кажуть:
— Ось за цією горою й живе вогняний дев.
Відчув дев, що на горі люди, пішов угору.
Іде, усі три пащі роззявив, вогнем дихає — і близько до нього не підійти. Вихопив Світлолиций свій меч, полетів прямо на дева, як метелик на вогонь. Замахнувся Світлолиций мечем, відрубав дві голови, третя й каже:
— Не рубай мене, бо не знайдеш того, заради чого прийшов. У мене в голові коробочка, у ній два воронятка, вони й є душа залізного дева.
Відрубав Світлолиций і третю голову, дістав коробочку, тут же відірвав голову одному вороняти, а другого взяв із собою, думає: вбити й цього, ну, а як залізний дев вдома та в дверях стоїть; помре він, застрягне в дверях, лишиться красуня всередині, не ввійти мені в вежу.
Іде Світлолиций, то туди потягне головку вороняти, то сюди, щоб занедужав залізний дев і де б він не був — не дістався додому.
Дійшов до моря, викликав морського коня, сів на нього, їде. Переплив море, відпустив морського коня, сів на свого, далі поїхали. А дев занедужав уже, але все ж дістався додому, сидить на порозі, помирає.
Приїхав Світлолиций, гукнув красуні:
— Наступи на нього ногою та вистрибни назовні!
Вистрибнула вона, відірвав тоді голову Світлолиций вороняти; покотився дев, так і приріс до дверей, не вийти б уже з дому красуні.
Поїхав із нею Світлолиций до житла дева, де були перли, узяв там свою частку, що йому брати лишили, забрав із собою й ту вісімнадцяту красуню, що чекала його в житлі триголового дева.
Привіз її додому, видав заміж, як сестру, а сам одружився з тією небаченою під сонцем красуню: адже скільки праці на неї поклав!
Інші казки
