Три сестри

Було те чи не було — жили собі чоловік із жінкою. Мали вони три дочки і більше нічого — ні маєтку, ні володіння.

Одного разу мати прибирала полицю, і впали з неї три хлібні зернятка. Підняли їх, віднесли в поле та й посадили в землю.

Зійшов хліб, і який же! Ніхто не зможе його зглазити. Стоїть нива, хвилюється, як море колихається.

Дивляться чоловік із жінкою, радіють.

Дозріло зерно, пішли всі в поле, зжали, зв’язали в снопи й поставили величезний стіг на шести підпорках. Поставили й пішли додому.

Наступного дня батько послав старшу дочку поглянути на хліб.

Прийшла вона, бачить: обвився навколо їхнього хліба величезний гвелешапі, охопив увесь стіг і хвіст свій у роті тримає.

Ледаче не вмерла старша дочка від страху. Побігла додому, розповіла про все.

Послав батько середню дочку:

— Іди спитай, що йому треба, навіщо прийшов?

Пішла середня дочка, побачила гвелешапі, перелякалася, нічого не спитала, так і побігла додому.

Послав батько молодшу дочку. Прийшла вона до гвелешапі, питає:

— Скажи, що тобі треба, навіщо прийшов?

Сказав гвелешапі:

— Іди скажи своєму батькові, нехай віддасть одну з дочок мені за дружину.

Пішла вона і розповіла батькові.

Запитав батько старшу дочку:

— Доню моя, підеш за гвелешапі?

— Як же! — каже старша дочка. — Дочекаєтеся, піду я за нього, тільки мені й діла, що за гвелешапі заміж іти!

І середня так само відповіла батькові.

Настав чергу молодшої. Молодша сказала:

— Піду!

Взяв її гвелешапі і повів. Повзе гвелешапі, тягнеться, поспішає за ним наречена. Минули вони село, став гвелешапі, скинув шкіру — став таким прекрасним юнаком, кращого й уявити не можна.

Зраділа наречена. Розповів їй він:

— У моїй країні говорять по-каджетськи. Скаже тобі мати: розбий глечик — треба принести глечик; скаже: розлий воду — треба принести воду; скаже: розбери піч — треба затопити піч; скаже: прибери зі столу — ти накрий на стіл; скаже: поб’ї тарілки — ти принеси їх.

Так навчив її всьому і повів додому.

Прийшли вони у каджетську країну. Наказала свекруха невістці:

— Іди пролій воду!

Встала невістка, пішла і принесла їй води. Усе робила, як її чоловік навчив.

Дивуються всі: «Тільки привели її, а вже все розуміє і весь наш порядок знає». Припала нова невістка всім до серця.

Незабаром завагітніла вона. Коли прийшов час народжувати, повели її до батьків. Побачили сестри, позаздрили її щасливому життю з чоловіком.

Народила вона сина, прийшов і чоловік за дружиною.

Збираються вони додому, пристала старша сестра: візьми мене з собою.

Каже їй молодша:

— Не ходи, моя свекруха недобра жінка, не вживешся з нею.

Ні, не відстає сестра, так і пішла з ними. Ідуть вони, сестра й каже зятю:

— Мати тримає дитину, важко їй, я візьму у неї дитину, а ти йди вперед, ми тебе наздоженемо.

Пішов він вперед, а сестри відстали. Ідуть вони, бачать — стоїть висока яблуня, стовбур голий, без сучків, а зверху вся плодами обвішана.

Каже старша сестра молодшій:

— Я тебе підсаджую, лізь на дерево, збирай плоди; тільки переодягнися в мою сукню, щоб свою не зіпсувати, і дитину дай мені подержати.

Послухалася сестра — хіба ж могла вона щось підозрювати! Віддала сина сестрі, переодягнулася в її сукню, з її допомогою влізла на дерево і почала зривати яблука.

А сестра взяла дитину і побігла наздоганяти зятя. Плаче дитина, плаче, з кулачка сльози ронить, — та кому до нього діло?

Тільки мати, що на дереві залишилася, чує, як син убивається, не витримала, крикнула сестрі:

Ти — сестра, — ти з грудьми тощими,
Сина мого не мучай!..
Поверни швидше його мені —
Даду йому я молока.

А сестра біжить, побачила зятя й кричить йому:

— Зачекай, молоко в мене висохло, дитина плаче, убивається.

Зупинився зять. Не впізнав її, думає — дружина його: і одягнена, і прибрана, як його дружина.

Ідуть додому, ведуть і сина.

— А де ж твоя сестра? — питає зять.

— Сказала я їй, що не вживеться зі свекрухою, і додому повернула.

