Цар Музарбій
Жив-був цар Музарбій. Мав він лише одну дочку, більше нікого. І любив цар свою дочку більше за життя.Цар щовечора піднімався на високу вежу і звідти кричав страшним голосом, щоб налякати ді́вів, які оточували його царство і щоразу загрожували вторгнутися до його володінь і знищити його підданих.
Діви боялися Музарбія і, почувши його крик, не сміли наближатися до його земель. Так Музарбій охороняв своє царство вночі, а вдень брав лук і стріли та, де тільки помічав ді́вів, збивав їм голови своїми стрілами, наче головки у цибулин.
У Музарбія була дружина, чиє серце тужило за наймогутнішим і найстрашнішим Кремінь-ді́вом із дванадцятьма головами.
Настав смертний час Музарбія, і він помер. Зраділа його дружина, адже любила вона дванадцятиголового діва. Поки жив Музарбій, вона боялася його і приховувала свою любов, а тепер, як не намагалася, не змогла сховати свою радість від дочки.
Помітила дочка мамину радість і сказала:
— На нас напало лихо, помер батько. Що нам робити тут одним? Сьогодні-завтра вторгнуться діви і з’їдять усіх. Краще піти нам у гори і там провести решту наших днів.
Не сподобалася матері ця думка, і сказала вона:
— Стара я вже, хай дів мене забере, хай смерть — усе одно. Ти, дочко, роби, як знаєш, а мені вже нікуди тягнути свою стару голову.
Дочка відповіла:
— Ні, і ти маєш піти. Одягайся і йдемо, бо зараз же перед тобою вб’ю себе.
Злякалася мати цих слів. Вони одяглися і пішли в гори. Що з собою змогли взяти — взяли, решту залишили.
Знайшли в горах печеру і поселилися в ній. Ніхто не знав, як і куди вони зникли. Збирали вони трави, коріння різне, сушили на сонці, тим і годувалися.
Минув час.
Пішла одного ранку дочка збирати коріння. Поки вона ходила, у матері народився син, наполовину золотий, наполовину срібний. Взяла мати сина і поклала його під великий камінь.
Прийшла дочка, одразу помітила, що щось сталося, і питає:
— Чого ти така бліда? Говори, бо зараз же вб’ю себе.
— З чого б мені бліднути? — каже мати. — Народилася у мене дитина негарна, під камінь її поклала.
Кинулася дочка, підняла камінь, дістала дитину, бачить — наполовину золото, наполовину срібло.
Дівчині від радості небо з шапку здалося, земля — з каламани.
Сказала вона:
— Це доля нас милує, захисника дає.
Росте дитина, та яка дитина! Сьогодні краще, ніж учора, завтра краще, ніж сьогодні. На обличчя його, як на сонце, дивитися боляче. За три дні став, як за три роки — ходити почав. За десять — дванадцять днів дитина вже полювала: візьме паличку, кине, жодна пташка не втече — на льоту всіх б’є.
Незабаром сказав він сестрі:
— Зроби мені щось, щоб я міг стріляти.
Зрізала сестра гілку, зігнула в лук, сплела тятиву зі своїх волосся, натягнула на лук і дала братові. Стала дитина на полювання ходити. Піде вранці, повертається ввечері, навантажений дичиною та звірем, — і сестру, і матір годує.
Щодня все далі і далі відходить від своєї печери хлопчик. Став уже запізнюватися ввечері.
Одного разу вийшов він зовсім рано, на світанку, щоб ще більше місць за день обійти. Іде хлопчик, піднявся на одну гору, озирнувся кругом, бачить: стоять будівлі якісь і вежа (а це вежа його батька) до неба сягає.
Здивувався він. Ніколи нічого подібного не бачив. Думає, що б це могло бути?
Спуститися з гори, підійти ближче не наважується — сонце вже на заході, запізниться додому, сестра плач підніме.
«Ех, — подумав хлопчик, — хай буде що буде, не подивитися, не дізнатися, що там, — не можу».
