Золота чаша
Жили в одній країні чоловік із дружиною. Отож чоловік пішов на війну і каже дружині, — вона мала скоро родити:— Народиться у тебе син, і буде він сиротою.
І справді народився у цієї жінки син, і назвала вона його Сиротинкою. Його батько з війни не повернувся.
Жили мати з сином у великій нужі. Мати працювала, не покладаючи рук, щоб прогодувати свого сина.
Отож уже п’ятнадцять років минуло синові, а мати жодного разу не засміялася за весь цей час, жодного разу не посміхнулася.
Сказав син:
— Мати, чому ти ніколи не смієшся?
— Ах, сину, немає з чого мені сміятися.
А син:
— Мати, скінчилася твоя нужда, тепер я буду на тебе працювати.
Тоді засміялася мати.
— Життя моє, — сказала, — тепер-то й сміх мені до лиця.
Пішов хлопець шукати щастя.
А там недалеко в горах живуть два брати-розбійники. Зійшло сонце, і підійшов юнак до тієї гори.
— Чого тобі? — кричать розбійники.
— Нічого, з дружбою йду до вас, не з ворожнечею. Слугу не хочете?
— Хочемо. Що тобі платити?
— Мені п’ятнадцять років, і платіть мені п’ятнадцять рублів. Сім зараз дайте, вісім — наприкінці місяця.
Дали йому сім рублів, відніс він їх матері і каже:
— Ось тобі, мати, а вісім ще наприкінці місяця принесу.
І пішов назад до розбійників. Нагодували вони його, напоїли і кажуть:
— Ходімо, покажемо, що ти маєш робити.
А в них шістнадцять коней. Один такий буйний — п’яти місяців його поставили на прив’язь, до п’яти років спустити не можуть, боїться.
— Ось тобі казан, ось вода, а ось вогонь. Набери води та нагодуй коня, що на прив’язі, тільки дивись, не вдарив би тебе — буйний він.
Сказали і пішли на розбій. А Сиротинка зняв казан з вогню, пішов до коня, відв’язав його, взнуздав, стрибнув і полетів навздогін за розбійниками. Догнав, витягнув кожного батогом і поскакав назад.
Один розбійник і каже:
— Це наш кінь.
А інший:
— Ти в розумі? Хто його взнуздає?
Повернулися, дивляться — і кінь на місці, і казан, все, як було. Лягли спати.
На ранок один розбійник узяв двох коней, а інший сховався вдома. А Сиротинку послали по ключову воду. Він і не бачив, що не сам вдома залишився.
Повернувся, думає, поїхали обоє. Поїв, потім узяв той казан, зняв з вогню, відв’язав коня, взнуздав, стрибнув і помчав.
Дивиться цей розбійник, а він уже тридцять років як розбійничає, так і затремтів увесь: «Що цей п’ятнадцятирічний хлопець витворяє? А підросте, що він з нами зробить?»
А Сиротинка летить на своєму коні і бачить — їде розбійник із двома кіньми. Зрозумів Сиротинка, що довідалися вони про нього, задумався.
«Кінець моїй справі, уб’ють мене, живим не залишать».
А розбійники самі його бояться. Думають, що робити, як із ним бути.
Кажуть йому:
— Піди, Сиротинушко, принеси ключової води.
Отож поки прийде Сиротинка, має вирішитися його доля: жити йому чи померти.
Сказав старший розбійник:
— Уб’ємо його.
А молодший:
— Ні, поставимо його старшим над нами.
Покликали Сиротинку, кажуть:
— Будь нам старшим братом, а ми за тобою підемо й у вогонь, і в воду.
Подумав Сиротинка, подякував їм, погодився.
Вирішили вони попирувати в ту ніч.
Подали вони Сиротинці чашу, а ця чаша така: вином налиють — золотом обернеться, водою налиють — сріблом обернеться. Чаша старшому належить.
Настав ранок, поклав Сиротинка чашу в кишеню. Пройшов так місяць.
Приходить Сиротинка і каже братам:
— Дайте мені вісім рублів, віднесу матері.
— І гроші наші твої, і все наше майно твоє. І мати твоя — наша мати.
Вивів Сиротинка свого буйного коня, взнуздав і каже братам:
— Чекайте мене через три дні, на четвертий.
— З місця не рушимо, — сказали розбійники.
Приїхав Сиротинка додому. Влетів у двір, зіскочив з коня.
— Ось тобі, мати, твої гроші.
Пожив із матір’ю три дні і каже:
— Мені, мати, завтра опівдні їхати. Напеки мені хліба на дорогу.
Напекла мати хліба та печива різного, попирували на прощання.
Настав і четвертий ранок. Занялася зоря, виходить з двору Сиротинка.
Зійшло сонце, припекло. Зупинився Сиротинка біля струмка, розсідлав коня, пустив його, дістав курку, хліб, дивиться — чи не з’явиться хто, щоб не їсти самому.
Бачить — тягнуться дорогою три арби, за ними старий купець. А арби ці його.
— Іди, батьку, пообідаємо разом, — покликав його Сиротинка.
