Земля візьме своє
Жила одна вдова, і був у неї єдиний син. Росте син і бачить, що в усіх є батько, тільки він нікого не може назвати батьком.— Чому в усіх є батько, тільки в мене його немає? — запитав він матір.
Мати сказала:
— Помер твій батько.
— А що таке — помер? Що він, не прийде до нас більше?
— Він до нас не прийде, але ми всі підемо туди, де він, — сказала мати, — ніхто не уникне смерті.
Юнак сказав:
— Я нікого не просив про життя, але якщо вже я живу, то не хочу помирати. Пійду знайду таке місце, де не вмирають.
Довго благала мати його не йти, але не послухався син і вирушив шукати таке місце, де не вмирають.
Обійшов він усю землю. Куди б не прийшов, питає:
— Чи є тут смерть?
— Є, — відповідають йому.
Зажурився юнак: немає такого місця, де не вмирають. Іде він якось полем, бачить — стоїть олень з високими розлогими рогами. Дуже сподобались юнакові оленячі роги, і запитав він оленя:
— Чи не знаєш ти місця, де не вмирають?
— Такого місця немає, — сказав олень, — але поки мої роги не доростуть до неба, я не помру, а доростуть — і смерть моя прийде. Хочеш, залишайся зі мною і не помреш, поки я буду жити.
— Ні, — сказав юнак, — жити — так вічно, а померти я міг би й там, звідки прийшов.
Пішов юнак далі, пройшов поле, пройшов усі долини і дістався до гір, бачить — сидить ворон на скелі, чиститься, а пух вниз, у величезну глибоку ущелину ронить.
Юнак запитав ворона:
— Чи не знаєш ти місця, де не вмирають?
— Немає, — сказав ворон. — Ось я буду жити, поки вся ця ущелина не наповниться моїм пухом, а наповниться — помру. Залишайся зі мною і проживеш, поки я буду жити.
Подивився юнак у ущелину, похитав головою.
— Ні, — сказав він, — жити — так вічно, а померти я міг би й там, звідки прийшов.
Пішов юнак далі, пройшов усю землю, підійшов до моря. Пройшовся берегом — не знає, куди йти.
Ходить день, ходить два — нічого не видно. На третій день бачить — щось блищить вдалині, підійшов ближче — стоїть кришталевий замок.
Обійшов юнак навколо замку — ніяк дверей не знайде. Довго мучився він, нарешті помітив невелику смужку, здогадався, що це і є двері, натиснув що було сил, відчинилися двері.
Увійшов юнак всередину і бачить — лежить жінка такої краси, що саме сонце позаздрило б їй, якби побачило її. Дуже сподобалась жінка юнакові, та й він їй приглянувся.
Юнак запитав:
— Прекрасна, хочу втекти від смерті. Чи не знаєш ти місця, де не вмирають?
— Такого місця немає, — сказала жінка, — навіщо тобі шукати даремно? Залишайся зі мною.
Він сказав:
— Я не тебе шукав, я шукаю таке місце, де б не вмирали, інакше залишився б там, звідки прийшов.
Жінка сказала:
— Земля візьме своє, ти сам не захочеш бути безсмертним. Скажи-но, скільки мені років?
Подивився юнак на неї: її юні груди, її свіжі щоки кольору троянди були такі прекрасні, що він зовсім забув про смерть.
— Найбільше сімнадцять років, — сказав він.
— Ні, — відповіла жінка, — я створена в перший день творіння світу. Мене звуть «Красою», і я ніколи не буду старою і ніколи не помру. Ти міг би залишитися зі мною назавжди, але сам не захочеш — земля покличе тебе.
Заклявся юнак, що ніколи не піде від неї.
Стали вони жити разом. Роки пролетіли, як мить. Багато чого змінилося на землі. Багато хто помер, обернувся в прах, багато хто народився, земля змінила обличчя, але юнак не помічав, як летів час. Жінка була все така ж прекрасна, а він все такий же молодий.
Пролетіли тисячі років. Засумував юнак за рідною землею, захотілося йому відвідати рідних.
Сказав він:
— Хочу пійти побачити матір і рідних.
Вона сказала:
— Від них уже й кісток у землі не залишилося.
Він сказав:
— Що ти! Усього три-чотири дні, як я тут, що могло з ними статися?
Жінка сказала:
— Я казала тобі — земля візьме своє. Гаразд, іди, і що б з тобою не сталося, винуватий у тому ти сам.
Дала вона йому три яблука і наказала з'їсти їх, коли занудьгує.
Попрощався юнак з нею і пішов. Ішов, ішов, бачить — скеля, на якій сидів ворон. Подивився юнак: вся ущелина засипана пухом, і ворон сам тут же, увесь висохлий лежить. Потемніло в очах у юнака, хотів він повернутися назад, але не пускає його вже земля, тягне вперед.
Пішов далі, бачить — у полі стоїть олень, роги дійшли до неба, а сам олень помирає. Зрозумів юнак, що багато часу минуло з тих пір, як він пішов із дому. Пішов далі, дістався до рідних місць, але не знайшов ні рідних, ні знайомих. Розпитує в людей про матір, але ніхто навіть не чув про неї.
Ходить він сам, і ніхто його не впізнає. Нарешті зустрів він одного старого, розповів йому, кого шукає.
Старий сказав:
— Ця жінка, як я чув від дідів і прадідів, жила колись, але як може її син бути тепер живим?
Пішов по всій землі чутка про цю людину. Що тільки не говорять про неї! Дивляться на неї, як на дивину.
Бродить юнак сам. Занудьгував він. Прийшов на те місце, де стояв колись його дім, і знайшов лише руїни, що поросли вже рудим мохом. Згадав юнак свою матір, дитинство, товаришів і зажурився. Вирішив він з'їсти яблука, що дала йому жінка з кришталевого замку.
Дістав він одне яблуко, з'їв його, і вмиг виросла у нього довга сива борода. З'їв друге яблуко — підкосились у нього коліна, зігнулась поясниця, і без сил упав він на землю. Лежить, не може поворухнути ні рукою, ні ногою.
Покликав він прохожого хлопчика:
— Підійди до мене, хлопче, дістань із мого кишені яблуко, подай мені.
Дістав хлопчик яблуко, подав йому, надкусив він його і тут же помер.
Поховала його село всім світом.
Інші казки