Миттєво збіг він з гори, підійшов до одного дому — нікого, до другого — теж нікого, у третьому сидить біля вогнища стара. Озирнулася стара, бачить — стоїть у дверях прекрасний юнак, сказала йому:
— Сину, видно, ти син людини, пошкодуй себе. Тут діви господарюють, усіх людей уже знищили. Нікого в усьому царстві, крім мене, у живих не лишилося, і мене завтра з’їдять. Це палац Музарбія, який загинув, не залишивши нащадків, крім дружини і дочки, але й вони зникли безвісти.
Зрозумів тоді хлопчик, хто він і чий син, і несказанно зрадів.
Розпитав у старої, коли прийдуть діви, підвівся і побіг у гори до сестри і матері. Дорогою трохи поохотився, прийшов додому, приніс здобич, а за вечерею і питає у матері:
— Мамо, скажи, звідки ми прийшли?
— Ми нізвідки не приходили, — сказала мати.
Хоче сестра розповісти все братові, та мовчить, боїться матері. Не став і син розпитувати більше.
Наступного ранку, на світанку, підвівся він і помчав туди ж, де й напередодні був. Побачила його стара, підвелася, кинулася до нього, обняла, поцілувала, розповіла все, що знала чи чула про царя Музарбія. Дізнався хлопчик, що у вежі і досі висять лук і стріли його батька, побіг туди, взяв їх і приніс.
Сказав старій:
— Як прийде дів, ти не рухайся з місця, сиди, як сидиш, — а сам за дверима сховався.
З’явився дів. Іде — руйнує все навколо. Увійшов і тільки збирався кинутися на стару і з’їсти її, пустив хлопчик стрілу і відірвав діву голову.
Кинулася стара на допомогу, звалили діва і в землю закопали. Радіє стара, що з’явився її рятівник.
А хлопчик сховав батьківський лук, взяв свій і вирушив додому. Настріляв у дорозі дичини і з собою забрав.
Наступного дня пішов хлопчик підстерігати другого діва. Сховався за дверима.
Ось стара і каже:
— Другий дів іде.
Притаївся хлопчик і чує:
— Гей, стара, виходь, кажи, куди мій брат подівся?
Стара ніби й не чує, сидить, не рухається.
Кинувся розлючений дів, хоче розірвати стару. Пустив хлопчик стрілу і відірвав діву голову.
Поховали і цього.
На третій день третього діва вбили. Залишився лише один старший, Кремінь-дів із дванадцятьма головами. Говорили, що його ніяк не вбити.
На четвертий день прийшов хлопчик підстерігати діва. «Сьогодні моя доля вирішиться», — думає.
Затремтіла земля, здригнувся дім. Зашуміло все навколо, заворушилося.
Запитав хлопчик:
— Що це?
— Це старший дів іде, — сказала стара.
І справді, іде дів, реве, руйнує все навколо.
— Гей, стара, вилазь, кажи, де мої брати, прийшов твій кінець!
Стара ніби й не чула. Кинувся дів, роззявив пащу, хоче проковтнути стару, а хлопчик пустив стрілу — усі дванадцять голів у діва відірвав. Дивиться він — відросли у діва знову всі дванадцять голів.
Пустив хлопчик другу стрілу, знову всі дванадцять голів відірвав, а вони знову ростуть. Що тут робити, як убити діва? Раптом прилетіла пташка, сіла на двері і заспівала: «Попелу гарячого».
Зрозуміла стара, підвелася, схопила сковороду, набрала гарячого попелу і, як тільки хлопчик відірвав голови у діва, одразу засипала діву рани. Не стали рости голови. Порізали вони діва на шматки і поховали.
Сказала стара хлопчику: більше нічого страшного на світі не залишилося. На радощах забула стара все, що пережила, цілує хлопчика, пестить його.
Ввечері втомлений хлопчик повернувся додому. Як прийшов, одразу ліг спати.
Запитала сестра:
— Що з тобою, що тебе так втомило?
Нічого не сказав хлопчик. Наступного ранку він вирішив ще раз випробувати матір:
— Скажи мені, чий я син?
