Прекрасна Розалінда
Іспанській королівні, дочці іспанського короля, виповнилося шістнадцять років. Настав час видавати її заміж. Прослухали про це женихи, і з'їхалося їх з різних кінців землі величезна кількість.Тут був і індійський раджа, і спадкоємець французького престолу, і португальський принц, і перський шах, а князів та герцогів і не перелічити.
Останнім приїхав турецький султан, старий і кривоногий.
Королівна через щілину спостерігала за женихами, яких батько приймав у парадній залі, і реготала до впаду. Лише двічі вона не сміялася. Перший раз, коли побачила португальського принца, бо він був статний, гарний і дуже сподобався королівні. Другий раз вона не засміялася, коли побачила турецького султана – дуже вже він був страшний.
Батько королівні розгубився: усі женихи знатні й багаті – як тут вибрати гідного! Адже він любив королівну так сильно, як кожен батько любить свою єдину доньку, чи є в нього корона, чи ні. Думав він три дні і, нарешті, надумав. Нехай королівна кине навмання золотий м'ячик. У кого він влучить, той і стане її чоловіком.
Ось у призначений день женихи зібралися перед палацом. Королівна вийшла на балкон, і всі женихи разом заплющили очі, осліплені її красою.
Тут королівна і кинула свій золотий м'ячик. Мітила вона, звичайно, у португальського принца. Та на біду поруч стояв турецький султан. Побачивши, куди летить м'яч, він щільно притулився до португальського принца. М'ячик торкнувся плеча принца, але – на жаль! – він торкнувся і плеча хитрого турка.
І ось обоє постали перед королем і його донькою.
Король був у розгубленості. Адже всю цю задумку з м'ячем він придумав, щоб не довелося вибирати. Та й до того ж його улюблена донька, дивлячись на двох своїх женихів, то плакала, то сміялася, і король ніяк не міг зрозуміти, за кого ж їй хочеться заміж.
– Ваша королівська величність, – сказав португальський принц, – я люблю вашу доньку і прошу її руки.
– Мені королівна подобається не менше, – заперечив турецький султан. – Не треба такій прекрасній дівчині виходити заміж за жовторотого юнака, який навіть ще ні разу не був одружений. Інша справа я – у мене сто дружин, і я добре знаю, як з ними поводитися. Тож не сумнівайтеся, ваша королівська величність, віддавайте свою доньку за мене.
Але тут королівна твердо сказала:
– Моїм чоловіком може стати лише той, у кого я буду одна, як серце в грудях.
І вона подивилася на португальського принца.
Король нарешті зрозумів, чого хоче його донька, і відповів:
– Нічого не вдієш, ваше турецьке султанство, пошукайте собі сто першу дружину в інших краях, бо свою доньку я вам не віддам.
Турецький султан страшенно розлютився. Він у люті топтав свою чалму і примовляв, що кращого поводження вона й не заслуговує, якщо її господаря можуть так принизити. Наприкінці він сказав королю:
– Коли твоя донька не дісталася мені, то хай не дістається нікому.
З цими словами він підібрав свою чалму і пішов.
А наступного дня іспанська королівна тяжко захворіла. Вона худнула й блідла з кожним часом, очі її глибоко запали. Хвороба зводила її тіло, і королівна то й діло згиналася, наче в'язальниця снопів. Лікарі не знали, як назвати хворобу і як її вилікувати.
Тоді король у розпачі вдарив у дзвін Ради.
– Сеньйори Ради! – сказав він. – Моя донька в'яне з дня на день. Скажіть, що мені робити.
І мудрі сеньйори Ради відповіли:
– Ми чули, що в Італії при дворі одного з королів живе дівчина на ім'я Розалінда. Вона настільки ж прекрасна, наскільки й мудра. Вона знайшла зниклу доньку цього короля і врятувала її. Пошліть за нею, може, вона врятує і вашу доньку.
– Чудово! – вигукнув король. – Ваша порада, сеньйори Ради, припала мені до душі.
