Хоробрий Мазіно та відьма
Сталося все це в Покапаллі – маленькому гірському селі. Його хатінки товпляться на самій верхівці високого пагорба. Схили пагорба настільки круті, що, коли куркам настає час нести яйця, жителі Покапаллі кожній несучці підв’язують полотняний мішечок. А не підв’яжи – яйця так і покотяться вниз по схилу, прямо до підніжжя пагорба, порослого густим лісом. Звідси видно, що жителі Покапаллі зовсім не такі ледачі, як їх звикли вважати.Про бідолаг багато чого розповідають. Навіть склали приказку: «У Покапаллі все навпаки – візник віз везе, а господар реве». Але цю приказку вигадали селяни з долини. Адже жителі долин тільки й чекають нагоди посміятися над гірцями. А над покапаллянами сміялися особливо охоче. «За що ж?» – запитаєте ви. Та лише за те, що вони були людьми покірливими і нікому ні в чому не перечили.
– Е-е, – відповідали вони насмішникам, – дайте час, повернеться наш Мазіно, подивимося тоді, хто зареве голосніше – ми чи ви!
Але поки що покапалляни знають, хто такий Мазіно, а ви не знаєте? Ну, то ось.
Мазіно – улюбленець усього села. Не думайте, що він якийсь богатир. Зовсім ні.
Мазіно народився справжнім заморошкою, маленьким і кволим. Мати злякалася, що він зовсім відмовиться жити на світі, і вирішила викупати його в теплому вині. Батько Мазіно докрасна розігрів на вогні підкову і кинув її в діжку з вином, щоб воно нагрілося. Після такого купання Мазіно став хитрим, як вино, і міцним, як залізо. А в люльку маленького Мазіно поклали шкаралупки незрілого каштана. Адже кожному відомо, що гіркі зелені каштани роблять людину розумною. І справді, Мазіно розуму було не бракувати – свого вистачало.
Ось який Мазіно! А звідки ж він мав повернутися? З Африки. Він там служив у солдатах.
А тим часом у Покапаллі почалося щось незрозуміле. Кожного вечора відьма Мічілліна викрадала зі стада покапаллян то корову, то бика.
Страшна відьма Мічілліна жила в лісі біля самого підніжжя пагорба. Досить було їй лише подути – і корови зникали. Селяни, почувши, як із настанням темряви відьма шелестить і возиться в лісі, від страху клацали зубами і падали на коліна, кличучи всіх святих. Вони навіть склали віршики:
Візник везе, господар реве,
Внизу під горою Мічілліна живе.
Ми вночі боїмося
Ступити на поріг:
Чхне Мічілліна –
Ми валимося з ніг.
Глухими ночами
Знову і знову
У нас зникають
Бики і корови.
Жахлива відьма –
Всіх лих причина!
Тремтіть, біжіть, –
Іде Мічілліна!
Раніше в Покапаллі корови паслися, скільки хотіли і коли хотіли, а ночували де попало. Тепер їх на ніч зганяли на галявину, виставляли вартових і розводили величезні багаття. Але й це не допомагало. Бо вартові, почувши, як проклята відьма Мічілліна заворушилася в кущах, тиснулися до вогню, затикали собі вуха пальцями і заплющували очі. А ледве світало, глядь – у стаді знову не вистачає однієї, а то й двох корів. Тоді вартові починали верещати і плакати, трясли кулаками і посилали відьмі прокльони.
Не думайте, що корів не шукали. Селяни Покапаллі влаштовували навіть облави, але, звичайно, вдень. Але ні корів, ні самої Мічілліни вони так і не побачили. Із настанням дня Мічілліна зникала, залишаючи лише сліди величезних чобіт на сирій землі та пасма довгих чорних волосся на колючих гілках кущів.
Бідним покапаллянам довелося замкнути своїх корів у хлівах і не випускати їх звідти ні на крок.
Минали тижні та місяці. Корові в закритті зовсім занедужали. Вони так схудли, що замість щітки їх можна було чистити граблями – зубці грабель ідеально підходили між виступаючими ребрами.
Ніхто не наважувався виводити худобу на пасовище, ніхто не ходив у ліс, і гриби, які ніхто не збирав, виростали величиною з парасольку.