А в самого все готово, дістав чашу, налив вина, каже:
— Це за твій прихід, за нашу зустріч.
Випив і подає купцю:
— Пий тепер ти.
А старий схопив чашу й заховав за пазуху.
— Моє! — кричить.
А тут пристав із усіма дванадцятьма стражниками.
Замахнувся купець. Не витримав Сиротинка, ударив його.
Закричав купець, а пристав і каже:
— Що ти б'єш старого?
Кричить купець:
— Одна в мене чаша, і ту він відібрати хоче.
— Моя це чаша, — каже Сиротинка. — У мене ще є такі.
Відібрали в них чашу. Дадуть Сиротинці три місяці строку, наказали привести за себе двох заручників: принесе за три місяці ще дві такі чаші — повісять купця за брехню, а не принесе Сиротинка — повісять його заручників.
Підписався Сиротинка, підписався й купець.
Приїхав під вечір Сиротинка до братів, підбігли вони, зняли його з коня. Сумний Сиротинка.
— Чого ти зажурився? — питають брати.
— Пообідаємо, — каже Сиротинка, — потім розповім.
Поїли, розповів їм Сиротинка все й каже:
— Ви мусите за мене поїхати.
— Чого ж ти сумуєш? Їдь, шукай чаші. Побачимось, все добром закінчиться.
Поїхав Сиротинка. Їде, шукає чаші.
Їхав, їхав, приїхав до ранку в одне село, бачить — сидить стара вдова, пряде.
— Мати, заради любові всіх матерів, втомився я, прошу тебе, дай мені відпочити. Засну під дзижчання твого веретена.
Погодилася вона. Ліг Сиротинка й заснув. Раптом чує: заплакала, заридала стара.
Прокинувся Сиротинка — полудень на дворі, питає:
— Чого ти плачеш? Якщо я тобі не до вподоби, скажи — піду.
— Ні, сину, ось у тому храмі, у золотій домовині лежить мертвий син нашого царя. Кожної ночі ставлять людину стерегти ту домовину, але ще жоден живим не повернувся. Сьогодні черга мого єдиного сина — от я й плачу, що більше його не побачу.
— Не плач, я піду за нього, — каже Сиротинка, — тільки накажи до заходу сонця скласти біля дверей храму триста цеглин та дай мені випити вина, а ти лягай, спи спокійно.
Пішов він увечері, цеглини вже лежать.
Увійшов Сиротинка до храму, підняв ту домовину разом із покійником, поставив під куполом, у ніші, сам сів унизу. Сидить, чекає. Угорі покійник, унизу Сиротинка.
Ось уже засинає народ, гаснуть свічки, і влітає до храму голуб.
— Як вільно сьогодні, ніхто й не стереже, — сказав голуб і обернувся дівчиною, такою, що все навколо освітилося.
Піднялася дівчина вгору до покійника, дістала дві батоги, ударила одним батогом — ожив юнак. Пройшла так ніч, а на ранок ударила дівчина другим батогом і вбила юнака.
Вискочив тут Сиротинка, та схопив її. Злетіла вона вгору, і Сиротинка з нею. Тримає він її, не пускає.
Злякалася дівчина. «Загинула я», — думає. Кинула батоги й полетіла.
Зрадів Сиротинка, підібрав батоги. Ось так знахідка!
Вийшов із храму, зустріла його стара вдова, радіє, ноги йому цілує.
— Мати, дай поїсти, — каже Сиротинка.
Сам мокрий увесь, хоть вижимай. Це від боротьби.
— Та піди скажи цареві, можу я оживити його сина.
Пішла стара до царя. Зрадів царь, на ногах не стоїть від радості.
— Тільки оживи його, що ні попросиш — твоє. Хоч усе моє царство бери. Я ж тобі й служитиму, — каже він Сиротинці.
Прийшли до храму.
Ударив Сиротинка батогом — ожив син царя. Ведуть його до палацу, радіють.
Не царевича обіймають, Сиротинку. Говорять йому, просять:
— Скажи, чим віддячити тобі?
Показав Сиротинка чашу й сказав:
— Чи є у вас така чаша? Дайте мені.
— Ні, такої чаші у нас немає, — кажуть йому.
— Що ж, немає, так і немає, — сказав Сиротинка і пішов.
Ішов він, ішов, прийшов до іншого царства. Бачить — народ у чім мати народила ходить. Дивується Сиротинка:
— Що це? Де це видано?
Сказав йому цар тієї країни: — Бачиш ось по той бік моря царство? У них там одяг гниє — дівати нікуди, а у нас хліб пріє, псується.
— Чого ж не виміняєте, не привезете собі одяг?
— Усе в морі гине.
— Я поїду, привезу, — каже Сиротинка.
— Привезеш — проси чого хочеш, — каже цар.
Навантажили кораблі, попливли.
Стоїть Сиротинка, дивиться в море. Бачить — висунулася з води рука, на руці обруч золотий. Ударив він по руці, показалася з води жінка. Та яка! — так все навколо і освітила.
