Веселий Монаккіо

Жив-був у маленькому італійському містечку Грассано... ні, не злий чарівник.

Жив у Грассано веселий дорожній робітник Маріо Коста. Цілими днями працював він під палючим південним сонцем, прокладаючи шосейну дорогу до селища Ірсіна.

А в неділю Маріо сідав на свій старий велосипед і піднімався високо в гори.

Одного разу ніч застала Маріо біля самої вершини гори, і він вирішив переночувати в маленькому гроті на березі річечки Біліозо.

З апетитом повечеряв він шматочком домашнього хліба, запив хліб склянкою білого виноградного вина і одразу міцно заснув. Прокинувся Маріо від того, що хтось болісно дернув його за волосся. Він провів рукою по волоссю...

Нікого. Раптом прямо в вухо йому влучив маленький камінчик, і Маріо почув тихий сміх.

– Хі, хі, хі! – тоненьким, як у комарика, голосочком заливався невидимий жартівник.

У передранковому тумані мигнула яскраво-червона шапочка, і знову нікого...

– Що за чудеса! – здивувався Маріо і в ту ж мить оглухливо чхнув.

– Будь здоровий, Маріо! – пропищав хтось зовсім поруч.

Тепер Маріо чітко побачив дивного чоловічка. Вогненно-червона шапочка майже повністю закривала його обличчя. На ногах у нього були маленькі дерев'яні черевички.

– Адже це веселий гном Монаккіо! – здогадався Маріо. – Недарма старий Дженнаро клявся, що сам бачив Монаккіо. А тоді я разом з іншими хлопцями і вірив, і не вірив йому.

Маленький Монаккіо ані на хвилину не залишав Маріо в спокої.

Спритний, як кішка, хитрий, як лисиця, невтомний Монаккіо то кидав у обличчя Маріо жмені піску, то оббризкував його холодною водою з річки.

Даремно Маріо намагався схопити свого мучителя за ногу чи за руку.

Легко, наче гірська козочка, Монаккіо перестрибував через голову Маріо, оглухливо ляскаючи дерев'яними черевичками.

І тут на допомогу Маріо знову прийшов старий Дженнаро. Згадав Маріо пораду старого.

– Є лише один спосіб приборкати Монаккіо, – казав Дженнаро. – Треба спритність проявити і схопити його за червону шапочку. Варто тільки зняти з голови Монаккіо шапочку, і він стане твоїм вірним слугою. Майже все своє життя Монаккіо проводить у річці чи під землею, і йому відомі потаємні місця, де розбійники ховали награбовані скарби. Тільки не віддавайте Монаккіо його червону шапочку, поки він не доведе вас прямо до місця, де сховані скарби. Якщо повірите хитрому Монаккіо на слово і раніше часу віддасте йому червону шапочку, то маленький обманщик лише посміється над вашою простотою.

Маріо зробив так, як радив Дженнаро.

Набравший сміливості Монаккіо вже майже підбрався до його піджака, коли раптом Маріо швидко простягнув руку... І не встиг підступний гномик відстрибнути вбік, як червона шапочка опинилася в Маріо.

Даремно Монаккіо, плачучи, благав Маріо повернути червону шапочку, даремно обіцяв йому більше нікого не ображати: Маріо був непохитний.

Довелося необережному Монаккіо вести Маріо в ліс, прямо до того дуба, у дуплі якого розбійник Нанко сховав частину своїх багатств.

Повернувшись додому, Маріо трохи відпочив з дороги, а потім поїхав у велике місто Потенцу і привіз звідти багато іграшок дітворі свого рідного Грассано. Старому Дженнаро він подарував чудову люльку, а собі купив новий велосипед.

З тих пір минуло чимало років. Старий Дженнаро давно вже помер. Маріо Коста сам став дідусем і по вечорах, сидячи на призьбі, розповідає хлопцям про свою зустріч із Монаккіо. А хлопці теж, як і він колись, вірять і не вірять йому.

Дуже шкодує Маріо, що не зняв він з ноги Монаккіо дерев'яного черевичка: тоді навіть найбільш недовірливі хлопці переконалися б, що він говорить правду.

↑ Догори

Веселий Монаккіо

Інші казки