Массаро Правда
Жив-був король, і були в нього коза, ягня, баран та руда круторога корова. Король дуже пишався своїм стадом. Коза, ягня, баран і круторога корова паслися в королівському саду, і король кожного ранку годував їх зі своїх рук.Все було б добре, якби не придворні дами. Вони піднімали пронизливий вереск при виді корови, а ягня так цілували й тискали, що воно від цих пестощів почало хиріти.
Король не знав, що й робити. Тоді головний міністр порадив відправити стадо на гірське пасовище.
– Це б непогано, – погодився король. – Але де ж знайти такого пастуха, якому б я довіряв більше, ніж своїм міністрам? Ви завжди у мене на очах, а пастух день і ніч по горах бродить.
Почали шукати вірну людину. Розіслали на всі боки гінців. Шукали далеко, а знайшли близько: біля самої міської стіни жив селянин, чеснішого якого ще не було на світі. Ні разу в житті ця людина не збрехала, він говорив лише правду. Його так і прозвали майстром правди – Массаро Правда.
Покликав його до себе король і доручив йому свою улюблену худобу.
– Кожної суботи, – сказав він пастуху, – ти повинен приходити до палацу й доповідати, як ідуть справи.
Так і повелося. Кожної суботи Массаро Правда спускався з гір, входив до королівських покоїв, знімав свою повстяну капелюху й низько вклонявся.
– Здорово, ваша королівська величність!
– Здорово, Массаро Правда! Як поживає моя козочка?
– Свіжа, як трояндочка.
– Ну, а моє ягня?
– Розігрується, як дитина.
– Розкажи швидше про барашка.
– Баранчик цвіте, як ромашка.
– А моя улюблена корова?
– Вона ж цілком здорова!
Король милостиво кивав головою, і Массаро Правда повертався знову до стада.
Раніше королю не з ким було порівнювати своїх міністрів. А тепер він то й діло помічав, що міністри нет-нет, та й збрешуть. Тому король був незадоволений своїми міністрами, а ті, звичайно, були незадоволені королівським пастухом. І ось одного разу головний міністр сказав королю: – Невже ви думаєте, ваша величність, що Массаро Правда завжди говорить правду? Таких людей не буває на світі.
– Ну, вже ні! – скрикнув король. – Я готовий закласти його голову, що він ніколи не збреше.
– А я готовий закласти свою голову, – у запалі закричав головний міністр, – що в першу ж суботу він вас обдурить!
– Добре, – сказав король, – якщо він обдурить, я накажу відрубати голову пастуху, а якщо не обдурить, кат відрубає голову тобі. Міністр прикусив язика, але було вже пізно. Він почав думати, як змусити Массаро Правду сказати неправду. Але чим більше думав, тим менше міг придумати. До суботи залишалося всього три дні, і міністр відчув, що голова його не так уже міцно тримається на плечах. У четвер вранці дружина міністра запитала чоловіка: – Що з тобою трапилося, чим ти так заклопотаний?
– Залиш мене в спокої, – забурчав чоловік. – Не вистачає тільки, щоб я радився з дружиною про державні справи.
Але якщо жінку охопить цікавість, вона не заспокоїться, поки не дізнається всього, що їй потрібно. Не минуло й години, як головний міністр розповів своїй дружині про суперечку з королем.
– Тільки й усього!? – сказала дружина. – Не хвилюйся, я зроблю так, що твоя голова буде ціла.
І вона почала вбиратися. Наділа атласну сукню з мереживом, на шию – перлове намисто, на зап'ястя – браслети, на пальці – кільця. Потім сіла в карету й поїхала в гори. Дісталася до гірського пасовища й побачила Массаро Правду з королівським стадом.
Тут вона вийшла з карети й помахала йому мереживною хусткою. Пастух так і роззявив рота – ніколи ще він не бачив таких роздягнутих і гарних дам.
– Ах, як тут добре, – заговорила найніжнішим голосом дружина міністра, – так добре, що я готова від радості розцілувати всіх на світі.
– То поцілуйте мене, ваша величність. За один ваш поцілунок я віддам що завгодно.
– Віддай цю козочку. Мені давно хотілося мати таку.
– Е, – сказав Массаро Правда, – ось цього-то я й не можу! Попросіть щось інше.
– Ну, тоді ягнятка.
– Давайте домовимося, ваша сяйність, – сказав Массаро Правда, – я віддам усе, крім кози, ягняти, барана та рудої корови. Худоба не моя, – отже, немає про що й говорити.
– Ну й що ж! Мало лише в горах крутих схилів і глибоких ущелин, – почала умовляти його дружина міністра. – Ягня завжди може послизнутися.
– Так адже воно не послизнулося, – заперечив здивований Массаро.
– Але сказати це господареві ти можеш. А я зате додам до поцілунку всі свої персні.
Массаро похитав головою.
Даремно пані знімала кільця, браслети, брошки, пряжки, а наприкінці навіть перлове намисто. Пастух на все це й дивитися не хотів. Розгнівана пані сіла в карету й поїхала.