Прийшли додому, каже свекруха:

— Невістко, розбий глечик!

Та візьме, та як грюкне глечиком: чах-чах! — тільки й чути.

— Розбий тарілки! — та й б’є що є сили.

— Розбери піч! — взяла сокиру і давай бити з усієї сили.

Усе побила, що було в хаті. Засумнівалися всі — щось не так із нею. Нема в неї молока, завели корову й годують малого молоком тієї корови. Підріс хлопчик, став водити свою корову в поле. Пасе корова, ходить за нею хлопчик, годує її.

А мати залишилася сама на дереві, плаче, убивається, так усіма сльозами й вийшла; де її сльози й кров пролилися, — виросли з землі очерети, що ліс, та тисячі різних квітів і трав.

Повів одного разу хлопчик свою корову, і прийшли вони до тієї яблуні. Зірвав хлопчик очеретину, надрізав нігтем і загравав.

Заспівала сопілка:

Сопілко, що стогін твій значить?
Про що сопілка все плаче?
Плаче то мати твоя, сину мій!
Сину, дорогий мій, любий!

Співає сопілка все одне й те саме. Обняв її хлопчик, притиснув до серця, не розлучається з нею. Приніс додому, грає, а сопілка все те саме співає.

Почула мачуха — мов полум’я її обпалило. Схопила вона сопілку, всю на шматки розламала, а шматочок сопілки впав і заспівав:

Сопілко, що стогін твій значить?
Про що сопілка все плаче?
Плаче то мати твоя, сину мій!
Сину, дорогий мій, любий!

Почула мачуха, забрала у дитини всі шматочки й у піч кинула. Згоріли вони, склався з їх попелу портрет нещасної матері й ляг на стінці печі. Сидить хлопчик біля печі, плаче.

Глянула мачуха в піч, побачила портрет, розлютилася, розгорнула попіл, вигребла й розвіяла по даху. Виріс на даху прекрасний тополь.

Побачив гвелешапі той тополь, зрадів, поніс свою постіль, постелив під тополем; ляже він вночі, засне, а потім опуститься гілля, обіймає чоловіка, пестить його.

Лютує мачуха, помирає від злості. Прикинулася вона хворою і каже чоловікові:

— Якщо зрубаєш той тополь і виріжеш з нього корито, щоб я в ньому купалася, — одужаю, а ні — то помру.

— Ну, і помри, чорт із тобою, звільни мене, — сказав чоловік.

Пішов гвелешапі на полювання, а дружина покликала робітників, наказала зрубати тополь і вирізати з нього корито. А купатися не стала, навіщо їй купатися, від якої хвороби?

Повернувся чоловік, дуже розсердився, але що тепер поробиш?

Впала одна тріска з того тополя на дах однієї старої жінки. Знайшла її стара, взяла в хату і покрила нею діжку.

Як вийде стара з хати, підніметься тріска, обернеться жінкою, вимиє всю посуду, підмете, прибере все, стане знову тріскою і покриє діжку. Повернеться стара — все прибрано, вичищено, вимито.

Дивується стара, йде до сусідів, то того дякує, то іншого. Усі сказали їй, що й ногою до неї не ступали, не чистили і не прибирали у неї зовсім. «Підстерігай краще, сама дізнаєшся, хто це».

Так і зробила стара. Вийшла вона, ніби куди йде, сховалася за двері і чекає. Подумала тріска, що пішла стара, стала жінкою і давай чистити й прибирати.

Підкралася стара, хап — і впіймала її.

— О, горе мені! — закричала жінка.

— Не бійся, ти дочка, а я мати, — каже стара, — одна я, нема в мене дітей, хоч ти будь моєю дочкою.

Зраділа та. Зажили вони разом дружно і щасливо.

Попросила одного разу жінка стару:

— Мамо моя дорога, запроси до мене в гості гвелешапі, що тут живе, разом із дружиною та сином.

Погодилася стара:

— Чому ж ні, дочко, запрошу, виконаю твоє бажання.

Приготувала жінка обід, запросила свого чоловіка, сестру та сина.

За обідом, коли почалися тости, взяла господиня келих, налила і сказала:

— Будьте здорові всі: ти, мій чоловік, ти, мій сину, і ти, моя сестро.

Зрозумів чоловік, хто його дружина. Розповіла вона все, як було. Взяв чоловік зрадницю, прив’язав її до конських хвостів. Розірвали її коні на шматки.

Одружився знову зі своєю дружиною.

Якщо раніше їм солодкості не вистачало, то тепер насолодилися.

Мор там, бенкет тут,
Висівки там, борошно тут. Fairy girl