Дари феї Кренського озера
У Ніольських горах, де так рідко випадають дощі, де від спеки каміння розсипається в пісок, а земля стає твердою, як камінь, притулилися до схилів будиночки маленького селища. Селяни в цьому селищі жили бідно, хоча й працювали багато. Якби вони так трудилися десь у долині, вони, мабуть, жили б як у раю. І все-таки навіть ця неплідна земля якось годувала їх.Але ось настав важкий рік у Ніольських горах. Якщо на землю й падали краплі вологи, то це був лише піт, що стікав по обличчях селян, змучених марною працею. А дощу за все літо так і не було. У селищі почався голод. Найбільше голодував старий селянин, у якого було дванадцять синів і жодного мішка борошна в запасі. Одного разу він сказав:
– Гірко мені розлучатися з вами, діти, але ще гірше бачити, як ви голодуєте. Ідіть шукати собі щастя в інших краях.
– Добре, – відповіли одинадцять синів, – тільки нехай молодший брат, Франческо, залишиться з тобою. У нас міцні ноги, підемо швидко, де йому, кульгавому, наздогнати нас.
Тоді батько сказав:
– Хлопці ви високі, і ноги у вас здорові, тільки ось розумом ви не багаті. Франческо і зростом не виріс, і кульгавий, а голова і серце у нього золоті. Поки він з вами, я за вас не хвилюватимуся. Бережіть Франческо, самі ціліші будете.
Старші не наважилися суперечити батькові. Вклонилися всі дванадцять рідному дому і пішли.
Ішли вони день, другий, третій. Франческо-кульгавчик ніяк не міг наздогнати братів і плентався далеко позаду. Наздоганяв він їх лише на привалі. Але виходило так: тільки Франческо добирається до них, а брати вже відпочили, встали й ідуть далі. Бідний Франческо знову кульгає слідом. Зовсім змучився, ледве не падає від втоми.
На третій день старший брат сказав:
– Навіщо нам такий тягар? Підемо вперед швидше. Тоді Франческо нас не наздожене.
Так вони і зробили. Більше ніде не зупинялися, жодного разу не озирнулися назад.
Прийшли вони до берега моря і побачили прив’язаний човен. Один із братів каже:
– Що, якщо сісти в цей човен і вирушити до Сардинії? Там, кажуть, краї багаті, гроші самі в руки просяться.
– Добре, поїдемо до Сардинії, – сказали інші. Подивилися брати – у човні місця лише на десятьох, одинадцятому поміститися ніде.
– Ось що, – наказав старший брат, Анджело, – нехай один із вас, хоч би ти, Лоренцо, зачекає тут, на березі. Я потім повернуся за тобою.
– Та ну вже! – закричав Лоренцо. – Не такий я дурень, щоб чекати, поки ви повернетеся. Залишайся тут сам.
– Як би не так! – відповів Анджело. – Залишатися, щоб ви кинули мене, як Франческо...
І він стрибнув у човен. Інші, штовхаючись і лаючись, лізли за ним. Відчалили від берега й попливли.
У цей час задув вітер, нагнав хмари, підняв на морі хвилі. Не слухається перевантажений човен керма, захльостує його гребені. Потім набігла величезна хвиля, вдарила човен об рифи й розбила його на шматки. Усі брати один за одним пішли на дно.
А Франческо-кульгавчик поспішав, як міг. Ось дійшов він до Кренського озера. Подивився навколо – трава м’яка, дерева тінисті, вода в озері холодна й прозора. Кращого місця для відпочинку не знайти. Однак братів ніде не видно.
Тут Франческо зрозумів, що його покинули, і гірко заплакав.
– Ех, брати, брати, навіщо ви це зробили! Мені, кульгавому, без вас погано, але й вам без мене краще не буде. Якби в мене були здорові ноги, такої лиха б не сталося!
Поплакав Франческо і заснув.
І тільки він заснув, з-за дерева вийшла фея Кренського озера. Вона все чула від першого до останнього слова.
Фея наблизилася до сплячого юнака і торкнулася своєю чарівною паличкою його хворої ноги. Торкнулася і знову сховалася за товстий стовбур дерева. Стала чекати.
Довго спав змучений Франческо, але нарешті прокинувся.