Не каже мати, приховує. Тоді розповів хлопчик, куди він ходив і що робив. Зраділа сестра, не витримала, скрикнула:
— Ти і є син Музарбія, чиїм луком і стрілами ді́вів знищив!
Стала виправдовуватися мати, що боялася вона, як би діви не погубили сина, тому й приховувала.
Повів хлопчик сестру і матір до палацу свого батька. А як зайшло сонце, піднявся на вежу і крикнув таким голосом, що всі зірки замигали. Увесь народ почув цей крик, дивується: що це, невже Музарбій із могили встав, — а ні, то хто ж міг би його замінити?
Наступного дня дали знати всім, хто ховався в горах чи в лісах. Зібрався увесь народ. Пішли до палацу. Прийшли, дізналися, що з’явився син Музарбія і всіх ді́вів знищив, зраділи. Взвели його на царство і щасливі повернулися по домах.
Тільки мати не радіє загибелі Кремінь-діва. Дізналася вона, де поховали його, щодня вранці поливає могилу водою.
На третій день роздався з-під землі голос:
— Хто пожалів мене і полив водою? Чи не можна б зіскребти жменю землі з могили?
Поскребла жінка, розступилася земля, і вийшов із могили дів. Перетворила вона діва на муху і сховала у коробочку.
Потім принесла сину черевики не більше пальця і сказала:
— Ти на Музарбія не схожий! Він ось такі черевички носив.
Обізлився хлопчик, як це він на батька не схожий. Взяв черевики, хоче взути їх, підвернулася у нього права нога і зламалася. Кинулася мати, відкрила коробочку, випустила муху, стала муха ді́вом, кинувся дів на хлопчика.
Схопив його хлопчик, стоячи на одній нозі, і кинув — до колін у землю всадив. Бачить мати, ось-ось переможе він діва, підбігла і насипала синові крупи під ноги, підсковзнувся хлопчик, схопив його дів і звалив на землю, придавив коліном і всього на шматки розірвав.
Устав дів, і пішли вони з матір’ю нагору, до вежі.
Прийшла сестра, побачила брата, на шматки розірваного, зі швидкістю блискавки зібрала всі шматочки, поклала в мішок, зав’язала і віднесла в гори.
Принесла в ту печеру, де вони раніше ховалися, склала всі шматочки, сіла біля і три дні і три ночі плакала над братом і слізьми його обливала. На третій день рушив хлопчик і отямився, наче сплячий прокинувся.
Сказав брат сестрі:
— Тепер я піду додому, а незабаром і ти повертайся.
Послухалася сестра. Хлопчик непомітно увійшов у двір і сказав старій:
— Ти біжи і кричи: «Музарбій іде, Музарбій іде!»
Побігла стара, кричить:
— Музарбій іде!
Почули дів із матір’ю, кинулися з палацу. Увійшов хлопчик у вежу, схопив лук і стріли свого батька, пустив стрілу в Кремінь-діва і всі дванадцять голів у нього відірвав. Прибігла стара, засипала діва головнями.
Схопив хлопчик шаблю, порізав діва на шматки; розвели вогонь, спалили всі шматки і в попіл перетворили.
Повернулася сестра, зраділа вона, побачивши брата-переможця.
А мати піднялася на верх вежі і впала там ні жива ні мертва.
Сказали хлопчику сестра зі старою: «Не казали тобі раніше, боялися за тебе, а тепер скажемо. У твого батька був кінь, стоїть він на прив’язі в такій-то печері, якщо на тому коні всидиш, більше вже нічого тобі не страшно».
Вивів спадкоємець Музарбія коня, птахом злетів на нього. Зірвався кінь, хоче об небо вдаритися, а хлопчик під живіт підвернувся; хоче кінь об землю його роздавити, а хлопчик на бік перегнувся; хоче об скелю його розбити — на інший бік перегнувся.
Підкорився кінь.
Увійшов хлопчик у вежу, витягнув за волосся матір-зрадницю, прив’язав її до кінського хвоста, погнав коня, так усю на шматки розірвав.
Закінчилася моя казка.
Вчора там побував, сюди прийшов, завтра далі піду людям різні казки розповідати, дітей радувати.
Інші казки