Дома вона сказала чоловікові:
– Ну, і впертий же цей пастух. Міністр схопився за голову й застогнав.
– Та ти не хвилюйся за свою голову, – сказала дружина. – Ще не все втрачено. Ти повинен знати сам: якщо я чогось захочу, – буде по-моєму.
Наступного ранку дружина головного міністра вдяглася в лахміття й побігла на гірське пасовище.
– Горе мені, горе! – почала вона голосити, побачивши пастуха.
– Що з тобою, добра жінко? – співчутливо запитав Массаро Правда.
– Вмирає мій єдиний син, мій білий квіточка. Лікар сказав, що йому потрібно цілий рік пити вранці й увечері парне молоко. А я така бідна, що можу давати йому вдосталь лише воду.
І вона заридала ще голосніше.
Тут серце Массаро Правди не витримало.
– Так і бути, віддам я тобі королівську улюбленку – руду корову.
– Дякую тобі, пастуху! – скрикнула жінка. – Та послухай моєї поради, скажи королю...
– Ти не хвилюйся, – відповів пастух. – Я сам придумаю, що сказати королю.
Повернувшись додому, дружина міністра оголосила чоловікові:
– Справа зроблена. Твоя голова тепер міцно сидить на плечах. А от за голову дурня-пастуха ніхто не дасть і сольдо.
– Але найрозумніша голова у тебе, дорога дружино, їй би й бути міністерською головою, – сказав головний міністр, цілуючи дружину. – Зараз я заведу корову до палацу, і подивимося, що завтра скаже королю пастух.
А тим часом Массаро Правда сидів на камені й думав, що він скаже завтра королю. Він узяв пастуший посох, воткнув у землю, накинув на нього плащ, а зверху насунув свою повстяну капелюху. Потім він вклонився посохові низько.
– Здорово, ваша величність! – сказав він посохові.
– Здорово, Массаро Правда, – відповів він за короля.
– Як поживає моя козочка?
– Свіжа, як трояндочка.
– Ну, а моє ягня?
– Розігрується, як дитина.
– Розкажи швидше про барашка.
– Баранчик цвіте, як ромашка.
– А моя улюблена корова?
– Корова... Корова. Е, скажу вже вам, ваша королівська величність, корова впала... впала, кажу, корова з високого схилу. Ні, не те...
Массаро Правда витягнув з землі посох і воткнув його в інше місце. Потім відійшов на три кроки й почав все спочатку.
– Здорово, ваша королівська величність!
Поки мова не дійшла до корови, все виходило гладко. Але лише пастух запитав сам себе королівським голосом:
– А моя улюблена корова? – як язик його почав заплутуватися:
– Вовки... її з'їли вовки... Ні, знову не те.
Він знову взяв посох і воткнув його в третє місце. Але й це не допомогло. Слова не лягали ні так, ні сяк.
Нарешті Массаро Правда зняв з посоха плащ, загорнувся в нього міцніше й ліг спати.
А коли Массаро відкрив очі, вже настала суботня рання пора й час було відправлятися до короля. Ішов він швидко, але до полудня ще не дістався й до половини дороги. І все через те, що перед кожним деревом він зупинявся, вклонявся й розмовляв із королем. Але з розмови нічого не виходило, і Массаро йшов до наступного дерева. І раптом біля двадцятого дерева пастух придумав чудову відповідь. Він одразу повеселішав і так побіг з гори, що камінці, які він зачіпав ногами, не встигали його наздоганяти.
Тим часом король, оточений придворними, давно вже чекав пастуха. Ось Массаро Правда увійшов до палацу, зняв повстяну капелюху, вклонився й сказав:
– Здорово, ваша королівська величність!
– Здорово, Массаро Правда. Як поживає моя козочка?
– Свіжа, як трояндочка.
– Ну, а моє ягня?
– Розігрується, як дитина.
– Розкажи швидше про барашка.
– Баранчик цвіте, як ромашка.
– А моя улюблена корова? – запитав король і підморгнув головному міністру.
Тут пастух і сказав те, що придумав дорогою:
– Ех, ваша королівська величність, немає в вас більше корови. Катуйте мене або милуйте, але я її віддав одній жінці. Вислухав я бідолашку, та й вирішив, що їй корова потрібніша, ніж вам. І це чиста правда.
Король залопотів у долоні, а за ним і всі придворні. Не лопотав лише головний міністр. Адже він програв свою власну голову, а цьому радіти важко.
Король усе розповів пастуху й на завершення додав:
– За те, що ти не побоявся королівського гніву, можеш просити королівську нагороду.
– А що ж, – відповів Массаро, – і попрошу. Залиш голову головного міністра на місці, на його плечах.
– Доведеться залишити, раз я тобі обіцяв, – відповів король. – Але поясни мені, чому ти просиш за нього.
– Дуже просто, – сказав пастух. – Ось уже скільки років мене звуть Массаро Правдою. Однак правду легко говорити, якщо брехати не потрібно. Так я й не знав, чи справедливе це прізвисько, чи ні. А тепер, дякую твоєму головному міністру, я твердо знаю, що я й справді Массаро Правда.
Інші казки