Схопився він і сам собі не повірив. Ось таке диво! Обидві ноги міцно стоять на землі, наче він ніколи й не був кульгавим! Хочеш біжи, хочеш танцюй!
– Що за чудовий лікар вилікував мене! Я готовий знайти його хоч на краю світу, щоб подякувати! – вигукнув Франческо.
Тут фея показалася йому. Франческо навіть очі заплющив – така вона була гарна. Коси ніби сплетені з сонячних променів, очі блакитні, як вода озера, щоки наче два пелюстки шипшини.
– Чому ти не кажеш мені дякувати? – посміхаючись, сказала фея. – Тобі для цього навіть кроку робити не треба.
Але юнак не міг вимовити жодного слова.
– Слухай, Франческо. Перед тобою фея Кренського озера. Ти сподобався мені, і я вирішила виконати три твоїх бажання. Одне вже виконано – твоя хвора нога стала здоровою. Залишається ще два. Скажи, чого ти хочеш.
Франческо відповів:
– Ти виконала не одне, а два моїх бажання. Коли я був ще маленьким хлопчиком і слухав казки, мені завжди хотілося побачити фею. Ось я й побачив фею.
– Ну тоді тобі все-таки залишається ще одне бажання, – засміялася фея.
– Що ж, – сказав Франческо. – Якщо вже до мене з’явилася фея з казки, то й бажання моє буде, як у казці: добре б мати чарівний мішок і чарівну палицю. Що б я не побажав, нехай миттю опиниться в мішку, а палиця, що б я не наказав, нехай те й зробить.
Фея махнула паличкою. І – хлоп! – мішок і дубинка лежать біля ніг Франческо.
Франческо зрадів, а фея сказала йому:
– Людина, яка володіє таким мішком і такою дубинкою, може зробити багато зла і багато добра. Дивись, Франческо, щоб мені не довелося шкодувати про свій подарунок.
Сказавши це, фея зникла.
А Франческо прив’язав мішок до пояса, сховав дубинку під пахву і вирушив у дорогу. Але перед тим він як слід поїв. По-перше, він був голодний, по-друге, йому не терпілося спробувати подарунок феї. Мішок виявився саме таким, яким мав бути чарівний мішок. Франческо лише наказував, а мішок, не гаючи ні хвилинки, частував його і смаженою куріпкою, і овечим сиром, і гарячим круглим хлібцем, і пляшкою золотистого вина. Ну, а дубинку Франческо вирішив не випробовувати. Якщо перший подарунок хороший, то і другий не гірший.
Весело крокує Франческо, співає пісню за піснею.
Сонце перевалило за полудень, коли Франческо побачив бідну хатинку в лісі. На порозі сидів хлопчик і плакав.
Франческо вирішив його розвеселити.
– Гей, приятелю! – гукнув він. – Мабуть, лити сльози – твоє ремесло. Скільки береш за дюжину солоних крапель?
– Мені не до сміху, шановний синьоре, – відповів хлопчик.
– А що в тебе трапилося?
– Мій батько – дроворуб, – сказав хлопчик, – і один годує всю сім’ю. Сьогодні він впав з дерева і вивихнув руку. Я побіг у місто по лікаря, але він навіть говорити зі мною не захотів. Лікар знає, що з сухого дерева апельсина не зірвеш, а від бідняка не розбагатієш.
– Ну, це все дрібниці! – сказав Франческо. – Я допоможу твоєму батькові.
– А хіба ви лікар? – вигукнув хлопчик.
– До чого тут я? – здивувався Франческо. – Тобі потрібен лікар? Зараз він буде тут. Як його звуть?
– Лікар Панкраціо.
– Чудово! – вигукнув Франческо і ляснув по мішку. – Гей, лікар Панкраціо, – у мішок!
Не встиг хлопчик обтерти сльозу, як у повітрі щось загуло. Це мчав із міста в мішок товстий лікар. Бац! І лікар у мішку. Ого, який він був важкий – Франческо так і пригнувся донизу. Добре, що він здогадався відв’язати мішок від пояса. Лікар гепнувся на землю і заревів:
– Я знаменитий найученіший лікар Ігнаціо Панкраціо і не дозволю якимось голодранцям розпоряджатися моєю важливою особою. Як я сказав, що не піду до дроворуба, – значить, не піду.
– Так вам і ходити не треба, – сказав Франческо, – ви вже на місці. Залишається лише вилікувати хворого.