Схопив її Сиротинка, тримає, не пускає. Вирвалася вона все ж, лише залишила в руці у Сиротинки той обруч.
Пропливли кораблі море і повернулися назад з одягом.
Радіють усі.
— Що тобі дати за те?
— Чи є у вас така чаша? — питає Сиротинка.
— Ні, такої чаші у нас немає, — кажуть йому.
— Таке вже, мабуть, моє щастя, — сказав Сиротинка і пішов далі.
Іде Сиротинка. Пройшов усе те царство, бачить — тягнеться дорога, вся вербами засаджена. На одній із верб, високо над землею, підвішена за коси дівчина-красуня, на ногах золоті черевички.
Покликала вона юнака:
— Врятуй мене, визволи з біди, зніми звідси, дружиною тобі буду.
— А як тебе зняти?
— Підійди, стану тобі на плечі й зійду, — каже вона.
Підійшов він, став. Як ударить вона його та втопче в землю! Багато юнаків погубила вона так. А тільки вирвався Сиротинка, схопив її. Полетіла дівчина, лише один золотий черевичок у руках у нього залишився.
Пішов він. Іде, іде. Бачить — сад, а в саду домик. Перед домиком стара жінка сидить.
— Що ти тут робиш, мати? — питає Сиротинка.
— А ось, сину, бачиш там замок? У тому замку живуть три сестри, я їм служу. А я не вдова безпритульна, є в мене і дім, і родина, а вони мене викрали й служити собі примусили.
— А чи не можна мені подивитися на тих дівчат, та так, щоб вони мене не бачили? — каже юнак.
— Чому ж, можна, — каже стара. — Ходімо.
Повела вона його у той високий замок.
А там стіл, заставлений всякими стравами, стоїть. Все до вечері готово. Сховала стара його під столом і пішла. Виходять три сестри.
— Нумо вечеряти, — кажуть.
Сіли за стіл.
— Що ж, будемо говорити тости, — сказала старша сестра. — Полюбила я сина одного царя, а батьки розгнівали мене, я й убила його. Кожну ніч оживляю його, а на ранок знову вбиваю. Тільки з’явився один юнак, подолав мене. Молодий він ще, підросте — таким молодцем стане, один проти семи царств піде. Вип’ємо за його здоров’я!
Друга сказала:
— Я одне царство голодом морю, друге — холодом. Подолав мене один юнак, навіть золотий браслет у мене відібрав. Що ж, удалець він, дай йому, Боже, здоров’я!
А третя каже:
— Чому тут дивуватися? Мабуть, той юнак і в мене з ноги черевик зірвав. Та й нехай він йому на щастя піде, вип’ємо за його здоров’я.
Вийшов тоді Сиротинка і каже:
— Що ж, налийте і мені випити, подякувати вам.
— Навіщо ж ти сюди прийшов? — питають його сестри.
Дивиться Сиротинка, а на столі такі чаші, що він шукає.
— А ось за такою чашею, — каже. Сказали старші сестри молодшій:
— Піди, винеси йому хоч сорок чаш.
Узяв Сиротинка всі сорок чаш і несе.
Їде повз того царя, якому корабель врятував і одяг дістав, і каже:
— Ось тобі чаша від мене на пам’ять. Дав йому одну чашу.
Їде повз того царя, у якого сина оживив, і каже:
— Ось і вам дві чаші.
Сам думає, згадує, коли ж він виїхав, скільки ще залишилося часу, як би не погубити побратимів?
Що ж, виявилося — шляху в нього ще на дев’ять днів, а до строку всього чотири дні залишилося. Як бути, як врятувати братів?
Питає його цар, якому він сина врятував:
— Про що ти сумуєш?
— Як не сумувати — двох братів втрачаю, за мене гинуть, запізнююся, на дев’ять днів ще шляху залишилося.
— Не сумуй, — каже цар, — за дев’ять годин тебе доставлю, ти знай бенкетуй, я все влаштую.
Викликав цар птаха Пашкунджі.
— Куди його везти? — питає Пашкунджі.
Сказали їй.
— За три години домчу, — каже Пашкунджі, — тільки дайте поїсти як слід.
Пішла вона, з’їла дев’ять буйволів і каже Сиротинці:
— Прив’яжися до мене мотузкою, та міцніше. Знай, на кожен мій посвист вітер піднімається, такий, що букові дерева гілки втрачають, так і б’ються одна об одну.
Прив’язався Сиротинка міцніше. Злетіла Пашкунджі, летить, як той літак.
А там уже й очі побратимам-розбійникам зав’язали, уже й поп зібрався читати відходну, мають їх повісити.
Налетіла раптом Пашкунджі, як ударить крилом попа, перевернувся поп, збила потім пов’язку з очей братів.
Побачили один одного всі троє побратимів, від радості почуття втратили.
Наказав суддя стратити того купця негайно, а все його багатство братам віддати.
Сказав Сиротинка:
— Не потрібно нам його багатства, роздайте вдовам та сиротам.
І влаштував Сиротинка для всього простого народу великий бенкет.
І я там був і міцно побавився. А як повернувся… ніби й не був ніде.
Інші казки