Жителі Покапаллі щовечора збиралися на сільській площі, щоб вирішити, що ж їм робити. Вечори в горах холодні, і покапалляни розводили багаття. Сидячи біля вогню, вони чухали потилиці і на всі лади проклинали свою нещасну долю, а заодно і відьму Мічілліну.
Чухали вони потилиці сім днів, чухали чотирнадцять днів, чухали двадцять один день і, нарешті, вирішили звернутися по допомогу до самого графа.
Граф жив у круглому замку на вершині сусіднього пагорба. Замок був оточений високою кам’яною стіною, густо вкритою зверху цвяхами і битим склом.
Одного прекрасного ранку покапалляни підійшли до воріт замку. Вони зняли свої круглі здерті капелюхи і тільки потім наважилися постукати у ворота. Їм відчинили, і покапалляни опинилися на подвір’ї замку. Вони побачили безліч графських найманих солдатів. Солдати сиділи на землі і мазали свої пишні руді вуса оливковою олією. А посеред подвір’я в оксамитовому кріслі сидів сам граф. Чотири солдати, могутні, як молоді дуби, старанно розчісували графу його довгу-предовгу чорну бороду чотирма гребінцями. Чухали вони її зверху донизу, а потім знову зверху донизу.
Найстарший із покапаллян довго переступав з ноги на ногу, нарешті набрався сміливості і заговорив:
– Ми прийшли, щоб просити у вашої світлості допомоги.
Граф не промовив ні слова.
– Проклята відьма Мічілліна, – продовжував старий, – зовсім нас замучила.
Граф не промовив ні слова.
– Ми хочемо, – додав старий, – просити вашу світлість про велику ласку. Накажіть своїм солдатам зловити відьму Мічілліну, щоб ми спокійно могли пасти наших корів.
Тут граф розкрив рота.
– Якщо я пошлю в ліс солдатів, мені доведеться послати і капітана... – Селяни радісно посміхнулися. – Але якщо я пошлю капітана, – сказав граф, – з ким же я буду грати по вечорах у лото?
Селяни впали на коліна.
– Змилуйтеся, синьйоре графе, допоможіть нам!
А солдати навколо позіхали на всю глотку і мазали руді вуса оливковою олією.
Граф сказав:
– Я граф і вартий трьох. Тому скажу вам – ні, ні і ні. Та й взагалі, раз я не бачив вашої відьми Мічілліни, – значить, ніякої відьми немає.
Тут солдати позіхнули востаннє, взяли рушниці напереваги і почали повільно наступати на покапаллян. Ті п’ятилися, п’ятилися і самі не помітили, як опинилися за воротами.
Нічого іншого не залишалося покапаллянам, як знову зібратися ввечері на площі, розвести багаття і чухати потилиці. Через годину хтось із селян сказав:
– А не написати ли нам Мазіно?
Усі зраділи. Написали листа і відправили.
І ось одного вечора Мазіно з’явився у відпустці.
Скільки тут було галасу і радості! Мазіно оточили з усіх боків. Його розпитували наперебій і розповідали наперебій. Кожні два слова згадували відьму Мічілліну.
Мазіно всіх вислухав, а потім заговорив сам:
– В Африці я бачив людоїдів, яким доводилося харчуватися сараною, бо люди не погоджувалися, щоб їх їли. У морі я бачив рибу, взуту в туфлю і черевик; вона хотіла стати царицею риб лише тому, що в її подруг не було ні туфлі, ні черевика. Бачив я в Сицилії жінку, у якої було сімдесят синів і всього один казанок для супу. Бачив, як у Неаполі люди мчаться вулицею, не рухаючи ногами, бо якщо двоє неаполітанців зупиняться на розі побалакати, від їх крику піднімається такий вітер, що на всіх чотирьох вулицях неможливо встояти на місці. Бачив я людей чорних і білих, жовтих і червоних, бачив худих, як буйвіл, і товстих, як тріска, бачив чимало хоробрих, а ще більше боягузів. Але таких боягузів, як у моїй рідній Покапаллі, я ще не зустрічав.
Односельчани слухали промову Мазіно, розвісивши вуха і роззявивши роти. Однак, коли він дійшов до кінця, роти їх закрилися, і вони вперше задумалися, чи не варто їм образитися.
