Лялька біля криниці

Недалеко від Палермо на двох пагорбах стоять два села: Ізнелло та К'яна. Запитайте навмання у будь-якого мешканця К'яни – він вам скаже, що Ізнелло хороше село, тільки за водою ходити далеко. Те саме скаже вам про К'яну будь-який житель Ізнелло. І це буде чиста правда.

Відомо, що чим вище, тим ближче до сонця, а сонце в тих краях спекотне. Ось воно й висушило пагорби, наче два сухарі. Хоч наскрізь їх прокопай, до вологи не дістанешся. За кожною краплею води і к'янцям, і ізнелльцям доводилося спускатися в долину між пагорбами.

Там був колодязь, такий глибокий і чистий, що води в ньому вистачило б ще на три села.

Що й казати, не так уже приємно тягатися на таку відстань – вниз порожняком, вгору з водою. Мули, як тільки до їх боків починали приторочувати бочки або бурдюки, піднімали гучний рев. Ну, а люди? Люди, уявіть собі, не скаржилися. Кожному ж цікаво дізнатися, які новини в сусідньому селі. Так, просто, у будні до сусідів не виберешся – часу немає, та й у гості без запрошення не ходять. А біля колодязя що дня зустрічалися мешканці обох сіл. Жінки базікали про різні жіночі дрібниці, чоловіки, попиваючи люльки, обговорювали справи поважніші. Найлінивіша дівчина в будь-яку хвилину була готова бігти до колодязя з глиняним глечиком, оплетеним прутами; найбездіяльніший хлопець тільки й норовив запрягти мула і відправитися по воду. Скільки весіль замишлялося біля колодязя, скільки він бачив свар, скільки примирень – і не перерахувати! А для дитячих ігор кращого місця не знайти.

Одного разу рано вранці жителі Ізнелло першими приїхали по воду. І що ж вони побачили? Біля колодязя розташувалася табором велика зграя ворон. Ворони кричали так оглушливо, що якби й к'янці, і ізнелльці почали кричати всі разом, вони б не почули своїх голосів. Птахи скакали, билися і ляскали крилами. Але все це ще півбіди! Найголовніше, що на чистій воді колодязя плавали пір'я, тріски й сміття, а земля навколо була вкрита пташиним послідом.

Що тільки не робили ізнелльці – і умовляли ворон, і соромили, і погрожували... Та ні, прокляті птахи й не думали відлітати. Тоді хтось із людей досвідчених, що бачили світ, запропонував поставити біля колодязя опудало.

Сказано – зроблено. Ізнелльці не пошкодували ні жердин, ні соломи, ні ганчірок. Ох і опудало ж вийшло! Величезне, високе! Воно стояло над колодязем і махало рваними рукавами. Ворони злякалися й розлетілися, а ізнелльці набрали води й поїхали.

Думаєте, цим і закінчилося? Ні, з цього тільки почалося. Ледве від'їхали ізнелльці, з протилежного пагорба почали спускатися к'янці. Здалеку вони побачили страшного велетня. Голова як бочка, тулуб на три бочки, руки – наче млинові крила. Як тут не злякатися! К'янці спробували зганьбити велетня:

– Гей, ти! Відійди від колодязя. Дай людям води набрати.

Але велетень мовчав і тільки розмахував руками, погрожуючи к'янцям.

Під гарячим сонцем і люди народжуються з гарячим характером. Гнів ударив у голову к'янським сміливцям. Вони змазали іржаві рушниці, залягли на схилах пагорба й почали стріляти. Луна так і лунала між пагорбами.

Який переполох піднявся в Ізнелло! Видно, вороги напали на К'яну, грабують, руйнують! Не минути й нам, ізнелльцям, біди. Треба рятуватися, поки не пізно! Чоловіки наказали дружинам:

– Збирайте манаття, виводьте худобу! Зараз підемо.

Тут жінки підняли вій і плач. Усього не забрати, а нажите потом кидати шкода.

Жінки верещали, чоловіки кричали, і раптом хтось здогадався.

– Навіщо кидати нажите, коли можна від'їхати від страшного місця разом із селом.

Миттю закипіла робота. Зв'язали всі мотузки, які знайшлися в селі. Пішли в ход і вуздечки, і пояси, і шнурки від черевиків. Ледве канат був готовий, ізнелльці обв'язали пагорб і почали тягти його в бік моря.

Тим часом к'янці втомилися стріляти, та й пороху в них закінчився. А велетень як стояв, так і стоїть!

– Треба покликати на допомогу людей Ізнелло, – вирішили к'янці. – Адже колодязь-то спільний!

Троє найвідважніших і найспритніших хлопців вирушили з К'яни до Ізнелло, далеко обходячи колодязь із велетнем. Повернулися вони бліді, налякані ще більше, ніж раніше.

– Усьому кінець! Зовсім біда! – заговорили вони, перебиваючи один одного. – Нікого в Ізнелло немає. Пагорб обв'язаний товстим канатом, а за пагорбом чути: «Тягніть дружніше, тягніть сильніше!» Ізнелльці йдуть на нове місце. Видно, цього велетня ніхто не може перемогти. Треба і нам іти.

Взялися і к'янці за справу. Скрутили канат і почали тягнути свій пагорб в інший бік.

Чим би все це закінчилося – невідомо, якби не Чікко та Беппо. Обоє прожили на світі, рахуючи на двох, рівно вісімнадцять років і були хлопці на всі руки. Чікко жив у К'яні, а Беппо в Ізнелло, але це не заважало їм бути закадичними друзями. Якщо хлопці нападали на Беппо, Чікко заступався за нього. Якщо нападали на Чікко, заступався Беппо. Ну, а якщо ніхто не нападав, друзі билися між собою.

Дня за три до страшних подій Чікко і Беппо знайшли удвох безцінний скарб – старий обруч від розсипаної бочки. Вони його ганяли, і підкидали вгору, і змушували крутитися дзигою. А ввечері, коли кожному треба було повертатися в своє село, вирішили сховати спільний скарб, щоб нікому не було обидно. Закопали вони його в пісок неподалік від колодязя.

І ось, як тільки обидва села зібралися переїжджати, хлопці згадали про скарб.

«Обов'язково треба забрати обруч із собою!» – подумав Чікко.

«Як би не забути обруч!» – подумав Беппо.

І обоє побігли до колодязя. Як це вони не злякалися? Е, у дев'ять років лякаються зовсім не того, чого бояться дорослі.

Чікко і Беппо зустрілися біля колодязя й почали сперечатися, кому дістанеться обруч. Сперечалися, сперечалися і, звичайно, побилися. Та так, як ще ніколи не билися. Зрештою обруч вони поламали, і кожен з ревом побіг до своєї матері.

– Ти де пропадав, коли треба переїжджати? – запитали у Чікко.

– Біля колодязя, – відповів Чікко.

– Як біля колодязя! І велетень тебе не з'їв? – здивувалися к'янці.

– Який там велетень! Там опудало з соломи. Ізнелльці поставили, щоб відганяти ворон.

Канат випав із рук к'янців.

– Ти де був? – запитали у Беппо.

– Біля колодязя, – відповів Беппо.

– Як біля колодязя! І ворожі війська тебе в полон не взяли?

– Які там вороги! Це к'янці стріляли по нашому опудалу.

Ізнелльці переглянулися й мовчки розійшлися по домівках. Так усі й залишилися на своїх місцях: і К'яна, і Ізнелло, і опудало біля колодязя. Fairy girl