– Не буду лікувати, – відповів із мішка лікар.
– Я бачу, – сказав Франческо, – що лікар Ігнаціо Панкраціо сам тяжко хворий, і хвороба його називається впертістю і жадібністю. Доведеться спочатку його вилікувати. Гей, дубинко, – за справу!
Дубинка не змусила себе просити двічі. Вона взялася барабанити по товстій спині лікаря.
– Я вже здоровий! – закричав лікар. – Де хворий? Ведіть мене до хворого.
Поки лікар вправляв дроворубу вивихнуту руку, Франческо наказав мішку доставити припасів на цілий місяць. Склав усе це біля порога і пішов далі.
Через деякий час Франческо прийшов у місто.
Час був до вечора, і Франческо першим ділом знайшов гостиницю. Господиня гостиниці подала йому вечерю, а потім сказала:
– Ох, сину, сину, шкода мені втрачати такого гарного мешканця. Але послухай мого поради: ніч переночуй, а вранці поранень вирушай із міста.
– Хіба чума в місті? – запитав Франческо.
– Чума то не чума, та й не краще чуми, – почала пояснювати балакуча господиня. – Три місяці тому поселився у нас якийсь чужинець – щоб його розірвало на чотири частини! Він збив з пантелику всіх юнаків. І чим би ти думав? Грою в кості. Тепер гра йде з ранку до вечора і з вечора до ранку. А хто програвся до нітки, той і додому більше не показується. Дванадцять юнаків, скромних і слухняних, як голуби, зникли, ніби крізь землю провалилися. І нема про них ні слуху, ні духу.
– Дякую, добра жінко, що попередила мене, – сказав Франческо, а сам подумав: «Еге, здається, у цьому місті знайдеться робота мішку і дубинці!»
О восьмій годині ранку Франческо попросив у мішка багатий одяг і сто тисяч золотих скудо. О десятій годині вже все місто говорило, що до них прибув принц Санто Франческо, відомий всюди своєю знатністю і багатством. А опівдні в кімнату Франческо постукав чоловік у довгому плащі і в капелюсі з пір’ям.
– Синьоре Санто Франческо, – сказав він, – я живу в цьому місті всього три місяці, але встиг завести знайомство з найкращими молодими людьми. Пошаную за велику честь, якщо і ви відвідаєте мій дім. До мене дійшли чутки, що ви чудово граєте в кості. Тут ви зможете показати ваше мистецтво.
– Чесно кажучи, – відповів Франческо, – я навіть не знаю, як тримають кості в руках. Але щоб ближче познайомитися з таким люб’язним синьором, я готовий грати з ранку до вечора. У такого досвідченого вчителя я, звичайно, зроблю швидкі успіхи.
Гість був дуже задоволений. Він почав кланятися так старанно, що, забувшись, виставив з-під плаща праву ногу. І що ж побачив Франческо? Ви думаєте, туфлю з бантом? А ось і ні! Він побачив чорне мохнате копито.
«Еге-ге! – подумав Франческо. – Виходить, сам дядько чорт навідав мене. Ось і добре, він знайде тут хлібець якраз під свої зуби».
Вечор того ж дня сеньйор Санто Франческо грав у кістки з сеньйором чортом. Він швидко досяг успіхів і програв двадцять тисяч скудо.
На другий вечір Франческо навчився грати ще краще і програв тридцять тисяч скудо.
Ну, а на третій вечір він опанував гру досконало і тому програв п’ятдесят тисяч скудо.
Тут чорт вирішив, що обіграв юнака начисто.
– Дорогий сеньйор Санто Франческо, – сказав він умовляючим голосом. – Мені дуже шкода, що мої уроки коштували так дорого. Але я можу вам допомогти. Я поверну половину вашого програшу, щоб ви могли відігратися.
– А якщо я не відіграюся? – запитав Франческо.
– А якщо ви не відіграєтеся, будемо вважати, що ви належите мені з усіма потрохами, душею та іншими дрібницями.
– Ах ти, чортів чорт! – вигукнув Франческо. – Тепер я знаю, куди поділися дванадцять найкращих юнаків міста. Ну, марш до мене в мішок!
Чорт і опам’ятатися не встиг, як його голова вже була в мішку, а копита майоріли в повітрі. Через мить зник і в мішку, і копита.