Король плеснув у долоні і наказав негайно споряджати кораблі. Послом до італійського короля він призначив найстаршого сеньйора Ради.
Кораблі вже піднімали якорі, коли король, задихавшись, прибіг на берег.
– Ах, найстарший сеньйор Ради, адже я ледь не забув передати вам залізну рукавицю. Якщо той король не погодиться відпустити Розалінду, киньте до його ніг рукавицю на знак оголошення війни.
Посол вклонився королю, взяв рукавицю, і кораблі відплили.
Рукавиця й справді ледь не знадобилася. Тому що король, названий батько Розалінди, категорично відмовився відпустити свою прийомну доньку до Іспанії. І була б війна, якби сама Розалінда не вбігла до зали. Почувши, навіщо приїхав посол, вона сказала:
– Не засмучуйтеся, дорогий королю, я поїду до Іспанії ненадовго. Може, я й допоможу іспанській королівні.
І вона так умовляла короля, що він погодився.
Ось припливли кораблі назад до Іспанії. Сам іспанський король і засмучений португальський принц вийшли зустрічати Розалінду.
Щойно Розалінда ступила на берег, вона сказала:
– Ведіть мене швидше до вашої доньки.
І був саме час, бо королівна зовсім зів'яла.
«Це не проста хвороба, – сказала собі Розалінда, – тут щось є!» Вона замкнулася з королівною в її покоях і наказала, щоб ніхто до них не входив три дні і три ночі. Іспанський король своїми королівськими руками наклав на двері, що вели до покоїв доньки, сім великих воскових печаток.
І ось настав вечір. Розалінда хотіла запалити свічку, але в неї не виявилося ні кресала, ні трута. Вона глянула у вікно і помітила далеко-далеко на пагорбі тьмяний вогник. Розалінда, не довго думаючи, взяла свічку, вистрибнула у віконце і побігла в той бік. Чим далі вона йшла, тим яскравішим ставав вогонь. А коли Розалінда підійшла зовсім близько, вона побачила велике багаття. На багатті стояв величезний казан, у якому щось кипіло. Старий кривоногий турок у чалмі помішував вариво і примовляв щось не італійською, не іспанською, а своєю, турецькою мовою.
«Е, – подумала Розалінда, – чи не в цьому казані тане життя іспанської королівни?» І вона сказала турку:
– Ах, бідолашний, відпочинь трохи, ти дуже втомився.
– Я не можу відпочити, – відповів турок. – Я помішую вже три місяці вдень і вночі, вночі й удень. Залишилося вже недовго. Скоро я поїду до своєї Туреччини, а то як би мої сто дружин не посварилися між собою.
– Ну так давай я за тебе помішаю, – сказала Розалінда.
– Помішай, помішай, але клянуся бородою Магомета, якщо ти погано помішаєш, я й тебе зварю в цьому казані.
Турок сів на землю, схрестивши ноги, а Розалінда взялася старанно мішати сушеною совиною лапою смердюче вариво.
– Добре я мішаю? – запитала вона турка.
– Помішай, помішай, – буркнув турок.
– А ти поспи, – сказала Розалінда.
Турок заснув.
Тоді Розалінда взяла й перекинула казан із чарівним зіллям прямо на турка.
Ох, що тут почалося! Турок одразу став худим, як трісочка, весь зсохся і, нарешті, перетворився на купу трухи.
А Розалінда запалила свічку від тліючих вуглин і кинулася бігти до палацу.
Коли вона повернулася, іспанська королівна вперше за багато днів спала спокійно, як дитина. На її блідих щоках проступив рум'янець.
У призначений Розаліндою день іспанський король зірвав сім печаток і відчинив двері. На шию йому кинулася весела й здорова донька.
Король нагородив Розалінду багатими дарами і з почестями відправив до Італії. Іспанська королівна міцно обійняла її, поцілувала і просила не забувати, що в Іспанії у Розалінди є названа сестра. А португальський принц, її жених, додав: і названий брат.
Інші казки
