Безстрашний Джованіно
Жив-був колись хлопець, який нічого не боявся на світі. От і прозвали його Джованіно Безстрашний. Якось, мандруючи світом, зайшов він на постоялий двір і попросився переночувати. "У нас місця немає", – каже господар, – "але якщо ти не з боягузів, я покажу тобі дорогу до замку."– Та чого боятися!
– Там голоси... Живим звідти ще ніхто не повертався. Я сам не раз бачив, як вранці до замку йде похоронна процесія з домовиною для сміливця, який наважився провести там ніч.
І знаєте, що зробив Джованіно?! Взяв свічку, пляшку вина, добрий шматок ковбаси і пішов ночувати до замку.
Рівно опівночі, коли він сидів за столом і вечеряв, з каміну почувся голос:
– Кинути?
– Ну, кидай! – відповів Джованіно. З каміну випала людська нога. Джованіно випив келих вина.
А голос знову:
– Кинути? Джованіно:
– Ну, кидай! Випала друга нога.
Джованіно відкусив великий шматок ковбаси.
– Кинути?
– Кидай! Випала рука. Джованіно почав насвистувати.
– Кинути?
– Кидай! Випала друга рука.
– Кинути?
– Кидай! Впало тулуб. Руки і ноги тут же приросли до нього. І людина без голови встала на ноги.
– Кинути?
– Кидай! Викотилася голова і – на плечі. Перед Джованіно стояв велетень.
Хлопець підняв келих і каже:
– За ваше здоров’я!
– Бери свічку і йди за мною, – сказав велетень. Джованіно взяв свічку, але – не рухався з місця.
– Іди першим, – сказав велетень.
– Сам іди, – відповів Джованіно.
– Ти! – сказав велетень.
– Ти! – відповів Джованіно.
Велетень пішов попереду. Так вони пройшли весь замок. Джованіно йшов ззаду зі свічкою в руці. Нарешті вони дійшли до сходів, де була маленька дверцята.
– Відкривай, – каже велетень хлопцю.
А Джованіно:
– Сам відкривай.
Велетень штовхнув плечем дверцята – вони розчинилися. Глибоко вниз йшла гвинтові сходи.
– Спускайся, – сказав велетень.
– Спускайся спочатку ти, – відповів Джованіно. Спустилися в підземелля, і велетень показав на величезну кам’яну плиту на землі.
– Підніми її.
– Сам піднімай! – сказав Джованіно, і велетень підняв плиту, ніби вона була не кам’яна, а з пемзи.
Під плитою лежали три горщики з золотом.
– Неси нагору, – каже велетень.
– Сам неси, – відповів Джованіно. Велетень поніс все золото нагору.
Коли вони знову опинилися в залі з каміном, велетень каже:
– Джованіно, чари розвіялися. – У велетня відпала нога і зникла в каміні, – Один горщик з золотом візьми собі. – У каміні зникла рука. – Другий – віддай людям, які прийдуть за тобою, думаючи, що ти мертвий. – Відпала друга рука і пішла за першою. – Третій горщик віддай біднякові, який пройде повз. – Відпала друга нога, і тулуб сів на підлогу. – Замок візьми собі: власники його давно померли, і рід їх згас. – Голова відділилася від тіла і впала поруч із ним на підлогу.
Тулуб піднявся і зник у каміні. За ним полетіла і голова.
На світанку почулося спів: «Miserere mei!...» (Початок похоронної католицької молитви: «Помилуй мене...» (лат.)) Це похоронна процесія з домовиною йшла до замку за тілом Джованіно. А він стояв біля вікна і попіхував люлькою.
З того часу Джованіно щасливо і багато зажив у замку. І жив рівно доти, поки одного разу з ним не трапилося... Що б ви думали? Озирнувся, побачив свою тінь та так злякався, що тут же помер.
Інші казки