Тоді Франческо сказав:
– Цей веселий сеньйор любить жартувати. Пострибаймо і ми. Спляши-но, палиця, парочку-другу гарних танців.
Палиця почала з тарантелли. І Франческо вважав, що вона танцює чудово. Зате чорту танець палиці зовсім не сподобався.
– Я віддам вам, сеньйор Франческо, даром половину програшу! – верещав чорт. – Ні, я віддам вам весь програш. Ну гаразд, я віддам усі гроші, які виграв у цьому місті!
Тим часом палиця закінчила тарантеллу і взялася відплісувати веселий селянський танець трескон. Чорт замовляв:
– Заради самого диявола, змусьте її зупинитися! Скажіть, нарешті, чого ви від мене хочете?
– Відпочинь трохи, – наказав Франческо палиці. – Так от, слухай мене, чорте. Перш за все відпусти дванадцять юнаків, яких ти забрав у пекло. Потім провалюй сам, щоб і духу твого на землі не було.
– Все буде виконано, – закричав чорт, – тільки випустіть мене з мішка!
Франческо розв’язав мішок, і чорт вискочив звідти, як кішка, на яку плеснули окропом. Він тупнув копитом, підстрибнув і з тріском провалився крізь землю. А з-під землі з’явилися дванадцять юнаків.
– Ну, що, – сказав їм Франческо, – може, зіграємо в кістки?
– Що ви, що ви! – закричали разом усі дванадцять. – Ми тепер на цю чортову гру й дивитися не хочемо.
– Це діло! – похвалив юнаків Франческо. – Найбільше виграє той, хто ні в що не грає. Ось вам по тисячі скудо і біжіть порадувати батьків. Вони, чекаючи вас, всі очі проплакали.
Юнаки подякували своєму рятівнику і розійшлися по домах.
А Франческо підв’язав до поясу мішок, сунув палицю під пахву і пішов із міста.
У якому б місці не зупинився Франческо, скрізь знаходилася робота мішку та палиці. Бо всюди були ображені, яким треба допомогти, і кривдники, яких слід проучить.
В Італії доріг не злічити, багатьма пройшов Франческо, а привели його ноги все-таки до рідного села.
Тут Франческо дізнався, що голод у Ніольських горах став ще лютішим. Франческо вирішив допомогти своїм односельцям. Він відкрив корчму. Дивовижна це була корчма – годували там до сита, а плати не вимагали. Весь час палиця лежала без діла, зате у мішка – клопіт хоть відбавляй!
– Гей, курча на вертелі, живо в мішок! Гей, три круглі хлібці – у мішок! Гей, пляшка вина – у мішок! – то й кричав господар корчми.
Так тривало три роки, поки в Ніольських горах тривав голод. Нарешті земля втомилася від бездіяльності, і на четвертий рік вона обдарувала селян багатим урожаєм.
У кожному домі запахло печеним хлібом, у коморах на полицях уклалися круги сиру, у дворах забекали вівці. А двері в корчму все не зачинялися.
– Е, – сказав Франческо, – час моєму мішку відпочити. Досить йому бути кухарем. Годувати ситих – значить годувати їх не хлібом, а лінощами.
І він закрив корчму.
Незабаром Франческо спіткало горе. Старий батько захворів ненадовго і помер.
Тут Франческо засумував за своїми братами. Хоч і кинули вони його колись одного посеред дороги, але Франческо давно перестав сердитися на них – все-таки брати рідні.
І ось одного вечора він сказав:
– Анджело, старший брате мій! Я тебе ображати не хочу, але інакше нам не побачитися. Іди в мій мішок.
Тоді мішок став важчим. Франческо заглянув туди і відступив. Там лежали лише напівзотлілі кістки. Франческо зрозумів, що Анджело давно загинув.
– Джованні, брате мій, – покликав він другого брата. І знову в мішку виявилися лише кістки.
І так усі одинадцять разів. Франческо дізнався, що залишився один на світі. Тоді він сказав:
– Що ж, мої вірні помічники – мішок та дубинка, підемо з вами мандрувати дорогами. Кому я зроблю добро, той мене й назве братом.
Від села до села ходив Франческо, то гірськими стежками, то проїзними дорогами, а то й зовсім без стежок і доріг. А попереду нього йшла чутка. Почуючи звістку про наближення Франческо, тремтіли вночі злі начальники, жадібні лихварі, хитрі ченці. Зате раділи ті, хто був нещасливий і ображений. Вони й справді називали Франческо братом.