Але Мазіно не дав їм часу подумати про це як слід. Він заговорив знову:
– Зараз я задам вам три запитання, а коли пролунає північ, я піду ловити вашу відьму Мічілліну.
Де вже тут було ображатися!
– Питай! Питай! – хором закричали покапалляни.
– Нехай першим відповідає перукар. Скільки борід довелося йому голити і стригти за останні півроку? І перукар відповів:
Бороди м’які, бороди жорсткі,
Бороди довгі, бороди плоскі,
Холені бороди, бороди брудні,
Кучеряві бороди, бороди різні –
Стрижу я й голю без ліку,
Така вже наша робота!
– Так я й думав, – сказав Мазіно. – Тепер нехай скаже шевчик. Скільки чобіт замовляли тобі за останні півроку?
– Айме! – зітхнув шевчик.
Я дзвінкі підкови робив, бувало,
І туфлі з різьбленим каблуком...
Видно, Покапалля
Зовсім збідніла:
Сижу я без діла,
Ходжу – босоніж!
– І це схоже на правду! – сказав Мазіно. – На третє моє запитання нехай відповість канатник. Скільки мотузок продав ти за останні півроку?
І канатник відповів:
Мотузки міцні, плетені,
Мотузки кріпкі, кручені,
Шпагат, дратву і канат,
Стрічки, нитки й шнур –
За останні тижні
У мене все розкупили...
– Тепер, мабуть, усе, – сказав Мазіно. – Дуже вже я втомився з дороги. Посплю годинку-другу. Розбудіть мене рівно опівночі, і я піду за відьмою.
Мазіно ліг біля багаття, насунув на очі свою солдатську каску і захрапів. До самої півночі покапалляни сиділи, не ворушачись, навіть зітхнути боялися, щоб не розбудити солдата.
Рівно опівночі Мазіно схопився на ноги, випив казанок теплого вина, тричі плюнув у вогонь і, не глянувши ні на кого, закрокував дорогою до лісу.
Односельчани почали чекати. Поступово всі поліна в багатті перетворилися на вугілля. Потім всі вугілля перетворилися на попіл. Потім попіл став чорніти, чорніти...
До цього часу і повернувся Мазіно. Він тягнув... Кого б ви думали? Самого графа! Мазіно тягнув його за довгу чорну бороду, а граф благав, верещав, упирався і лягав.
– Ось вам ваша відьма! – сказав Мазіно і, оглянувшись навколо, заклопотано запитав: – А куди ж ви поставили гаряче вино?
Хоч від багаття ще йшло тепло, граф весь зібрався в клубок, ніби муха в осінню стужу.
А покапалляни дивилися то на графа, то на Мазіно і слова не могли вимовити від здивування.
– Ну, чому тут дивуватися!? – прикрикнув на односельчан Мазіно. – Все дуже просто. У відьми Мічілліни була довга борода. А перукар сказав, що всі ви старанно голіться. Значить, ніхто з жителів Покапаллі не міг бути відьмою Мічілліною і залишати на кущах клоччя бороди.
Відьма Мічілліна взувала добрі чоботи. А шевчик говорив, що покапалляни забули, як черевики надівають на ноги. Значить, знову ж таки ніхто з вас не був відьмою Мічілліною і не залишав на землі слідів величезних чобіт, підбитих цвяхами. А якби відьма Мічілліна була справжньою відьмою, навіщо б їй, скажіть на милість, купувати стільки мотузок? Адже нечистій силі не треба прив’язувати крадену худобу... Та куди ж поділося гаряче вино?!
Тим часом граф намагався сховатися в свою власну бороду, бо ховатися більше було нікуди.
Мазіно запитав:
– Що ж із ним зробити?
Покапалляни, які до цього мовчали, тепер почали кричати всі разом:
– Задушити його власною бородою!
– Поставити в городі замість опудала!
– Посадити в мішок із шістьма собаками і шістьма кішками.
– Е, – сказав Мазіно, – від усього цього мало толку. Перш за все нехай поверне всіх викрадених биків і корів. Нехай вичистить хліви, в яких через нього замкнена худоба покапаллян. Ну, а потім нехай пасе стадо доти, доки ребра корів не покриються м’ясом і жиром.
Так і зробили.
А Мазіно, влаштувавши справи односельчан, знову пішов служити в солдати.
Інші казки