Текли роки. І ось настала пора, коли люди, звертаючись до Франческо, кликали його вже не братом, а батьком. А ще через десяток років його стали називати дідусем. Волосся у Франческо побіліло, спина зігнулася, обличчя покрилося зморшками. Але він усе блукав Італією зі своїми вірними помічниками – мішком та дубинкою.
Одного разу під вечір Франческо, важко дихаючи, піднімався вгору. Раптом він почув за собою кроки. Франческо оглянувся і побачив, що його наздоганяє Смерть. Дихала вона ще важче, ніж Франческо, бо була дуже стара. Так стара, як старий світ. До того ж вона штовхала перед собою візок, покритий рогожею.
Смерть підійшла і сказала:
– Нарешті я тебе наздогнала! Зовсім замучилася. Дівчинка я, чи що, щоб за тобою по ста дорогах бігати! Скільки черевиків стоптала, полюбуйся.
І Смерть відкинула рогожу з візка. На візку й справді були купою звалені пошарпані-перешарпані черевики.
Побачив Франческо, яку рухлядину тягає з собою стара, і посміхнувся.
Смерть знову заворчала:
– Тобі добре ходити налегку, а я не можу візок кинути, поки тебе не наздожену. Ну, Франческо, багато ти пройшов доріг, тепер збирайся в саму далеку, останню дорогу.
– Що ж, – відповів Франческо, – недарма кажуть у прислів'ї: двічі людина не може сказати так чи ні – коли настала їй пора народитися і коли настала пора помирати. Але, бачиш, мені потрібно спочатку попрощатися з деякими.
Смерть засміялася, ніби заскрипіло іржаве залізо.
– Е, голубчику, ти, здається, торгуєшся, а я цього не люблю.
І Смерть простягнула до Франческо кістляві руки. Але Франческо встиг крикнути:
– Смерть, – у мішок!
Ох, і загриміли ж кістки, коли Смерть впала в мішок!
Франческо накинув мішок на спину і пішов, куди хотів. Шлях його лежав до берегів Кренського озера.
Ось прийшов він до Кренського озера, випустив із мішка Смерть і сказав їй:
– Шкода мені тебе, стара! Мабуть, кістки в тебе болять не менше, ніж у мене. Трава тут м'яка, присядь, відпочинь, поки я закінчу свої справи.
Смерть була так налякана, що не насмілилася перечити Франческо. Вона відійшла вбік і, кряхтя, сіла під деревом.
А Франческо підійшов до берега озера і гукнув:
– Феє Кренського озера, покажись мені ще раз!
І фея з'явилася. Вона була такою ж прекрасною і молодою, як багато років тому, коли був молодим і сам Франческо.
– Ти покликав мене, і я прийшла, – сказала вона привітно.
– Я хочу розповісти, що я зробив з твоїми дарами.
– Не треба розповідати, – перебила Франческо фея. – Я ж бачу твоє обличчя, це обличчя доброї людини. Твої губи ховають добру посмішку, а зморшки на чолі говорять про мудрість. Я рада, що не помилилася в тобі.
– Я робив, що міг, – відповів Франческо. – Але настала пора віддати тобі твої подарунки. Бачиш, там, біля дерева, мене чекає Смерть.
– Добре, що ти подумав про це, – сказала фея. – Адже навіть чарівний мішок і чарівна дубинка самі нічого не можуть, може лише людина, яка ними володіє. Попаді вони до злої людини – і злих справ буде не злічити. Але феї не беруть своїх дарунків назад. Розпали багаття і спали мішок і дубинку. Прощай, Франческо!
Фея поцілувала старого і зникла, ніби розтанула.
Франческо зібрав хмизу, розпалив велике багаття і кинув у вогонь дари феї Кренського озера. Він присунувся ближче до вогню, щоб зігріти змерзлі руки, і глибоко задумався.
– Пора, Франческо, – тихенько покликала його Смерть. Франческо не ворухнувся. Від старості він став погано чути. Тоді Смерть підійшла до нього ззаду і торкнулася рукою його плеча.
У цю мить заспівав півень. Почався новий день. Але Франческо його вже не побачив.
Інші казки
